П'ятниця, 11 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Історія
03/08/2015 10:36

Петро Кошовий: від рядового до маршала

Син України, двічі Герої Радянського Союзу маршал Петро Кошовий під час Другої світової війни командував гвардійськими дивізіями та корпусами, що протистояли німецьким окупантам в битвах на берегах Неви та Волги, на території України, Білорусі, Німеччини. Він брав участь у бойових операціях практично впродовж усієї війни, а після її завершення, згідно з рішенням Уряду та наказом міністра оборони, з-поміж інших здійснював підготовку військ до Параду Перемоги в Мос­кві 24 червня 1945 року. На початку 1960-х Петро Кирилович командував і Київським військовим округом.

Петро  Кошовий народився 8 (21) грудня 1904 року в м. Олександрії Херсонської губернії (нині цей населений пункт перебуває в складі Кіровоградської області. – Ред.) у багатодітній селянській родині. Навчався у школі, після закінчення якої також здобув освіту в Олександрійському педагогічному училищі. 1920-го розпочав службу в армії й близько двох з половиною років брав участь у громадянській війні як рядовий кавалерійського полку. Потому Кошовий навчався на кавалерійських курсах, у кавалерійській школі, а 1939 р. закінчив Військову академію ім. М. Фрунзе. Упродовж цього часу Петро Кирилович дослужив від старшини ескадрону до начальника штабу кавалерійської дивізії в Забайкальському військовому окрузі. Там же з лютого 1940-го полковник Кошовий командував 65-ю стрілецькою дивізією.
1941 року, після початку вій­ни, дивізію Кошового дислокували до Сибіру, однак незабаром Петро Кирилович одержав наказ про негайне відряджання особового складу в м. Куйбишев. Там підрозділ мав взяти участь у параді на честь річниці Жовтневої революції. Підготовка тривала вдень і вночі, і, зрештою, 7 листопада червоноармійці 65-ї стрілецької дивізії пройшли перед трибунами, де перебувало керівництво країни, члени дипломатичного корпусу, військові аташе… За два дні дивізію Кошового відправили на фронт – в район оточеного Ленінграда…
У вересні 1941 р. понад 300-тисячна німецька армія оточила Ленінград, а фінські війська відрізали всі шляхи до міста від Карельського перешийку, вийшовши до річки Свір. Гітлер був украй незадоволений тим, що німецькі війська не змогли з першої ж спроби захопити Ленінград, адже перемогу на цьому напрямі він вважав не лише військовою, а й політичною. Тому одним з головних завдань фюрер визначив захоплення та знищення міста на Неві. Окупантам вдалося прорвати фронт та форсувати річку Волхов. Фашистські танки вийшли на підступи до м. Тихвіна, подальша втрата якого позбавила змоги залізницею робити поставки в Ленінград.
Обстановка була надзвичайно складна. Необхідно було зупинити та знищити ворога в цьому районі, визволивши Тихвін. Операцією керував генерал армії К. Мерецьков. Петро Кошовий виконав відповідальне завдання лобового удару по місту у взаємодії зі 191-ю стрілецькою дивізією. У ніч на 9 грудня 1941 р. почалася рішуча атака радянських військ. Не витримавши натиску, фашисти відступили. Дивізії Кошового вдалося визволити Тихвін.
Кошовий потім згадував про зустрічі з К. Мерецьковим. «Командарм часто зупинявся, дивлячись на опалені вогнем будинки, розбиту німецьку техніку, про щось думав. На дорозі обличчям догори лежав труп фашистського солдата. На животі тьмяно поблискувала пробита кулею пряжка пояса з написом «Gott mit uns» (Бог з нами. – Ред.). Мерецьков заговорив: «Ось, товаришу Кошовий, тепер ворог відступає. Я думаю, що ми допомогли не тільки Ленінграду, а й столиці…».
Унаслідок успішного виконання Тихвінської операції були зірвані плани німецького командування здійснити повну блокаду Ленінграда та заморити голодом його жителів. На початку 1942 р. угруповання противника «Бекман», яке мало на меті з’єд­натися з фінами на річці Свір, було відкинуто на 100-120 кіло­мет­рів.
