П'ятниця, 11 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Проблема
20/11/2014 16:30

Доля солдата

Днями Мінсоцполітики сповістило про те, що в державі майже 1,8 тисячі силовиків посмертно отримали статус учасника АТО. Саме стільки, за інформацією профільного міністра пані Людмили Денисової, звернулося родичів полеглих бійців й офіцерів до територіальних управлінь соцзахисту. Проте практика реалізації наданих прав і пільг рідним та близьким загиблих героїв свідчить: ця система потерпає як від очевидних, так і прихованих елементів несправедливості. Поволі згадане «кульгання» й недоробки законодавців виправляють. Приміром, нещодавно Кабмін зрівняв суму виплат сім’ям, чиї годувальники загинули в зоні бойових дій, незалежно від того, в підрозділі якого відомства ті служили. Йдеться про компенсаційні 609 тис. гривень. А доти, наприклад, сім’ї правоохоронців, котрі віддали життя під час АТО, мог­ли розраховувати лише на «похоронні» 150 тис. гривень, які прем’єр-міністр Яценюк назвав великою несправедливістю. Уряд працює над законопроектами, що покращили б соцзахист наших вояків, зокрема добровольців.  Проте, є речі, які важко змінити чи скасувати навіть законами, – це людська жадібність, цинізм і продажність, що підживлюють чи не найжахливішу суспільну «пухлину» – корупцію.

Донбаська земля вже вся перемішана з кров’ю

Цю історію дуже коротко мені розповів таксист Анатолій із Василькова на Київщині – активіст усіляких можливих «майданів» останнього часу, волонтер самооборони й постійний відвідувач тамтешніх громадських зібрань і засідань. Він зателефонував у редакцію й сказав: «Приїздіть до нас і розберіться, чому в державі практично знічев’я виникають непорозуміння й обмани навколо виплат компенсацій рідним загиблих учасників АТО?». Пан Анатолій не міг залишитися байдужим до розповіді випадкової пасажирки – Лілії Хорошкіної, дядько якої, Віктор Бойко, загинув під Дебальцевим. Претендентами на компенсаційні виплати «раптом» стали його колишня дружина й донька, що втратили з ним будь-який родинний зв’язок декілька літ тому.

44-літній командир самохідної артустановки САУ 128-ї гірсько-піхотної бригади, уродженець с. Барахти на Васильківщині Вік­тор Бойко став жертвою обстрілу російськими «Градами», устигши побувати на фронті лише два тижні. На похороні, куди прийшло чи не все село, оплакували не просто воїна-героя, а хорошу й напрочуд патріотично налаштовану людину.

Кум полеглого артилериста Руслан Власенко згадує, як перед медкомісією в АТО Віктор приховав недавнє тяжке травмування таза, коли кілька місяців не міг пересуватися: «Я йому казав, що не варто поспішати. Але той відрізав: „Хто, як не я?”. Потім розповідав, що донбаська земля вже вся перемішана з кро­в’ю».

А старший брат героя Петро так сказав про нього: «Він там у боргу не залишився – перед загибеллю зміг завдати ворогу чималого збитку. За це, мабуть, і поплатився. В останній нашій розмові телефоном Вітя якось із ноткою безнадійності сказав: „Ми їх косимо, косимо, а їх дедалі більше”…».

 

Непізнане щастя батьківства

Лілія так і називала його – НАШ ВІТЯ. Напевно, річ не тільки в тім, що племінниця спілкувалася на «ти» з маминим братом через не таку вже й велику різницю у віці, а й у тому, що вони були однодумцями, в яких зав’язалися дуже довірливі стосунки.

– Вітя знав усі мої дівочі таємниці. Навіть коли зустрічалася з кавалерами й ми сварилися, приходила до нього радитись, як вийти із ситуації. Він завжди жив для людей. Працював бульдозеристом, згодом зібрав бригаду монолітників, які заливали різноманітні залізобетонні конструкції. Чимало збудував на столичних Позняках. Тепер хлопці розгублені й не знають, як тепер будуть без нього, – каже. – Рік тому він упав на будмайданчику і зламав кістки таза. Три місяці не ходив, лікувався. Його виходжувала вся родина, хоча найбільша заслуга тут цивільної дружини Ніни, із якою він цього року збирався зареєструвати шлюб і повінчатися після восьми літ спільного життя. Якби не війна… Якби не переломи, він відстояв би на майдані Незалежності всю Революцію Гідності. А як боляче переживав перебіг тих подій! Ніна ледь утримувала Вік­тора, щоб той на милицях не поповз у пекло протистояння. А от від ворожого залпу на сході України не вберегла.

…Віктор уперше одружився 1999-го, у 29 літ. Хотів на ноги стати, а вже потім заводити сім’ю. Весілля було велелюдне, певно, людей із 200 зібралося. На все заробив сам. У Віленію (ім’я змінене) – на шість років молодшу дів­чину з Василькова – закоханий був неймовірно. Лілія згадує, який він щасливий був, коли дружина завагітніла, що стане батьком. Але далі життя дало тріщину. І досі незрозуміло чому. Ще до пологів стався повний і незворотній розрив стосунків. Донька Ліна (ім’я змінене) народилася 28 липня 2000-го. Вітя приносив банани в пологовий будинок, а вони вилітали у вікно.

