Обпечені «котлом»…
Кінець літа й початок осені видалися для українських силовиків надто гарячими – кілька «котлів» і десятки, якщо не сотні підступних обстрілів. Насправді ж терористи найсильніше насідали на наших вояків у «коридорах» з оточень, виходи з яких негідники намагалися зачинити якомога ефектніше, аніж у звичайних, якщо їх так можна назвати, сутичках. Іловайськ – невеличке, проте стратегічно важливе містечко, терени навколо якого стали полем загублених сподівань і страшних втрат, але не програної битви. Наступ на цей пункт мав відрізати Донецьк від Сніжного й Шахтарська, щоб відкрити кращі можливості для звільнення мегаполіса…
Цими днями щохвилини когось убивали
Бої тут точилися й раніше, проте саме штурм міста силами кількох добровольчих батальйонів спільно із частинами ЗСУ завершився кривавою бійнею й неабиякими втратами, з-поміж тих, яких зазнавали українські силовики за час АТО. Операція захлинулась, хоча вона й досягла певного успіху, адже були знищені десятки бойовиків і деяка їхня техніка. Звісно, причини виникнення іловайських та інших «котлів» мають вивчити компетентні органи (передусім, прокуратура й створена 4 вересня в парламенті тимчасова слідча комісія), щоб покарати винних і зробити практичні висновки на майбутнє. Та найгіркішим підсумком кількох останніх тижнів війни з терористами-сепаратистами до початку нинішньої відносно мирної «передишки» стали загиблі й полонені патріоти, які боронили державу – національний людський скарб України. За інформацією генпрокурора Віталія Яреми, лише в згаданому оточенні полягло щонайменше дві сотні українських бійців. Серед них було чимало нацгвардійців.
Сказати, що під Іловайськом наші вояки демонстрували справжній героїзм, – нічого не сказати, адже кожен крок наступу, а потім чи не кожен пройдений метр у спробі вибратися з ворожих «лещат» давався страшною пожертвою. Щохвилини когось убивали. Пройдисвіти підготували для колон українських силовиків, які відступали, безмір небезпечних «сюрпризів». Приміром, міст, по якому мала відходити з місця бою одна з таких вервечок техніки, терористи замінували. А коли переправу спробували розмінувати, троє офіцерів батальйону «Донбас» потрапили в засідку й загинули. Але вони таки змогли врятували десятки побратимів.
Серед бійців, хто віддав життя за вільну Україну, були як прості сільські хлопці, так і вже знані непересічні особистості, про яких неодноразово розповідали медіа. Одним із тих, чиї очі назавжди закрило іловайське пекло, став 55-літній екс-громадянин США Марк Паславський (позивний «Франко»). Він загинув від розриву гранати, коли брав участь у зачистці міста. Американець був етнічним українцем, останнє десятиліття жив і працював у Маріуполі – менеджером з експорту металопродукції. А за словами журналіста Vice News Саймона Островського, Марк також трудився у фінансовому секторі в Києві, Харкові та Москві, зокрема був інвестиційним консультантом.
Свого часу він навчався у Військовій академії Вест-Пойнт, служив у «штатівській» армії, зокрема 75-му полку рейнджерів. Звільнився у званні капітана 1991-го. Напевно, саме через своє коріння, любов до української землі, непідробний патріотизм, він не втік деінде, не ховався в безпечних прихистках. Цей мужній чоловік пішов воювати. Щоб стати рядовим резервного батальйону оперативного призначення «Донбас» НГУ, у квітні він узяв громадянство України. У травні – червні доброволець проходив вишкіл у Нових Петрівцях, а затим поїхав у зону АТО. А 19 серпня «Франка» не стало.
Нині в соцмережах можна знайти багато теплих відгуків про Марка від людей, що знали його (у Twitter відомий під псевдонімом Брюса Спрингноута – на честь співака Брюса Спринстіна). Приміром, працівник майстерні, де лагодять велосипеди, згадує, що американець часто привозив свого байка, з ним було цікаво спілкуватися, бо клієнт вирізнявся неабиякою освіченістю й особливою прихильністю до всього українського. «Він був українцем у більшій мірі, аніж багато хто з моїх знайомих. Земля йому пером. Rest in peace, American brother», – занотував на своїй сторінці маріуполець. Побратими зауважували: «Франко» був дуже скромним, сором’язливим, але з величезною силою духу й незламними принципами.
Страшно, коли думаєш про себе
Того-таки 19 серпня, відзначивши рівно за місяць до того 54-річчя, поліг смертю хоробрих від кулі снайпера прапорщик резерву Олександр Романенко («Скіф») – старшина роти охорони батальйону «Донбас». Олександр Трохимович кілька років працював головою селищної ради Старої Синяви на Хмельниччині. Цей чоловік воював в Афганістані – загалом понад шість років (строкова – водій, потім – командир взводу спецназу ГРУ) упродовж двох бойових відряджень, був нагороджений орденом Червоної Зірки і медаллю «За відвагу», очолював райорганізацію ветеранів-афганців. Він не міг змиритися, що воювати йдуть хлопці, які ніколи не тримали зброї. Перед від’їздом зібрав колег і сказав: «Сподіваюся, все буде гаразд і я повернуся. Але давайте посидимо й просто поспілкуємося». Односельці хотіли придбати бронежилет для Романенка, та той запевнив, що вже має. Так само відмовився й від зібраних волонтерами коштів.
Стара Синява схилила голову перед земляком-героєм у триденній жалобі, скасувавши навіть урочистості до Дня Незалежності…
Згадана зачистка Іловайська стала останньою й для капітана резерву Сергія Шкарівського, який воював снайпером у «Донбасі» під позивним «Шульц». Вдовою стала знана журналістка телеканалу «Інтер» Михайлина Скорик, якою Сергій так опікувався під час подій на майдані Незалежності й інших акцій у столиці, немов янгол-охоронець.
«Він хотів піти героєм. Пішов. В Іловайську. За Україну, за друзів, за перемогу й за мирний Донбас. Дзвонити не треба. Писати теж. Достатньо помолитися за мир і кінець цього жахіття», – написала на своїй сторінці у Facebook Михайлина.
А ось переглядаю одне з відео, де «Шульц», попри близькі звуки обстрілу, що долинають із передової, лежачи на травичці дозволяє собі неспішне філософствування на тему «Чому саме я і саме тут?»: «Знаєте, це з дитинства – коли лунають заклики „Наших б’ють!”, виникає одне бажання – треба захищатися, „підписуватися”. Половина батальйону – хлопці з Донбасу, вони тепер мої друзі… Схоже відчуття виникло на Майдані, поза межами якого всі інші були „не наші”. Я знаю спосіб, як перестати боятися: страшно, коли думаєш про себе, а от коли про хлопців, які загинули, то ні».
Тепер нам усім не так страшно, бо нинішнім першим сигналам і слабким сподіванням на близький мир ми зобов’язані таким відчайдухам і героям, як Сергій Шкарівський. І якщо таки доведеться знову лупити ворога, згадаймо «Шульца» й скористаємося його рецептом боротьби зі страхом…
Додому не повернуся, зустрічайте героєм…
Донесення з передової про загибель бійців – сухі, беземоційні, байдужі свідчення, немов формуляри для поповнення якогось жахливого статзвіту про забій людей, що народилися, пробачте, зовсім не для того, щоб годувати ненажерливого Молоха гібридної війни. Телеграфісту не належить вибивати «зайві» пафосні слова й хоча б натяки про вчинки, що стоять за кожною зі смертей, яка обірвала цілий світ, стала індивідуальним армагедоном, недоспіваною піснею, недовитим гніздечком і кінцем будь-яких мрій. У тих звісточках із так і невизнаного фронту, під шаблонним визначенням «постраждалого від неправомірних дій сторонніх осіб під час виконання службових обов’язків», криються сльози за сотнями загиблих, тисячами зранених синів України.
