П'ятниця, 11 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Точка зору
20/04/2015 11:08

Диктатура «понятій»

Кримінальні структури мафіозного типу існують у багатьох країнах. Проте державам – лідерам соціально-економічного розвитку, що мають демократичну платформу, вдається значно успішніше протистояти проникненню відвертого криміналу в бізнес та політику, аніж країнам «перехідної» моделі, на кшталт України. Прикро, та до владного керма в нас надто часто ставали саме сімейки, сім’ї й цілі сімейства-клани, які в такий спосіб самозберігались і «розмножувалися». Вони не терпіли конкуренції, бо у вільному й заможному суспільстві програли б креативнішим, розумнішим і чеснішим. Отже, поговорімо про українську мафію. Вочевидь, не йдеться про єдино-цілу організацію. Найпевніше, маємо справу із союзницькими «підсімействами», що розділилися на кілька ворожих таборів, суть життя й наживи яких варіювали й варіюють досі в незначних ціннісних межах.

Як мафіозі стають «годувальниками і керманичами нашими»

Багато дослідників, громадських діячів та й пересічних українців доходять згоди, що саме президент-вигнанець Янукович і став творцем класичної схеми мафіозної «родини» із жорсткими правилами доступу, захисту й підпорядкування патронові. У цього неформального клубу були певні елементи публічності, гра в однодумців, прихильність до загальнолюдських моральних і духовних цінностей. Але саме таким способом типова мафіозна змовна група намагається створити захисний кокон, який закриває від стороннього погляду лаштунки своїх справжніх намірів. Вихідці із кримінального світу, намагаючись самоствердитися як величні лідери, «відмившись» від плям суворого часу накопичення коштів на старт, в усьому світі показово «страждають» на неабияку набожність, розбудовуючи храми й нагадують суспільству про те, що вони теж із «простих», із самісіньких низів. А отже – вони свої. Ота «свойськість» дуже оманлива й небезпечна, тому що вона приваблива і навіть близька до того, щоб прихильно її сприйняти й повірити в щирість таких народних «самородків».

Чому саме тепер ми дедалі частіше згадуємо тему української варіації феномену мафії? А тому, що наукові розвідки його суті й змісту стали можливими лише після Революції Гідності, з усуненням від влади головного мафіозі країни. Та й ніколи було, бо тривалий час чимало науковців займались тим, що трудилися інтелектуальними рабами, сприяли в захисті кандидатських і докторських робіт дітей, онуків грошовитих «володарів світу» й відвертих бандитів, виступали опонентами компільованих дисертацій. Тому про українську мафію вести професійну дискусію було не просто заборонено, а й небезпечно для життя.

Піку розквіту мафіозні утворення досягли в Україні в період, коли представник так званого донецького клану об’єднав іпостасі лідера групи й посаду глави держави. Науковці, які не зрадили совісті, уважно спостерігали, аналізували й прогнозували крах «сімейних» порядків, встановлених Януковичем, що задавали тон і для «князів» тотожного або меншого масштабів. Цій людині вдалося вдосконалити чинну модель «коридору до влади і багатства», збудувавши ще ефективніший спосіб забезпечення життєдіяльності мафії, її легітимізації й «облагородження» через участь у публічній політиці та владі. Задля такого феноменального успіху клан використовував усі можливі для нього способи: від банального підкупу (а в обоймі «сім’ї» перебував не один олігарх) чиновників та зубожілого електорату, керованості більшості ЗМІ до брутального залякування, психологічного й фізичного знищення тих, хто їм заважав чи не бажав співпрацювати. Звісно, чимало зрадників у погонах, прокурорів та суддів вірою і правдою (мавши власну вигоду) служили режиму, який мало хто насмілювався назвати тим, ким він був насправді – мафією. Дехто навіть не підозрював, коліщатком наскільки страшної машини він є.