– Віктор і так приносив кошти колишній, «непримусово». Ще кілька років потому мені розповідав, що досі її кохає. З Ліною кардинальна метаморфоза відбулася, як у Віленії з’явився новий чоловік – Стас. Мала почала називати його татом. А 2006-го, коли Вітя був кілька місяців у відрядженні в Криму, у суді його заочно позбавили батьківських прав. Мовляв, він не реагував на повістки. Звісно, це спеціально влаштували, – упевнена племінниця героя. – Далі – більше: Ліна стала Станіславівною… Віктор ще 2002-го писав заяви в опікунську раду, міськ­виконком, що колишня дружина не дозволяє бачитися з донькою, але Феміда те ігнорувала, ставши на бік однієї сторони. Утім, я добре знаю: Вітя до останнього сподівався, що з настанням повноліття доньки, стосунки з кровинкою налагодяться.

 

Інші люди лише заважали б у бою…

Віктора Бойка мобілізували наприкінці липня. А 4 серпня він уже був в Ужгороді, де перенавчався на командира самохідки. Після вишколу їх відправили на Лубни. Ешелон їхав через Київ, й тоді багато родичів воїнів, як і Лілія, для них стали волонтерами, допомагаючи необхідними речами. Вони прийшли на коротке побачення до Дарницького вокзалу. Саме там сес­трі й племінниці вдалося зафільмувати Віктора, який усміхненим визирає з вікна «фронтового» вагона. З цього кадру потім зробили поховальний портрет…

Віктор надто поспішав на фронт. Напередодні відправлення його добряче побили хулігани, обікрали, забрали паспорт, військовий квиток, водійське посвідчення. Треба було терміново відновлювати документи, щоб устигнути «зі своїм призовом». Чоловік бігав по інстанціях, немов навіжений, і… за три дні впорався із завданням. Лише ідентифікаційний код йому вже надсилали поштою на Закарпаття.

– У Лубнах ми бачилися востаннє, куди приїхали із мамою й іншими волонтерами. Привезли Віті бронежилет, харчі, термобілизну, – каже пані Лілія. – Після одноденного «привалу» в Ізюмі, де хлопці познаходили всілякі старі двері, меблі тощо й прихопили з собою для облаштування захисних споруд на передовій, величезний ешелон із технікою попрямував до Дебальцевого.

– Він дуже схуд, обвітрився. Навіть стало боязко, як наш Вітя носитиме придбаний родиною для нього важенний бронежилет класу «5+». Я казала: «Давай тебе заберу, поїдемо додому, навіщо тобі це?!». А він так дивно подивився, і вимовив: «Дурненька, хоч усвідомлюєш, що кажеш? Не переймайся, усе мине нормально. Чесно», – продовжує Лілія далі згадувати останню зустріч у Лубнах із дядьком. – Звісно, я розумію, що на таку війну неможливо просто заганяти людей. Це справа тих, хто, принаймні, морально (уже не кажучи фізично) чи як фахівці певної військової справи готові воювати по-справжньому, тобто йти до кінця. Інші люди лише заважали б у бою…

Смерть, обійнявшись із другом

Племінницю й сестру артилерист з окопів запевняв: у нього все гаразд. А от зі старшим братом був значно відвертішим. Якось вони спілкувалися й Петро переповів новину зі ЗМІ, що під Дебальцеве перекинули російських десантників. Віктор подивувався й емоційно «загорівся» від звістки. За кілька діб молодший із Бойків телефонує й доповідає: «Усе, псковську десантуру розбили-розтрощили на порох і захопили полонених!». Але наступний дзвінок, уже напередодні трагедії, став натяком на велике лихо: «Петре, як же їх тут багато!».

…6 жовтня почався мінометний обстріл. Екіпаж спершу сидів у САУ на позиції. Потім командир наказав усім покинути машини й ховатися. Ворожий вогонь видався щільним і напрочуд влучним. У той бліндаж устрибнуло з півтора десятка бійців. Але їм швидко почали кричати: «Хлопці, виходьте, вас зараз накриють – „сепари” пристрілюються до укриття!». Вийти звідти вдалося не всім, та й не всі вважали такий вихід безпечним маневром. Декого охопила неабияка паніка. Віктор Пунда з Тернопільщини – водій-механік САУ Бойка – теж вибрався, але швидко повернувся. Два Віктори загинули разом, коли на зміну мінам полетіли ракети «Граду». Одна з них розірвалась у бліндажі. Побра­тим-артиле­рист Віталій Чмелівський за три доби помер під час операції. Коли розкопали їхній останній прихисток, видно було, як незворушний Пунда обіймає Бойка, немов хоче захистити, закрити. Шансів у них не було: від балок, що покривали бліндаж, зосталася стружка, таким потужним видався вибух. А ногу командиру машини просто замотало навколо соснової колоди…

– Бліндаж був недоробленим – його перекрили лише колодами, а от бетонні плити покласти не встигли, – зауважує співрозмовниця. – Просто люди, які мали те виконати, чотири дні… пиячили. Взагалі мене вразило, як там багато п’ють. До того ж про це я довідалася не із «сарафанного радіо», а безпосередньо в зоні АТО, коли поїхала з черговою партією гуманітарки. Товариство, із тим треба щось робити! До речі, тут є певна провина волонтерів і ще більше – рідних бійців, що на передову везуть подеколи безмір спиртного. Звертаюся до волонтерів: хлопці й дівчата, не тягніть туди алкоголь, краще візьміть зайвий шматок свіжого сала чи в’язанку часнику – у холодну погоду, повірте, це кращий засіб від хвороб, ніж оковита.

(Далі буде)

Геннадій КАРПЮК, «ІЗ».

 

Фото Лілії ХОРОШКІНОЇ

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті