Київський карний розшук: погляд у минуле
Розшукова справа в Україні сягає корінням часів Київської Русі. Тоді у складі князівських дружин функціонували підрозділи служивих людей, десятників, сотників, що підпорядковувалися адміністрації великих князів: вони вистежували й затримували злодіїв, допитували їх та карали. За козацької доби розшукові, слідчі, охоронні заходи вдосконалювалися: з’явилися карна й розвідувальна служба під проводом полковника Л. Капусти, що діяла в період гетьманату Богдана Хмельницького. Правоохоронне відомство, й карний розшук зокрема, невпинно розвивалися та вдосконалювалися. Тепер, коли в українській міліції відбуваються докорінні реформи, доречно згадати цей шлях і проаналізувати його.
Після возз’єднання України з Росією відбулося й об’єднання правоохоронних систем. 1700 року імператор Петро І затвердив інститут генерал-губернаторів. За двадцять років потому задля забезпечення порядку в кожній губернії створюють поліцію на чолі з поліцмейстером. На початку ХІХ ст. в Російській імперії засновано Міністерство внутрішніх справ (МВС), яке керувало роботою губернаторів, зокрема й київського. А службові обов’язки та права київських поліцейських чинів були прописані в «Положенні про міську поліцію», розробленому 1803 року.
У період губернаторства Дондукова-Корсакова (1869–1878 рр.) поліцмейстером у Києві був генерал Гюббент, відомий як досвідчений слідчий. 1872 року Гюббент намагався організувати в міській поліції пошукову частину: у той період спостерігалося зростання злочинності, а через брак професійних оперативників багато справ залишалися нерозкритими. Однак втілити задум у життя не вдалося. Пошукова поліція почала діяти в Києві лише за два десятиліття потому, при генерал-губернаторі Олексії Ігнатьєві. Та агентурно-пошукова робота не мала законодавчого підґрунтя, що негативно позначалося на її продуктивності. Були й інші об’єктивні причини низької ефективності роботи цього напрямку, та й усієї київської поліції загалом. У ті роки в міську межу ввійшли села Куренівка, Лук’янівка, Шулявка. Відтак чисельність населення суттєво збільшилася (у 1897 р. – 247 723 осіб), що спровокувало зростання злочинності. Крім того, у місто навідувалися «гастролери» з Москви, Петербурга, Одеси, Кишинева й інших куточків імперії. Штат поліції при цьому не збільшувався, тож тримати криміногенну ситуацію під контролем було складно.
Наприкінці ХІХ ст. на території України сформувалася система правоохоронних органів. Завдання із забезпечення порядку в містах покладалось на управління поліції, яким керував поліцмейстер. У складі управління були дільниці, що поділялися на околодки з постами. Зокрема, Київ був розділений на 8 поліційних дільниць: Бульварна, Двірцева, Лук’янівська, Либідська, Печерська, Плоська, Подільська та Старокиївська. Начальники дільниць відповідали за несення постової, охоронної й пошукової служби. У штаті дільниць були помічники начальника, службовці, а також канцелярія та караул з городовими й наглядачами камер, де утримувалися підозрювані та заарештовані на строк до шести місяців. Після слідства та суду останніх звільняли чи направляли в міську в’язницю, для відбування покарання відповідно до вироку. Виправне арештантське відділення в Києві тоді розміщувалося на Бібіковському бульварі (тепер бульвар Тараса Шевченка), №27, а на Лук’янівці був тюремний замок (нині там столичний СІЗО).
Правоохоронці постійно чергували в місцях скупчення людей: у шинках, ресторанах, готелях, храмах, на ярмарках тощо, а також у районах розміщення державних установ. Найнапруженішою була служба постових і городових: спершу вони перебували на посту по 12 годин на добу. Згодом була впроваджена їх зміна через кожні шість годин. Як важко доводилося городовим, свідчать історичні факти. 1885-го городовий М. Пеньковський, не витримавши надмірного тягаря служби, подав у відставку. Отримавши відмову, він вчинив самогубство.
