На підступах до Карпатського хребта
У другій половині вересня 1944 р. тривала Східно-Карпатська стратегічна наступальна операція, складовими якої були Карпатсько-Дуклінська фронтова наступальна операція військ 1-го Українського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу І. С. Конєва (38-а армія, 1-й Чехословацький армійський корпус, 1-й гвардійський кавалерійський, 4-й гвардійський танковий, 25-й і 31-й танкові корпуси, частина сил 2-ї повітряної армії) та Карпатсько-Ужгородська фронтова наступальна операція військ 4-го Українського фронту (командувач – генерал-полковник І. Ю. Петров).
З 8–9 вересня 1944 р. бої на східно-карпатському стратегічному напрямі набули затяжного характеру. Але 11 вересня завдяки рішучим діям чехословацьких частин, 163-ї стрілецької дивізії та 111-ї танкової бригади 38-ї армії у 5–8 км на північний захід від Дуклі, між селами Лиса Гура й Глойсце, вдалося прорвати ворожу оборону на ділянці завширшки 2 кілометри. Саме тут Маршал Радянського Союзу Конєв увів у бій 1-й гвардійський кавалерійський корпус під командуванням гвардії генерал-лейтенанта В. К. Баранова.
Віктор Кирилович Баранов став до лав Червоної Армії 1918 р., брав участь у громадянській війні. З перших днів Великої Вітчизняної – на фронті. Учасник оборонних боїв на території України, Смоленської битви. Кавалеристи генерала Баранова визволяли Україну, Польщу й Чехословаччину, дійшли до Берліна. 29 травня 1945 р. Віктор Кирилович удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Після війни командував стрілецьким корпусом Київського військового округу, з 1953 р. – у запасі. Помер 1970-го, похований у Дніпропетровську. У головній експозиції Меморіального комплексу представлена кавалерійська бурка генерал-лейтенанта Баранова.
У ніч на 12 вересня в запеклих кровопролитних боях частини 1-го гвардійського кавалерійського корпусу прорвались у глибину німецької оборони й уже до ранку наступного дня просунулися вперед на 18–20 кілометрів. Проте кавалеристи ввірвались у ворожий тил без танків і майже без артилерії (лише з декількома 45-мм гарматами і 82-мм мінометами), тому, внаслідок контратак танків і піхоти противника, кавкорпус генерала Баранова був вимушений припинити наступ і перейти до оборони, фактично опинившись в оточенні. Німецьким 1-й і 8-й танковим дивізіям вдалося закрити прорив і частини 1-го гвардійського кавалерійського корпусу були відрізані від головних сил у районі на південний захід від Тиляви. З 16 вересня продовольство, фураж і боєприпаси радянським кавалеристам доставляла авіація.
Тільки вранці 24 вересня корпусу генерала Баранова вдалося вирватися з оточення і з’єднатися з іншими військами 38-ї армії. На жаль, кавалерійське з’єднання не відіграло великої ролі на першому етапі операції, його командування не виконало завдання командувача військ 1-го Українського фронту, не організувало належним чином бойові дії військ. Корпус не маневрував, не знаходив слабких місць в обороні гітлерівців і не здійснював сміливих рейдів, тому первинний успіх 1-го гвардійського кавалерійського корпусу не вніс перелому в перебіг бойових дій у смузі 38-ї армії.
У цих напружених боях брав участь друкар похідної друкарні червоноармійської газети «Конногвардеец» 1-го гвардійського кавалерійського корпусу гвардії червоноармієць І. Т. Серга. Іван Трохимович неодноразово відзначався під час визволення українських теренів. Зокрема, у розпал боїв за визволення Рівного й Луцька Серга, на той час – командир відділення кінної тяги 180-го артилерійсько-мінометного полку 7-ї гвардійської кавалерійської дивізії 1-го гвардійського кавалерійського корпусу, під час контратаки танків ворога, вдало маневруючи, вивів із поля бою матеріальну частину й увесь кінський склад без втрат, за що був відзначений подякою командування 1-го гвардійського кавалерійського корпусу (грамота із подякою за підписом гвардії генерал-лейтенанта В. К. Баранова представлена в головній експозиції Меморіалу. – Авт.). У переможному 1945-му за відмінну роботу з безперервного випуску корпусної газети у фронтових умовах І. Т. Серга нагороджений орденом Червоної Зірки. Після війни він жив і працював у Києві.
Наприкінці 14 вересня війська 38-ї армії 1-го Українського фронту просунулися на головному напрямі наступу на 23 км, а ширина прориву сягнула близько 30 кілометрів. Тим часом війська 1-ї гвардійської армії 4-го Українського фронту, ведучи запеклі наступальні бої, під кінець 13 вересня вийшли на рубіж Белхува, на північ від Каменне – Мокре. Протягом семи днів напружених боїв війська 38-ї і 1-ї гвардійської армій просунулися на 12–23 км і вклинились у ворожу оборону німецьких з’єднань, проте повністю виконати поставлені перед ними завдання не змогли…
Обстановка, що склалася на 14 вересня 1944 р. у смугах 38-ї та 1-ї гвардійської армій, виразно свідчила, що продовження атак наявними силами на визначених напрямах не дасть успіху. Обидві армії вже не володіли необхідною перевагою над гітлерівцями, які з 8 до 14 вересня 1944-го додатково перекинули до ділянки прориву понад 8 дивізій. Були потрібні нові рішення та введення в бій свіжих сил. Проте, незважаючи на цю обставину, війська 38-ї армії вперто просувалися на підступи до головного Карпатського хребта, а війська 1-ї гвардійської армії наступали в напрямку Ужгорода й Мукачева…
Тисячі воїнів-українців мужньо боролися з ворогом на різних ділянках радянсько-німецького фронту. 13 вересня 1944 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР звання Героя Радянського Союзу було присвоєне уродженцю Полтавщини Йосипові Васильовичу Остапенку. Обіймаючи посаду командира мінометного взводу 859-го стрілецького полку 294-ї стрілецької дивізії 52-ї армії 2-го Українського фронту, лейтенант Остапенко хоробро бився з ворогом. Після закінчення військового училища з липня 1941-го він – на фронтах Великої Вітчизняної війни, був чотири рази поранений. Навесні 1944 р., коли радянські війська підійшли до Дністра, взвод лейтенанта Остапенка одним із перших у полку форсував річку в районі Могилева-Подільського. Під час зустрічного бою бійці взводу захопили два ворожі міномети з чималим запасом мін і відкрили з них нищівний вогонь по гітлерівцях. Сміливі дії сприяли успішному просуванню вперед стрілецьких підрозділів.
У боях за станцію Родцел, що на території Молдавії, відважний командир, встановивши трофейний міномет на відстані 50 м від ворога, вів по ньому вогонь. Незважаючи на те, що гітлерівці зайшли у фланг стрілецького батальйону, який прикривали мінометники Остапенка, він продовжував коректувати стрільбу. Це допомогло радянським воїнам відбити чотири атаки противника. У тому бою відважний офіцер дістав четверте поранення. Після лікування в госпіталі Йосип Васильович працював головою виконкому Абрамівської сільради в Полтавській області, 1945 р. знову був призваний до лав Червоної Армії, брав участь у розгромі японської Квантунської армії. З 1946 р. Й. В. Остапенко – в запасі, кілька років очолював колгосп, працював інструктором райкому партії на рідній Полтавщині. Та незагоєні рани дедалі відчутніше давалися взнаки. 1962-го Йосип Васильович помер…
У той час, коли ще тривали бойові дії Червоної Армії на західноукраїнських теренах, у середині вересня 1944-го відповідно до міждержавної угоди від 9 вересня 1944 р. розпочався перший етап масового переселення українців польського прикордоння до Української РСР і польських громадян з території України. Договір надавав можливість виїзду українцям до УРСР і повернення до Польщі поляків і євреїв, які станом на 17 вересня 1939 р. були громадянами Польської держави. Усю територія, на якій проходила акція, була поділена на 15 районів, у кожному з них діяла окрема, так звана польсько-українська комісія. До повноважень цих комісій входило збирання заяв від місцевого населення щодо виїзду, підготовка списків переселенців та евакуаційних карт, організація транспорту тощо.
Угода передбачала, що в термін від 15 вересня до 15 жовтня 1944 р. буде проведена реєстрація осіб, які хочуть переселитися, а сама операція обміну населенням триватиме від 15 жовтня 1944-го до 1 лютого 1945 року. Проте визначені строки виявилися нереальними. Незважаючи на обіцянки влади щодо всіляких пільг, охочих переселитися виявилося небагато. До середини 1945 р. на засадах добровільності виїхало лише близько 80 тисяч осіб. Радянська влада була змушена вдатися до примусових методів. За першим етапом переселення розпочався другий, третій, а потім і четвертий, під час яких дедалі більше застосовувались адміністративні методи залякування й примушування. Зрештою, заходи з переселення вилились у сумнозвісну операцію «Вісла», яка була проведена 1947 року…
Підготував
Володимир СІМПЕРОВИЧ,
кандидат історичних наук, завідувач наукового відділу з питань музейної інформації та комунікації
Меморіального комплексу
«Національний музей історії
Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років». Документи та світлини з фондозбірні Меморіального комплексу