Наука теж інколи «соромиться»

І не дивно, що в Україні бракує наукових робіт, які точно розкривають суть та зміст такого явища, як мафія, формують зрозумілу дефініцію поняття «мафіозного утворення», уможливлюють внесення необхідних змін і допов­нень до кримінального кодексу й профільного законодавства.

Про наявність мафії в СРСР вперше наважились заявити такі науковці, як Ю. М. Адашкевіч, 

Д. І. Гуров, С. В. Дьяков, А. І. Долгова, В. С. Овчінський, але назвати джерело злочинної, антилюдяної діяльності вони побоялись. На думку Гурова, в Росії була злочинність, безперечно, професійна, за якої лиходії-одинаки й навіть цілі групи скоювали системно одні й ті ж злочини, перетворюючи це на єдине джерело існування. Перші вітчизняні наукові дослідження мафії в Україні започатковані В. П. Тимошенко, який запропонував поняття «мафія», але в сфері наркобізнесу (щодо злочинних угруповань). В. І. Шакун вказав на закономірності зрощування влади і криміналу, підкресливши суспільну небезпеку явища. Уперше поняття «мафіозне утворення» згадане ще 2000-го як «мафіозна поросль» – щодо нового покоління злочинної еліти, добре освіченої, безмежно відданої ідейним наставникам-кумирам. Набравшись досвіду, здобувши колосальну власність завдяки жорстокій експлуатації співгромадян і свавіллю, вони почали уявляти себе носіями права нав’язувати суспільству збочену мораль внутрішніх стосунків і правил, які панують усередині їхніх груп, читай – сімей. Вони завжди були бандитськими, гангстерськими, навіть якщо там верховодили олігархи, члени уряду чи парламенту. Від них, однак, тхнуло в’язницею. І цей запах чули і в Україні, і у світі.

«Мафія – майбутнє нашого політичного життя»

Саме так ще далекого 1991-го стверджував український громадський діяч, поет, один із засновників УНА-УНСО Анатолій Лупиніс у своїй статті, що й нині не втратила актуальності.

Щоправда, деякі дослідники й журналісти небезпідставно вишукують підвалини формування особ­ливої української клановості чи сімейності у традиціях. Ідеться про давній і сильний досі інститут кумівства не тільки як спосіб творення «кола друзів», а й гарантію виживання певної мікроспільноти у важкі часи. Воно мало свої позитивні моменти, проте наразі в бізнесі та політиці стало своєрідною матрицею побудови організації особистого чи колективного успіху. «Родичами» в такому разі стають не тільки власне рідні й близькі, а й ті лю­ди, які «не чужі» – однокашники, земляки, однополчани, однокамерники, і готові віддячити за довіру «служінням». Професійний та навіть ціннісний аспект тут не є визначальним.

Такі відносини означають, швидше, панування неформальних, не узаконених стосунків, їхнє домінування над формальною, легальною системою правил поведінки між членами мафіозного утворення. Зародження української мафії має закономірності й особливі складові, притаманні кримінальній структурі, яка досягла найдосконаліших форм організації. Лідери угруповань, скориставшись соціально-політичними проблемами, стихійним формуванням ринкових відносин, розгорнули пропаганду культу вседозволеності, насаджували бандитські звичаї, культивуючи досвід закордонних «побратимів» із Коза Ностри, Якудзи чи колумбійських картелів. Більш того, «кримінальна романтика» охопила значну частину суспільства, своєрідно легалізувавши поширення способу життя лиходійської еліти (відомі російські серіали, фільми-бойовики, нав’язу­вання культу злодія в законі). Тому доцільно запропонувати поняття «мафіозне утворення» в доповнення до ст. 28 ККУ, визначивши його як найвищий ступінь злочинної діяльності, за участь у якій треба жорстко карати.

Причини, що сприяли розвитку мафіозних утворень:

брак народної довіри до органів влади;

розростання бюрократичного апарату, його неспроможність допомогти простій людині;

високий рівень надприбутків від тіньової економіки.