Вимоги щодо фізичного й розумового стану поліцейських чинів пошукової служби, правила поведінки, відповідальність були прописані в положеннях та інструкціях. Також київська поліція розробила документ, що кваліфікував різні види злочинності, де, зокрема, були виділені такі «протиправні професії»: аферисти, крадії, шахраї, убивці, утримувачі будинків розпусти, звідники. До речі, стосовно будинків розпусти, то їх тоді було чимало. Навіть Петербург вимагав від Києва «[…] погань убрать, содержателей срамных домов выселить вместе с их девками». Як незламний борець за моральність увійшов в історію київської поліції генерал-губернатор І. Васильчиков. Він узяв собі за мету очистити святі київські гори й Андріївський узвіз від будинків розпусти. Однак заклади не припинили свого існування, а лише змінили адреси, переїхавши на Жандармську, Жилянську, Паньківську вулиці. Очистити Київ від цього «бруду» намагався й генерал-губернатор О. Дрентельн.
Методи й засоби боротьби з правопорушеннями, як свідчить поліційна практика тих років, залишалися незмінними, і , відповідно, малорезультативними. Що й підтверджено у статистичному збірнику, який видало Міністерство юстиції 1897 року. Київ згадується там як найкриміналізованіше місто Південно-Західного району царської Росії: на 100 тис. населення в столиці в середньому припадало майже 650 злочинів. І причина такої складної криміногенної ситуації полягала не лише в мізерній, як для такого великого міста, кількості поліцейських, а ще й у хабарництві й корупції місцевої влади.
Деякі реформи в київській поліції провів у 1890-х рр. підполковник В. Цихоцький, рішуче налаштований з перших днів перебування на посаді на вдосконалення служби. Однак згодом він не встояв перед спокусою збагачення. І коли Ф. Трепов (генерал-губернатор Київської, Подільської і Волинської губернії в 1908–1914 рр.) ініціював ревізію діяльності голови міської поліції, було встановлено, що Цихоцький використовував казенні кошти на свої потреби. Показовим є той факт, що, попри результати перевірки, полковник продовжив очолювати поліцію. Мали місце й інші зловживання службовим становищем.
Крім того, відомі факти «вибивання» свідчень у затриманих, коли поліцейські чиновники під час допиту силою примушували підозрюваних брати на себе відповідальність за здійснення злочинів. В архівах збереглася, зокрема, інформація, як у Подільській дільниці поліцейський Кобза провадив допит затриманого, застосовуючи силові методи. Практикувалося побиття й катування засуджених і в Київській в’язниці: у листі арештантів генерал-губернатору М. Драгомирову, датованому 1902 роком, арештанти пишуть, як потерпають від знущань наглядачів й охоронців.
Попри криміногенну ситуацію в Києві, що була чи не найгіршою в імперії, та всі згадані факти зловживання й перевищення службових обов’язків, реформи постійно відкладалися. І хоч 1906-го штат поліції міста нарешті зріс до 850 працівників, рівень злочинності все ж суттєво не знизився: потрібні були зміни в самій організації служби.
Лише 1908 року за ініціативою генерал-губернатора Ф. Трепова ухвалено закон про розшукову частину поліції. Губернатор суворо контролював діяльність поліції, вимагав звіту про всі вбивства та замахи.
Поліцейські чини, й нерідко високого рангу, деколи не з власної вини й самі ставали злочинцями. Втягнуті у вир політичних інтриг, вони втілювали брудні задуми вищих владних осіб. Наприклад, 1 вересня 1911 р. під час спектаклю в київському міському театрі, у присутності імператора Миколи ІІ і державних чинів було смертельно поранено П. Столипіна, голову Ради міністрів і міністра внутрішніх справ. Столипін за кілька днів помер. А його вбивцю – Д. Богрова, таємного агента Київського охоронного відділу з окладом 150 крб в місяць, – стратили за вироком Київського військово-окружного суду 12 вересня. Щодо керівників поліцейського розшуку, то їх не притягли до відповідальності. Державна рада з мовчазної згоди імператора прийняла рішення: «…завершити справу без будь-яких для них наслідків».
Лев Кудрявцев,
м. Київ