Так само про «неправомірні дії стосовно» написали у звіті про загибель («несумісні із життям поранення») 20 серпня під Іловайськом розвідника 3-ї роти батальйону спецпризначення «Донбас» НГУ старшини резерву сумчанина Олександра Уткіна, його побратима-земляка розвідника-санітара солдата Артема Кузякова, кулеметника з 1-ї роти харків’янина Олександра Ніколенка, розвідника-резервіста Геннадія Кіпішинова з Херсонщини. А ще безліч інших, про яких однополчани нічого не знали, окрім вигаданих імен: «Банг», «Мальборо», «Полтава», «Тур», «Восьмий», «Ведмідь», «Портос»…
Олександра Уткіна ховали 23 серпня – у найкривавішу добу іловайського пекла. Прощалося з чоловіком усе село Киселівка Менського району Чернігівської області.
Кіпішинова («Румун») – 38-літнього жителя Цюрупинська – в останню путь проводжала громада міста. Кажуть, за дві години до загибелі він зателефонував дружині й вимовив дослівно таке: «Додому не повернуся, зустрічайте героєм…».
– Церемонія минула так, як він того хотів. Цюрупинці ніколи не забудуть уже другого захисника, який склав голову за нашу свободу й незалежність у цій неоголошеній війні. Словами не описати того, що відбувається на душі в рідних і близьких. У Геннадія Кіпішинова зосталися маленькі діти. Обов’язок кожного з нас – не забути цей подвиг і самовідданість, підтримати сім’ю загиблого. А ще – молитися, щоб весь цей жах нарешті закінчився й горе більше ніколи не стукало в наші домівки, – написав цюрупинський блогер і журналіст Дмитро Воронов.
Напередодні Дня Незалежності від вогню російських «Градів» загинув 42-літній батько трьох дітей, боєць «Донбасу» Володимир Пушкарук («Пушик») із Нововолинська на Волині. Того дня з його підрозділу вціліли лише восьмеро із 22, однак відчайдухи пішли на нове завдання. Володимир звідти не повернувся...
28 серпня стався інший трагічний епізод, коли в засідку поміж Дебальцевим і Вуглегірськом утрапила спільна колона підрозділів Нацгвардії й ЗСУ, що рухалася на допомогу силам АТО. Зав’язався запеклий бій. Зо два десятки наших бійців дістали поранення, а четверо – загинули, зокрема резервісти: стрілець батальйону оперативного призначення Олег Дога з Переяслав-Хмельницького (осиротіла його семилітня донька), снайпер цього самого підрозділу, учасник оборони гори Карачун Олексій Курмашев (уродженець Калінінграда, РФ, що жив в Умані), стрілець-навідник Микола Матвієнко (із селища Клавдієвого на Київщини) і стрілець Андрій Тищенко (уродженець м. Улан-Уде, Республіка Бурятія РФ, жив у селищі Десна на Чернігівщині. За ним вічно сумуватимуть дружина та 8-річний син).
А скільки ще залишилося «воювати» до скону у своїх снах і на зустрічах із побратимами, скалічених розривами мін, снарядів і «градівських» ракет, вояків – важко злічити. Так, їх вдалося врятувати, вивезти, витягти, визволити з полону, доправити в клініки й шпиталі Дніпропетровська, Маріуполя, Харкова, Києва. Але чи «вижили» їхні душі? Адже поранену й змучену жахіттями нічних сновидінь пам’ять вилікувати неможливо. Її можна лише «стерти», востаннє в житті переглянувши іловайський жах…
Геннадій КАРПЮК, «ІЗ»,
Євген РОЖЕНЮК,
м. Київ
Коментарi
-
debeccatis
10/10/2014 11:09
One of the most common methods of making a fossil replica is the mold and cast method. Typically, this process
