Доля солдата

Віктор Бойко – командир самоходки, який приїхав з Київщини на Донбас захищати територіальну цілісність країни, загинув під час обстрілу ворожими «Градами». Про це ми розповіли в першій частині матеріалу. Наразі оповімо про іншу війну – з байдужістю, браком фаховості, людським цинізмом, яку хоч і важко, але небезуспішно, ведуть волонтери й родичі вояків проти зашкарублої бюрократії. Поговоримо й про проблему, що ганьбить ідею справедливого надання матеріальної компенсації близьким полеглих героїв.

На передовій обнімають і цілують немов востаннє

Лілія Хорошкіна після загибелі дядька стала волонтеркою для українських силовиків, узявшись особисто доправляти посильну допомогу на передову. От і нині ми спілкувалися з нею після приїзду з фронту. Вона з компанією відчайдух їздила в район Карлівки, куди привезли буржуйки, електрогенератори, теплі речі, харчі. Їхній бусик, увесь обписаний вдячними відгуками бійців, от уже чотири місяці невтомно підкидає воякам гуманітарку. Завітали й у Селідове – у гості до 128-ї гірсько-піхотної бригади, де служив Віктор Бойко.

За два дні до смерті Бойко в розмові з Лілією просив привезти хлопцям свіжого сала. Коли його поховали, племінниця одразу згадала ту розмову й узялася готувати гуманітарний вантаж. Виявилося, що в останній візит мікроавтобусу волонтерів прострелили колеса й не тільки. Тоді Хорошкіна придбала для «Фольксвагена» зимову «гуму» (продавці, довідавшись про мету поїздки, скинули 600 гривень на колесі). Накупивши всілякого краму на 12 тис. гривень й узявши малюнки учнів Васильківської СШ № 1, вирушили на Схід. Солдати неймовірно зраділи саме дитячій творчості, результати якої вони носять скрізь, немов обереги.

– Коли приїздиш туди, хлопці так обнімають, цілують, як востаннє, зі сльозами на очах, – розказує волонтерка. – А Вітя нам витискав лише два слова: «живий, здоровий», не навантажував негативом. Це тепер краще зрозуміло. Тепер із бійцями я телефоном спілкуюся годинами – навіть уночі. Вони не можуть ділитися з ріднею жахами про обстріли, свої відчуття, переживання. А ми їх заохочуємо до таких розмов: нехай виговоряться.

– Господи, як хлопці раділи привезеним сучасним топографічним картам! Вони зізналися: доти користувалися мапами 1956 року! Як можна орієнтуватися в незнайомій місцевості, коли схематично зображена обстановка майже 60-літньої давнини?! – Лілія показує свіжі світлини. – От дивіться, в яких умовах воюють наші герої. На передовій буквально випалена земля. Тут помітний вплив особливості степового ландшафту: нечисленні дерева й кущі, особливо після того, як з них позлітало листя, не надто захищають. Брак дров для буржуйок провокує вирубку чи не всієї рослинності, але це становить ще більшу небезпеку. Деякі бійці кажуть: іншого виходу, як завертати вантажівки з вугіллям, немає. Звісно, совість гризтиме, а чим грітися? Чули там і прохання привозити крем для рук та гігієнічну помаду: від вітру відкриті ділянки шкіри, особливо на обличчі, лопаються до крові.

– Подеколи від вибухів у нас під ногами моторошно здригалася земля, хоча обстріл відбувався за кілька кілометрів. Жахливо, що ж відчувають хлопці, коли снаряди падають неподалік бліндажів й окопів! Але лячно не було. Я запитала в начмеда бригади – майора з Івано-Франківська, який привозив тіло Віті в Харків, коли ми його забирали: «Андрію, дивно якось, я мала неабияк страхатися, проте такого тваринного жаху немає». А той і каже: «Сам не знаю, бо коли бухкало, ми падали на підлогу в укритті, а ти сиділа незворушно», – веде далі співрозмовниця. – Напевно, я налаштувалася так, немов їду на гостину до родини, де нема чого боятися. Ще довго після похорону, щойно вдавалося хоч трішки заснути, ввижалося, як шукаю дядька по окопах, полях… Та й мама важко перенесла втрату, змарніла дуже.

Лілія цікавилась у бійців: «Яким був мій Вітя?». Однополчани відказували: «Був правдолюбом, шукачем справедливості. Ніколи не мовчав, якщо бачив, що щось відбувалося неправильно». А цивільній дружині Ніні Віктор якось зізнався: «Їхати туди не страшно, але ще не знаю, чи зможу стріляти в людей». А коли підкинули підказку: «Ти ж артилерист і їх не бачитимеш», – гарматник відрізав: «От якраз цього я й боюся!»

Замість допомоги – брошурка з телефонами

Старший брат Петро ввечері зателефонував Вікторові. Слухавку зняв хтось інший – як потім виявилося, його командир – і тяжко вичавив із себе: «Віті вже немає… Пряме попадання у бліндаж».

…Лілія чимдуж помчала до військкомату. У чергового почала розпитувати, що робити далі, де взяти відомості про загиблих. За віконцем розгубилися, мовляв, нічого не відають. І дали… брошурку з номерами телефонів різних «гарячих ліній». Ті цифри жінка методично набирала понад годину. Було зайнято. Раптом підняли слухавку: «Телефонуйте на інший номер». І так по колу з однієї лінії аж, напевно, до п’ятої, доки на тому кінці дроту не запевнили в допомозі. Сказали, що зведення з передової надійдуть уранці за підсумком доби. І попередили: додзвонитися буде важко. Племінниця знову набрала номер дядька. Відповів командир. Було чутно: той десь швидко біжить. Офіцер одказав, що зв’яжеться за першої ж нагоди.

– У загибель близької людини не вірилося. А коли знову вийшла на капітана, до того ж спілкувалася з ним доволі різко, почула слова крізь сльози: «Пробачте мене, пробачте. Віктора справді немає серед живих» – згадує ті непрості хвилини пані Хорошкіна. – Та я не вірила, не спала цілу ніч, чекала ранку й щасливого дзвінка на нещасливий номер війни. Додзвонилася одразу.

– Ви кого шукаєте? Бойка В.М.?

– Так, Віктора Миколайовича.

– Кріпіться, він у «чорних» списках…

Хорошкіна пішла до військкома. Той у кабінеті з якоюсь пані куштував коньяк. Коли відвідувачка відрекомендувалася як родичка загиблого, випивка й закуска зникли зі столу.

– Я запитала про процедуру доставки тіла, а мені відповіли, що привезуть «бортом», – каже Лілія. – Цікавлюся: «Коли, звідки, куди?» і чую лаконічно-розгублене «не знаю». Наступного дня зв’язалася з волонтерами. Вони розповіли, що Вітю, певно, перевезуть у Дебальцеве, а звідти – в Артемівськ, де йому зроблять розтин. А потім є два варіанти – у морг Запоріжжя або Харкова. Не зволікаючи, знову подалася до військового комісара і сповістила: їду на Схід. Підполковник відмовляв: буцімто мені без бюрократичних процедур ніхто тіла не віддасть.

Хорошкіна перемовилася з товаришем, доволі «непростим» харків’янином, щоб той допоміг розірвати оте коло байдужості. За півгодини вона мала телефон підполковника медслужби Ігоря Григоровича (прізвища не пам’ятає) і начмеда шпиталю в Харкові. Той офіцер запевнив: «Приїздіть, усе зробимо. Вирушайте зараз, бо чекати літака доведеться довго». Уже практично вночі Лілія з Ніною сіли в мікроавтобус і поїхали. Племінниця просилася сісти за кермо – так хоч якось можна було відволіктися від страшних думок і безперестанного плачу.

…У Харкові тіла ще не було. Нові знайомі дуже допомогли жінкам: телефонували, просили пришвидшити відправлення. А коли гості з Київщини підійшли до начальника моргу й натякнули, що заплатять додатково за нормальне бальзамування, той аж нахмурився: «У вас горе. Не ображайте нас – краще, як ми, ніхто не зробить. Найбільше, що ви могли віддати, уже віддали – це життя вашого рідного!»

І от настав час, коли винесли на носилках два тіла, загорнені в чорні поліетиленові пакети. На одному з них була бирка «Пунда» – прізвище бойового побратима Бойка. Ніна захотіла подивитися на нього, адже знала його. Та щойно відкрили «саван», як оторопіла: то був її коханий! Виявляється, «вантажі 200» в Артемівську переплутали, як і результати розтинів. Двох однополчан – двох Вікторів, які загинули разом, волонтери повезли на Київщину. Дорогою дівчата зателефонували у військкомат Тернополя й сповістили: рідні Пунди можуть вирушати до Василькова забрати тіло додому.

– Ось так у нас погостював Вікторів товариш. Його, як гостя, ми першим занесли на подвір’я. Ці дві труни так і стояли поряд цілу ніч, – із важкістю в голосі вимовляє Хорошкіна. – Днями от приїздили родичі Пунди – мама й сестра. Тепер ми майже як рідня.

Про батька згадали, коли запахло кривавими грішми

Попри те, що рідні Віктора вважали: колишня його дружина Віленія в молодості наробила помилок і позбавила батьківських прав на доньку Ліну (останні імена змінено), вони вирішили таки запросити їх на церемонію прощання. Хотіли згодом і поговорити про пропозицію придбати для Ліни за компенсаційні 609 тис. гривень квартиру.

Лілія й Ніна домовилися з військкомом про зустріч після похорону з питання компенсаційних виплат. Але за кілька днів офіцер заявив: мовляв, те, що ці гроші належить одержати їм, є… певним перебільшенням. Адже напередодні приходила Віленія з донькою – вони почали збирати всі потрібні для одержання виплат документи.

– Я запитала: «На якій підставі ця жінка, розлучена 14 років тому з Віктором, а дочка вже офіційно ніби й «не дочка», почали цей процес? – емоційно переповідає той діалог племінниця героя. – Військком з подивом дізнався, що Ліну вдочерив інший чоловік і вона тепер має інші прізвище й по батькові… Знаєте, ми не збиралися зчиняти якийсь ґвалт і бігти у прокуратуру. Лиш подумки промайнуло: «Якщо таким шляхом гроші попадуть Ліні, то нехай!». Але клубок несправедливості дедалі заплутувався. Віктора ховала наша родина й ми мали одержати кошти на поховання. Військком навіть підготував пакет документів – адресатом допомоги була моя мама. Але якось зателефонували з райвідділу у справах сім’ї молоді і спорту: «Тетяно Миколаївно, нічого не приносьте, у вас немає підстав для отримання виплат і допомоги. Все віддадуть дитині. А вам відмовлено».

Але родину збурило навіть не це. Віктор жив у хаті, власником якої був його дід, що помер понад 20 літ тому. Бабуся, яка три роки, як покійна, на себе її не переоформлювала. Петро Бойко довідався, що Віленія приходила до нотаріуса й так само «для дитини» намагалася вступити в права щодо тієї оселі. Чоловік просто ошалів: «Я ще розумію претензії на компенсаційні виплати, а до чого тут вигадане право на нашу батьківщину, де ми народилися й зросли?»

Лілія каже, що очі їй розплющились, коли вона завітала у відділ у справах сім’ї, молоді і спорту. Там довідалася: документи (не оригінали, а копії), подано на Бойко Ліну Вікторівну, хоча вона насправді шість літ як Ліна Станіславівна. Невже учасники фальсифікації не бояться всевидющої прокуратури, поцікавилася відвідувачка в чиновниць. У відповідь на обурення жінка почула: «Під судами вже не одна матір з невісткою волосся висмикували за ті шістсот тисяч гривень. Ще ви підіть порвіть!»

– Не знаю, чи дійшов зміст моєї репліки, та я відрізала: «Не в грошах справа. Я упевнена: якби у Віктора насильно не забрали дитину, хтозна, чи поїхав би він на Схід, знавши, що має заради кого жити. А тепер згадали про батька, коли запахло отими кривавими грішми».

Співрозмовницю обурюють ті речі, проти яких повстав Майдан і вся Україна і які продовжують вершити в «малих» і «великих» начальницьких кабінетах. Хіба за це поклав своє життя її, і тепер уже наш Віктор? Звісно, ми не намагаємося стати на чийсь бік, але чому нині, за рік після Революції Гідності, так цинічно-безкарно можна маніпулювати Законом?

P.S. Лілія має четверо доньок: Анастасію, Аню, Аллу, Карину. Тепер вона носить під серцем дитя! Про те, що при надії довідалася, коли їхала в район АТО. Від поїздки не відмовилась і навіть збирається їхати ще. Обіцяє: якщо народиться хлопчик, назве його Віктором – тобто переможцем.

Геннадій КАРПЮК, «Моменти».

Фото Лілії ХОРОШКІНОЇ

друкувати