Початок Східно-Карпатської стратегічної…
У результаті масштабного наступу Червоної Армії під час літньої кампанії 1944 року від гітлерівських військ була визволена майже вся територія Радянського Союзу. Наприкінці серпня – на початку вересня 1944-го 1-й Український фронт (командувач – Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв) зосередив основні сили на берлінському стратегічному
На завершальному етапі воєнної кампанії берлінський і віденський напрями стали головними. Подальший шлях на Захід пролягав через Карпати. Але штурмувати оборону ворога в гірських умовах було надзвичайно складно. На природних висотах гітлерівці зводили укріплення. До того ж лісову місцевість перетинали численні гірські крутобережні річки. Під час дощів вода в них піднімалася на кілька метрів, що робило їх непрохідними. Тому радянське командування планувало обійти Карпати з півдня, оточити противника й сильними ударами знищити його.
Проте події, що розгорнулися на теренах Словаччини, змусили радянське керівництво діяти інакше… З посиленням національно-визвольної боротьби й партизанського руху на словацьких землях 12 серпня 1944 року був запроваджений військовий стан. Спроби братиславської влади придушити опір власними силами закінчилися братанням солдатів і партизанів. 23 серпня 1944-го голова уряду Йозеф Тісо звернувся до Адольфа Гітлера з проханням ввести у Словаччину німецькі війська. Вони почали зосереджуватися на моравсько-словацькому кордоні та в інших місцях. А 29 серпня вибухнуло Словацьке національне повстання проти нацистських загарбників. Український штаб партизанського руху та його представництва при фронтах перекинули у Словаччину організаторські групи на чолі з П. О. Величком, О. С. Єгоровим, Е. Ф. Біликом, які швидко переростали у великі партизанські загони. Наприклад, на 30 серпня близько 15 тисяч партизанів і частини словацької армії, що приєдналися до повстанців, визволили всю Середню Словаччину, де влада перейшла до рук Словацької національної ради. Між повстанцями й гітлерівцями точилися запеклі бої. 31 серпня три літаки з 19 словацькими офіцерами й солдатами приземлились у смузі дій 1-го Українського фронту, а ще кілька – на львівському аеродромі. Один з офіцерів, полковник В. Тальський, відрекомендувавшись представником східнословацького корпусу, розповів Маршалу Радянського Союзу І. С. Конєву про перебіг антинацистського збройного повстання, слабкість керівництва, розосередженість частин армії, перехід багатьох офіцерів на бік ворога. Командувач військ 1-го Українського фронту негайно доповів у Ставку ВГК про зміст їхньої розмови, а 2 вересня 1944 року на вимогу Й. В. Сталіна надіслав письмове повідомлення, в якому пропонував надати допомогу повстанцям силами 1-го та 4-го Українських фронтів із залученням 1-го Чехословацького армійського корпусу.
Розглянувши пропозиції командувачів військ обох фронтів, Ставка ВГК затвердила план Східно-Карпатської стратегічної наступальної операції, що складалася з Карпатсько-Дуклінської наступальної операції військ 1-го Українського фронту й Карпатсько-Ужгородської наступальної операції військ 4-го Українського фронту.
…Передбачалось ударами на стику цих двох фронтів із району Кросно (Польща) через Дуклінський перевал у загальному напрямку на Пряшів вийти на словацький кордон і з’єднатися з повстанцями. Командування не заперечувало проти залучення до воєнних дій Чехословацького армійського корпусу й словацьких військ, розташованих на північному-сході від Пряшова.
У цій бойовій операції взяли участь: від 1-го Українського фронту – 38-а армія під командуванням генерал-полковника К. С. Москаленка, 1-й гвардійський кавалерійський і 25-й танковий корпуси, частина сил 2-ї повітряної армії під командуванням генерал-полковника С. Я. Красовського, а також 1-й Чехословацький армійський корпус; від 4-го Українського фронту – 1-а гвардійська і 18-а армії під командуванням генерал-полковника А. А. Гречка й генерал-лейтенанта Є. П. Журавльова, 17-й гвардійський стрілецький корпус і частина сил 8-ї повітряної армії під командуванням генерал-полковника Т. Т. Хрюкіна.
У боях за Карпати особливо відзначилися війська командарма Гречка.
Андрій Антонович Гречко народився 17 жовтня 1903 року в с. Голодаївці на Кубані (нині с. Куйбишево Куйбишевського району Ростовської області) в селянській родині переселенців із України.
У Червоній армії з 1919 року. Учасник громадянської війни – боєць 1-ї Кінної Армії. Після закінчення кавалерійської школи командував кавалерійським взводом, кавалерійським ескадроном. Як начальник штабу Особливої кавалерійської дивізії брав участь у «визвольному поході» на територію Західної України і Західної Білорусії 1939 року.
На фронті – від початку Великої Вітчизняної війни. З липня 1941 р. – командир 34-ї окремої кавалерійської дивізії, яка брала участь у серпні 1941 року в боях південніше Києва, потім до січня 1942 року – в боях на Лівобережній Україні у складі 26-ї, 38-ї, 6-ї армій. 18 січня 1942 р. А. А. Гречко був призначений командиром 5-го кавалерійського корпусу, який брав участь у Барвінківсько-Лозівській операції. З квітня 1942 року – генерал-майор Гречко призначений командувачем військ 12-ї армії. Військове об’єднання вело оборонні бої на ворошиловградському (луганському. – Авт.) напрямі, потім на Кавказі. У вересні 1942 р. призначений командувачем 47-ї армії, війська якої не допустили просування противника в Закавказзя вздовж Чорноморського узбережжя через Новоросійськ. З 19 жовтня 1942 року – командувач військ 18-ї армії. З 5 січня 1943 року – генерал-лейтенант, командувач 56-ї армії, яка брала участь у визволенні Кавказу. З 16 жовтня до 15 грудня 1943 року – заступник командувача військ 1-го Українського фронту, учасник визволення Києва. З 15 грудня 1943 року й до завершення війни генерал-полковник А. А. Гречко – командувач 1-ї гвардійської армії, яка брала участь у визволенні України, Польщі й Чехословаччини у складі 4-го Українського фронту. За мужність і героїзм, виявлені в боротьбі з загарбниками, 1 лютого 1958 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 1973-го отримав другу «Золоту Зірку».
З 1945 року до 1953 року генерал армії Гречко – командувач військ Київського військового округу. У 1953–1957 роках – Головнокомандувач Групи радянських військ у Німеччині. 1955-го йому присвоєно звання Маршала Радянського Союзу. З 1957-го до 1960 року – заступник міністра оборони СРСР, у 1960–1967 роках – перший заступник міністра оборони Радянського Союзу, Головнокомандувач Об’єднаних Збройних Сил Варшавського Договору. З квітня 1967 року – міністр оборони СРСР. З квітня 1973-го до квітня 1976 року – член Політбюро ЦК КПРС. Помер 26 квітня 1976-го. Похований у Москві на Красній площі в Кремлівській стіні. Його іменем названо проспекти й вулиці в Білокам’яній, Києві, Слов’янську Донецької області й Ровеньках Луганської області, встановлено меморіальні дошки. Ім’я двічі Героя Маршала Радянського Союзу А. А. Гречка присвоєно Військово-морській академії в Ленінграді (нині – Санкт-Петербург). У фондовому зібранні Меморіального комплексу зберігаються особисті речі (портфель, годинник, сувенірні речі, ручка, люлька), парадний мундир, світлини, фонозапис і документи А. А. Гречка.
У смузі наступу ворог оборонявся силами армійської групи «Хейнріці» (1-а танкова й 1-а угорська армії), яка налічувала до 20 дивізій і мала 3 250 гармат і мінометів, 100 танків і штурмових гармат, 450 літаків.
Попри стислі терміни підготовки, більшість робіт, спрямованих на підвіз боєприпасів і пального, перегрупування військ, пристосування їх і техніки до гірських умов ведення війни, були виконані. До початку операції фронти переважали противника в артилерії в 1,5, у танках і САУ в 3,2, у літаках у 2,5 рази. Але ворог мав перевагу в живій силі 1,2:1.
…Уранці 8 вересня 1944 року, після потужної артилерійської та авіаційної підготовки, яка тривала дві години, війська 38– армії 1-го Українського фронту розпочали наступ, прорвали ворожу оборону й просунулися вперед на 12 км. Подальший наступ уповільнився через запеклий опір гітлерівців, які перекинули на цю ділянку фронту свої резерви. По окремих опорних пунктах і скупченнях військ противника вдарила радянська авіація.
У ніч на 9 вересня 1944 року ввели в бій частини 1-го гвардійського кавалерійського та 25-го танкового корпусів. За ними в центрі смуги прориву колонами рухався 1-й Чехословацький армійський корпус, яким командував генерал Я. Кратохвіл. У той час він проводив прес-конференцію з іноземними журналістами у своєму штабі за 25 км від поля бою. Хоч корпус був добре укомплектований особовим складом, озброєнням і бойовою технікою, через відсутність командира й слабке управління військами він потрапив у скрутне становище. Лише завдяки втручанню командувача військ 1-го Українського фронту й офіцерів штабу 38-ї армії лихо вдалося відвернути. Після цього випадку Маршал Радянського Союзу Конєв зажадав від Ставки ВГК призначити командиром корпусу замість Я. Кратохвіла кадрового офіцера чехословацької армії Л. Свободу. Ця пропозиція була підтримана, і в наступних боях Чехословацький корпус був міцним і згуртованим з’єднанням.
10 вересня 1944 року гітлерівці розпочали добре підготовлений контрнаступ. Розгорілися надзвичайно кровопролитні бої, що тривали кілька діб. Але й у цих складних умовах, радянські війська просувалися вперед…
Підготував Златко ЗЛАТАНОВ,
науковий співробітник
Меморіального комплексу
«Національний музей історії Великої
Вітчизняної війни 1941–1945 років».
Документи та знімки з фондозбірні
Меморіального комплексу напрямі, а лівим крилом разом із військами 4-го Українського фронту (командувач – генерал армії І. Ю. Петров) вів бої у передгір’ях Карпат.