Влітку 1942-го Кошового призначили командиром 24-ї гвардійської стрілецької дивізії, що входила до складу 8-ї армії генерал-лейтенанта Ф. Старікова. Дивізія воювала у Волхівському районі, брала участь у наступі. Відомо, що від фельдмаршала Е. Манштейна Гітлер тоді особисто вимагав «негайно втрутитися в обстановку на Волхівському фронті, щоб уникнути катастрофи». Попри сподівання німецького командування, війна набувала затяжного, позиційного характеру.
У ніч на 27 серпня 1942 р. почався наступ радянських військ з міцною артпідготовкою протягом 2 годин 10 хвилин. Ворог усюди чинив значний опір. 24-а гвардійська дивізія, взаємодіючи з 19-ю гвардійською дивізією, рушила з боями вперед на хутір Синявіно. Під час бою Кошовий попрямував на передову пішки, та зненацька неподалік нього розірвалося кілька німецьких мін. Петру Кириловичу пощастило: осколком пошкодило лише його однострій. Після цього Кошовий хутко зник в окопі. «Легше, чоловіче, не вбийся, – з усмішкою сказав один з бійців, побачивши перебіжку Кошового. – Стріляли не по тобі. Там у нас в лісі гармата. Ось на неї німець і полював». Червоноармієць і не підозрював, хто був цей чоловік, що так хутко сховався в окопі.
29 серпня радянські війська захопили залізницю Мга-Шлісель­бург, але подальші спроби наступу не вдалися. Гітлерівське командування перекинуло сюди іспанську «Блакитну дивізію», бригаду СС, танкову та гірськострілецьку дивізії. 42-а дивізія Кошового перейшла до оборони і тримала її до середини вересня 1942 р. У цей період 11-а армія генерал-фельдмаршала Манштейна завдавала ударів по наших військах. Десятки фашистських бомбардувальників закрили небо, зависнувши над полками, скидаючи бомби. Але гвардія вистояла, атаки відбили.
Наприкінці вересня командування Волхівського фронту віддало наказ про наступ та розгром німецьких армій під Синявіним і Мгою. Було розбито чотири піхотні дивізії фашистів, у боях вбито та поранено 51 700 німецьких солдатів і офіцерів. 18 січня 1943-го блокаду Ленінграда було прорвано. Ще раніше – у середині жовтня 1942 р. – дивізію Кошового направили в район Сталінграда.
Прибувши на місце призначення, бійці зайняли оборону південніше від Нижнє-Кумського. Почалася запекла боротьба з окупантами. Вранці 21 грудня на позицію 24-ї дивізії Кошового спрямували близько 40 танків і багато піхоти, але наші війська витримали натиск ворога. Не здобувши успіху, супротивник поспіхом відступив з великими втратами. Прорватися з оточення армії Паульса не вдалося. 2 лютого 1943 р. закінчилася військова епопея під Сталінградом. У «клішнях» опинилися 6-а і частина сил 4-ї танкової німецьких армій, загальною чисельністю 330 тис. осіб.
На річці Міус війська фронту зіштовхнулися з міцною обороною гітлерівських армій. Бійцям не довелося взяти участь у боях на Курській дузі, але вони створили міцну оборону й затримували великі сили противника, не дозволяючи фашистському командуванню визволити резерви для застосування їх у районі Курська й Орла. Б’ючись з німецькими загарбниками, дивізія пішла вперед, визволивши Новочеркаськ, Матвіїв курган та інші міста і села.
23  вересня 1943 р. Петра Кириловича призначено командиром 63-го стрілецького корпусу, який увійшов до складу 51-ї армії генерал-лейтенанта Я. Крейзера 4-го Українського фронту. Командувач фронту генерал армії Толбухін наказав: прорвати оборону 17-ї армії супротивника в північній частині Кримського півострова та стрімко наступати на Севастополь, щоб розгромити німецько-фашистські війська. 3 лютого 1944 р. 63-й корпус вийшов до берегів Сивашу та закріпився на захопленому плацдармі. Наступ фронту почався 8 квітня. Кошовому поставили завдання не допустити планомірного відходу німців до Севастополя, визволити Джанкой і Сімферополь. У ніч на 13 квітня частини корпусу вже вступили в Сімферополь. Не зупиняючись, вони продовжили переслідувати фашистів. Бахчисарай з боями взято 14 квітня. А потім корпус вийшов в Інкерманську долину в напрямку на Севастополь.
Подолати Сапун-гору одразу не вдалося, супротивник створив тут міцну лінію оборони. 
У дотах за мінованими підступами та колючим дротом він відчував себе впевнено й безперервно вів вогонь, відбиваючи наші атаки. Бої стали напруженими – німці не витримали. Усі три траншеї оборони наші бійці захопили. 63-й корпус разом із сусідніми частинами штурмом оволоділи Сапун-горою. У цьому бою Петро Кошовий виявив себе як умілий воєначальник, за що йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням медалі «Золота Зірка».
Наприкінці травня Кошового викликали до Москви, де повідомили, що його призначено командиром 71-го стрілецького корпусу, який для подальшого наступу на ворога вирушає в розпорядження командувача 3-го Білоруського фронту генерала Черняхівського. У червні–серпні 1944 р. була проведена Білоруська операція, в якій взяли участь 1-й, 2-й, 3-й Білоруські та 1-й Прибалтійські фронти. На основі стратегічного плану операції «Багратіон» було вирішено завдати по фашистах три потужних удари. Генеральний наступ почався 23 червня. З перших днів розпочалися жорстокі бої на землі й у повітрі. Нашим військам протистояли армії груп «Центр», «Північ» та «Північна Україна».
Корпус Кошового прорвав ворожу оборону й завдав рушійного удару, діставшись до німецьких тилів. Частини корпусу разом з 36-м корпусом генерала К. Привалова захопили мости на Дніпрі й перекинули війська на правий берег. Вони розбили 27-й корпус німецького генерала Фелкерса та визволили м. Оршу. Відтак форсували Березину та захопили м. Борисів. 3 липня 1944 р. воїни Кошового брали участь у визволенні столиці Білорусії – м. Мінська. В оточенні опинилися 4-а і 9-а німецькі армії, в яких налічувалося близько 100 тис. осіб. Ворог відступав до кордонів Німеччини.
Потому 71-й стрілецький корпус генерал-майора Кошового брав участь у проведенні Кенігсберзької операції, що стала частиною Східно-Прусської операції 1945 р. Бійці зруйнували ворожу оборону на ділянці завдовжки 65 км і завглибшки 45 км, після чого знищили ізольовані частини угруповань. Внаслідок боїв дивізія оволоділа Кенігсбергом, потужною фортецею Східної Пруссії. За бойові заслуги та вміле керівництво Петру Кириловичу вручили другу Золоту Зірку Героя. Східно-Прусська операція була завершена 25 квітня 1945 р. Другого травня штурмом взято Берлін, а за кілька днів Німеччина повністю капітулювала…
Після війни Кошовому доручили підготовку зведених полків для участі в параді Перемоги 24 червня 1945-го. Потому Петро Кирилович обіймав низку важливих командних постів. 1948 р. він закінчив Вищі курси при Академії Генерального штабу. Перебував на посаді командувача військами Сибірського округу. А з 1960 р. по 1965 р. генерал-полковник командував Київським військовим округом. Він приділяв велику увагу підвищенню бойової готовності військ округу, зміцненню дисципліни, покращенню технічного оснащення.
У 1965–1969 рр. Кошовий був головнокомандувачем Групи військ у Німеччині. У цей період, 15 квітня 1968 р., йому було присвоєно звання маршала. З жовтня 1969 р. Кошовий обіймав посаду генерального інспектора в Міністерстві оборони. Він був удостоєний 13 орденів та інших державних нагород – як радянських, так і іноземних. Маршал встиг написати книжку «У роки війни», де він згадував про важкі дні на фронті. Побратим Кошового, маршал Іван Баграмян теп­ло відгукувався про нього, називаючи тоді Петра Кириловича «військовим номер один». Попри те, що Кошового високо оцінювали як командувача та військового керівника, він ніколи не гнався за посадами в Міністерстві оборони та пишався тим, що ніколи не служив у Москві.
Ратні подвиги Петра Кошового пам’ятні в наші дні. Його ім’я присвоєно Омському вищому танковому інженерному інституту. Бюст двічі Герою встановлено в його рідному м. Олександрії, а також містах Омську та Волгодонську. Петро Кирилович помер 30 серпня 1976 р. і був похований на Новодівичому цвинтарі в Москві.
Лев Кудрявцев, м. Київ

друкувати
Додати коментар

Інші статті