Бої у Східних Карпатах

У першій декаді жовтня 1944 р. війська 1-го та 4-го Українських фронтів продовжували бойові дії у Східних Карпатах. У межах Східно-Карпатської стратегічної наступальної операції успішно тривали Кар­пат­сько-Дуклінська та Карпатсько-Ужгородська наступальні операції. 2 жовтня війська 2-го Українського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу Р. Я. Малиновського розпочали Дебреценську наступальну операцію, яка сприяла успіхові Червоної Армії на карпатсько-ужгородському стратегічному напрямі.

3 жовтня радянські війська в надзвичайно складних умовах гірсько-лісистої місцевості, долаючи запеклий опір та інженерні загородження ворога, з боями захопили значну територію на південний схід від міста Турки Дрогобицької (нині – Львівської) області. За три дні передові частини 67-го стрілецького і 31-го танкового корпусів за участю 1-го Чехо­сло­вацького корпусу оволоділи Дуклінським перевалом і ввійшли на територію Чехословаччини.

8 жовтня, оволодівши залізничною станцією й селом Лавочним Сколівського району Дрогобицької області – останнім населеним пунктом України, радянські війська повністю зайняли довоєнну лінію західного кордону СРСР (без території Закарпаття, яке ввійшло до складу Української РСР 1945 р.). У своєму донесенні з цього приводу до Головного політичного управління Червоної Армії начальник політичного відділу 18-ї армії генерал-майор Л. І. Брежнєв (у майбутньому – Генеральний секретар ЦК КПРС, керівник Радянського Союзу в 1964–1982 рр. – Авт.) зазначив прізвище радянського воїна, який першим вийшов до кордону Української РСР зразка 1941 року – червоноармійця Кушнеренка, котрий «стройовим кроком пройшов обабіч прикордонного стовпа і встановив червоний прапор». За тиждень, 14 жовтня 1944-го, Радянська Україна вперше відзначила виг­нання німецько-нацистських загарбників. Так само вчинили наступного 1945 року…

 

Тисячі українців – бійців і командирів Червоної Армії – відзначились у запеклих боях із ворогом у Східних Карпатах.

8 жовтня 1944 р. воїни 2-го стрілецького батальйону 767-го стрілецького полку 228-ї стрілецької дивізії під командуванням гвардії майора С. О. Литовченка вийшли з боями на берег річки Тиси, яку комбат форсував на підручних засобах із першою групою бійців. Червоноармійці захопили плацдарм на правому березі й утримували його до підходу ос­нов­них сил. Коли переправився весь особовий склад батальйону, майор Литовченко підняв бійців в атаку, розширивши плацдарм до двох кілометрів по фронту й до кілометра – вглиб. Ворог контр­атакував позиції батальйону в чотири рази переважаючими силами, але не добився успіху завдяки мужності радянських воїнів, вмілим і рішучим діям їхнього командира. Наступного дня, зламавши ворожий опір, батальйон гвардії майора Литовченка розширив плацдарм до чотирьох кілометрів і забезпечив форсування річки іншими частинами й підрозділами дивізії. У боях під час форсування Тиси бійці батальйону знищили кілька сотень ворожих солдатів і офіцерів.

Степан Онуфрійович Литовченко народився 1917 р. у селі Лящівці на Полтавщині (нині – Чорнобаївського району Черкащини). Навчався в місцевій школі, з 1931 р. – на військовій службі, закінчив курси підводного плавання й Вищі військово-політичні курси, був комісаром підводного човна Чорноморського флоту. З перших днів Великої Вітчизняної війни – на фронті, обороняв Одесу й Севастополь, воював на Пів­ден­но-Західному, 2-му й 3-му Українських фронтах. Брав участь у Дебреценській, Будапештській, Віденській і Празькій наступальних операціях. Був поранений. Нагороджений медалями «За оборону Одеси» й «За оборону Севастополя». Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 р. за успішне форсування Тиси й утримання плацдарму на її правому березі Степану Онуфрійовичу Литовченку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Свій ратний шлях бойовий командир закінчив у Празі. Після Перемоги С. О. Литовченко демобілізувався й багато років працював у селі Іркліїв Чорнобаївського району, де й був похований після смерті в червні 1969 року.

 

Серед учасників Карпатсько-Дуклінської наступальної операції був М. Т. Гльос. Микита Терентійович народився 1914 р. у багатодітній селянській родині в селі Нагоряни на Хмельниччині (нині – Кам’янець-По­діль­сь­кого району Хмельницької області). Його батько 1918 р. емігрував до США, де прожив понад 40 років, так і не повернувшись додому. Тому навчатись у школі Микита не мав можливості – треба було працювати, щоб допомогти матері прогодувати братів і сестер. Закінчивши лише один клас місцевої школи, пішов працювати різноробочим у колгосп. З 1936-го до 1938 року проходив строкову службу в Червоній Армії як кавалерист 70-го кавалерійського полку 16-ї дивізії 5-го кавалерійського корпусу Ленінградського військового округу. У 1938–1940 рр. працював пожежником самостійної воєнізованої пожежної команди № 194 Ленінградського суднобудівного заводу ім. А. Марті. Після закінчення контракту повернувся в рідне село, працював у колгоспі, одружився. 1941 р. у родини Гльосів народилася донька. З початком Великої Вітчизняної війни червоноармієць Гльос був мобілізований до лав Червоної Армії і призначений кулеметником 39-го окремого кулеметного батальйону 10-го Кам’янець-По­діль­ського укріпленого району 18-ї армії Південного фронту.

Уже за кілька тижнів після початку бойових дій його підрозділ потрапив у оточення, і Микита Терентійович опинився у ворожому полоні. Разом із двома односельцями йому вдалося втекти, й він пережив окупацію в рідному селі. 1943 р. в родині народилася донька Ганна. Після визволення, у квітні 1944-го, Микиту Терентійовича повторно призвали до лав Червоної Армії, і він знову повернувся на фронт. Стрілець 207-го стрілецького полку 76-ї дивізії 125-го стрілецького корпусу 47-ї армії 1-го Білоруського фронту червоноармієць Гльос брав участь у визволенні Правобережної України, Білорусії, Польщі. У вересні 1944 р. під час боїв за фортецю Прага (на підступах до Варшави) Микита Терентійович був поранений.

Після лікування йому вдалося добитися призначення в кавалерію. З жовтня 1944-го він воював у лавах 7-го гвардійського кавалерійського полку 2-ї гвардійської кавалерійської дивізії 1-го гвардійського кавалерійського корпусу 38-ї армії 1-го Українського фронту, брав участь у Карпатсько-Дуклінській і Сандомирсько-Сі­лезькій наступальних операціях. Під час Верхньо-Сілезької наступальної операції, під час боїв за м. Бішофсталь (нині – Уязд, Польща), Микита Терентійович дістав поранення в голову. За мужність і героїзм, виявлені в цих боях, був представлений до нагородження медаллю «За відвагу» (ця нагорода знайшла його лише 1976 року!). Після лікування М. Т. Гльос – стрілець 504-го польового ветеринарного лазарету Північної групи військ.

У жовтні 1945-го демобілізувався, повернувся в рідне село, працював бригадиром будівельної бригади. Помер 2000 року. У фондах Меморіального комплексу зберігаються світлини й документи М. Т. Гльоса, зокрема й фронтовий лист із музейної колекції «Непрочитані листи 1941-го» (цей епістолярний комплекс із листів радянських воїнів і мирних жителів Кам’янця-Поділь­ського, захоплених і вивезених нацистами в Австрію, лише нещодавно, згідно з міжнародними реституційними зобов’язаннями, повернутий в Україну й нині зберігається в Меморіалі).

 

Учасником Дебреценської наступальної операції був Олександр Іванович Літвіченко. Він народився в 1923 р. у селищі Банно-Тетянівка на Донеччині (нині – місто Святогірськ Донецької області). Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Олександр, який ще навчався в місцевій середній школі, у липні 1941-го добровольцем пішов до лав Червоної Армії. Проходив службу в дислокованому у Старобільську 1-му запасному артилерійському полку. З 25 лютого 1942 р. червоноармієць О. І. Літвіченко воював у складі військ Південно-Західного фронту й 1 квітня був поранений. Після лікування в госпіталі брав участь у Сталінградській битві, нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда». З липня 1943 року – сержант, командир відді­лення запасного стрі­лець­кого полку Північно-Кавказького військового округу. З липня 1944 року – командир стрілецького відділення стрілецького полку 409-ї стрілецької дивізії 7-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту. Старший сержант Літ­ві­ченко брав участь у Яссько-Ки­ши­нівській, Дебреценській, Бу­да­пешт­ській наступальних опе­ра­ціях. 10 серпня того самого року в Карпатських горах знову дістав поранення. Після лікування повернувся до своєї частини, брав участь у боях на гірських перевалах Карпат. У бою за село Либад, що в районі Естергом Угорщини, був тяжко поранений. 14 січня 1945 р. у 486-му окремому медично-са­ні­тар­ному батальйоні 409-ї стрілецької дивізії О. І. Літвіченко помер від ран. Похований у Либаді, згодом перепохований у м. Штурово (Чехословаччина). У фондах Меморіального комплексу зберігаються документи й понад два десятки фронтових листів Олександра Івановича.

Запеклі бої в Східних Карпатах тривали…

 

Підготувала Світлана ДАЦЕНКО,

старший науковий співробітник

Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років».

Документи та знімки з фондозбірні

 

Меморіального комплексу

друкувати

Коментарi

• mallyking 02/02/2015 6:13
  vera blu rivenditori online, è possibile scoprire i punti importanti per cercare un mercante approvato. Rolex Replicas Come sapete si può essere sempre l'orologio si sta pagando per gli orologi

Інші статті

• 28/08/2015 10:53 Іван Степанович Конєв – полководець, стратег, герой
• 03/08/2015 10:36 Петро Кошовий: від рядового до маршала
• 13/07/2015 10:31 Герой з Чернігівщини

• 29/05/2015 11:01 Київський карний розшук: погляд у минуле