Проте варто зауважити, що оргзлочинність зовсім не є синонімом мафії, яка навзаєм не наділена монополією на протиправну діяльність. Багато американських авторів ототожнюють поняття «організована злочинність» і «гангстерство», бо останнє – невід’ємний органічний елемент будь-якої форми оргкриміналу в США. Взагалі, мафіозні способи боротьби за владу найрозвиненіші у відсталих суспільствах, що не пройшли «школи капіталізму». Як ідеально-типова модель, капіталізм надає рівні й необмежені шанси в боротьбі за економічний успіх на засадах відкритої та чесної конкуренції.

Однак виникає запитання: «Чи могла існувати оргзлочинність в умовах жорстких репресій тоталітарного режиму?». Відповідь така – сім’єю, що монополізувала владу й економіку, яка придушувала тіньовий ринок як єдиного конкурента в торгівлі, тоді була КПРС. Ще 1995-го озвучувалася думка, що компартія – класичне корумповане формування, ортодоксальна частина якого утворює ядро оргзлочинності та проводить антиукраїнську політику.

Скажи, хто твій друг. І тобі скажуть, ким станеш ти

Натепер є всі підстави стверджувати: у державі сформувались осередки української мафії, члени яких безжально експлуатують громадян, природні ресурси, розтлівають молодь, активно протидіють державним органам. Її лідери беруть на повне утримання працівників різних міністерств, відомств, зокрема правоохоронних органів. Чимало з них стали запек­лими хабарниками, а гіперзростання корупції в Україні призвело навіть до перерозподілу загальнонаціонального надбання. Ознаки мафіозності є в усіх сферах суспільного життя. У виробництві – це «ахметовщина», у вишах –«ківаловщина», «мельниківщина». І те, що представники старої мафіозної системи досі на посадах, доводять останні викриття в Державній службі з надзвичайних ситуацій («бочковщина») та інших відомствах. Відносини в таких колективах набули рис рабської відданості, підкилимної підлості, некомпетентності. Більш того, там давно існує поділ на «своїх» і кар’єрно-безнадійних «ізгоїв» – пахарів. Прикро, та чимало галузей життя, політики й економіки більше нагадують «мікромафіозні утворення», ніж офіційні інституції.

Отже, можна уявити портрет сучасного мафіозі. Це – особа із солідним формальним статусом, яка вирішує всі проблеми «колективу», допомагає тільки «своїм», дбає про імідж, застосовує вишукані способи втягування в залежність, іде на безпрецедентні витрати заради «общака», дбає про забезпечення конспірації протизаконних операцій, домагається прихильності влади тощо. Адміністративна система не просто зростається з мафією, а й сама будується за тими ж принципами. Чиновницька солідарність, протекціонізм такого штибу ґрунтується не на інтимно-родинних відносинах, а на принципах «інструментальної дружби». У мафіозній організації дружба стає інструментом досягнення мети, що лежить за межами почуття безкорисливої товариськості. Це своєрідна кредитна картка чи пароль, формула якого приблизно така: «скажи, від кого ти» або «назви потрібне ім’я». На цій основі виникають жорстко структуровані зв’язки «не просто мій друг, а друг мого друга». На кшталт рекомендаційного листа в бізнесі чи політиці, але на кримінальний манер. У подібних субкультурах принцип довіри діє ефективніше за будь-яке формальне зобов’язання або юридичний акт. На відміну від останніх, клятву вірності «сім’ї» не можна порушувати, бо, як не дивно, покарання згідно з тими неписаними кодексами настає невідворотно. Тому квазісімейні стосунки відносин є цементувальним елементом жорстко структурованої мафіозної системи.

Настав час взяти під контроль корупціонерів за допомогою правосуддя. Але для цього потрібно реорганізувати судову систему. Запровадити інститут державних і мирових суддів суду присяжних, за умови, що мировий суддя обиратиметься населенням округу на альтернативній основі.

Доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри спеціальної техніки та оперативно-розшукового документування НАВС 

Іван СЕРВЕЦЬКИЙ.

 

Підготував Геннадій КАРПЮК, «ІЗ»

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті