Об’єктивний погляд на війну
З перших днів разом із сотнями солдатів у бій за Вітчизну вступив окремий корпус фотокореспондентів, бійці якого воювали з особливою «зброєю» в руках. Не зі зброєю війни, а зі зброєю людської пам’яті. Їх ніхто цьому не навчав. Просто не встигли. Сама війна виявилася найкращим, хоч і найсуворішим, учителем.
Олександр Устінов
Фотолітописець Великої Вітчизняної війни – Олександр Устінов – народився 1909-го року в Москві, в родині робітників. Після закінчення семирічки майбутній фотохудожник пробував себе в різних, далеких від фотомистецтва, робітничих професіях: підручний слюсаря, пакувальник. Аж поки не здобув направлення на фабрику «Культурфільму», де працював освітлювачем. 1930 року вирішив випробувати долю і вступив на операторський факультет Інституту кінематографії. Ще під час навчання захопився фотографією й влаштувався «вільним фотографом» у Військову школу імені ВЦВК. Потому почав співпрацювати з пресою. Перше фото Устінова, що побачило світ, опублікувала газета «Кремлевец» у 1932 році. Згодом його знімки почали з’являтися на шпальтах тогочасних видань «Гудок», «Машиностроение», «Огонек». До слова, саме журнал «Огонек» 1938 року довірив Олександру Устінову фоторепортаж – який з часом став легендарним – про незвичайний екіпаж літака «Родина», що здійснив безпосадковий переліт Москва – Далекий Схід. До складу відважного екіпажу ввійшли самі жінки – три пілоти Валентина Гризодубова, Поліна Осипенко та Марина Раскова.
Ще до початку Великої Вітчизняної Устінов пройшов хрещення фронтом на Фінській війні. Тоді він працював штатним фотографом газети «Красная Звезда». Перша фотографія в «Правде», воєнфотокором якої Устінов пройшов Велику Вітчизняну, була надрукована 1940 року.
«19 червня я повернувся з відрядження в Москву, – писав у своєму щоденнику фотограф. – У неділю, 22-го, вранці пішли з дружиною в магазин, купили все необхідне. Повернулися додому в гарному настрої, сіли пити чай. А потім почули по радіо, що о 4-й ранку, без оголошення війни Радянському Союзу, німецькі війська напали на нашу країну, атакували наші кордони…».
Фронтова біографія Олександра Устінова у Великій Вітчизняній розпочалася 23 червня 1941 р. репортажем з Жовтневого райвійськкомату Москви, продовжилася – відрядженнями на всі фронти, де йшли головні бої, а закінчилася знімками зустрічі союзників на Ельбі 1945 року та Параду Перемоги на Красній площі в Москві. Як згодом згадував фотограф роботу в польових умовах, йому доводилося робити все: не лише знімати, а й проявляти та друкувати знімки, передавати їх спеціальним фототелеграфом, що всюди доводилося возити за собою у важелезній валізі.
Головною «зброєю» та вірною помічницею Устінова всі ці роки була фотокамера «Лейка». Саме нею він відзняв свої найвідоміші знімки, серед яких – легендарна Потсдамська конференція 1945 року. Друзі фотографа навіть розгледіли в американській кінохроніці тих часів кадр, на якому Олександр Устінов закарбований зі своєю «Лейкою». Після війни він продовжив співпрацювати з газетою «Правда». Певний час працював особистим фотографом Микити Хрущова.
Макс Альперт
Одним із найвідоміших фотохудожників минулого століття, чий талант, напевно, найповніше розкрився саме в часи Великої Вітчизняної – Макс Альперт. Майбутній фотомайстер народився 1899-го на Кримському півострові, у місті Сімферополі. Фахову освіту здобув в Одесі. Після закінчення громадянської війни Альперт поїхав у Москву, де влаштувався кореспондентом в «Рабочую газету». Досить швидко він увійшов до когорти найкращих фотокорів Радянського Союзу. Улюбленим жанром, в якому Макс Альперт почувався наче риба у воді, був фоторепортаж. Найвдаліші роботи в цьому жанрі фотограф зробив на будівництві сталеливарного заводу в Магнітогорську та під час спорудження Великого Ферганського каналу (Узбецька РСР). Саме індустріальна тема, що її Альперт розвивав у створеному Горьким ілюстративному журналі «СССР на стройке», стала для нього тією школою, в рамках якої художник освоював нове почуття форми, відточував майстерність зйомки в динаміці.
У довоєнний період роботи в газеті «Правда» Альперт не менш майстерно освоїв й інший жанр – фотопортрет. Він знімав чи не всіх найвищих радянських та закордонних політичних діячів, відомих воєначальників, а також письменників, видатних постатей культури, визначних спортсменів. Кожна така фотографія – маленький шедевр. За ідеальною зовнішньою картинкою тонко підмічена автором людська сутність: молодцюватість і підтягнутість командира Михайла Фрунзе, підкреслена інтелігентність наркома закордонних справ В’ячеслава Молотова, глибинність і зосередженість письменника Максима Горького.
Професійна майстерність, здобута Максом Альпертом за роки роботи в різноманітних радянських виданнях, неабияк знадобилася, коли почалася Велика Вітчизняна війна. На той час Альперт працював кореспондентом одразу двох інформаційних «велетнів» – ТАРС та Радінформбюро. Йому доводилося знімати як у тилу, так і на передовій, у бойовій обстановці, коли об’єктив «сліпнув» від диму. Його найвідоміша робота «Комбат» стала одним із символів тієї війни. Примітно, що створено цей знімок за тими ж принципами, що й попередні «мирні» шедеври Альперта. Енергійна постать командира, що виросла на тлі безмежного неба і краєчку землі, до якого притислись солдати, символізують тонку межу між життям і смертю, і готовність людини зробити рішучий крок за цю межу.
Утім, такі потужні кадри народжувались на плівці фотокамери Макса Альперта не лише на передовій. Ще один його шедевр – знімок «Дорогами війни». На ньому – нескінченна колона біженців, які, понуривши голови, йдуть невідомо куди розбитою зимовою дорогою. На передньому плані жінка з двома дітьми. А за горизонтом – населений пункт, що його оповив густий дим від пожарищ. Відчуття людського болю посилюється саме завдяки знайденому ракурсу, особливій «точці зору» фотографа. На цьому знімку воєнна буденність виростає до символу п’ятилітніх людських поневірянь та страждань.
Макс Альперт не полишив займатися фотографією й після закінчення війни. До слова, разом зі своєю фотокамерою він дійшов аж до Берліна. За роки роботи в Агентстві друку «Новости» він створив ще чимало видатних серій фоторобіт, як приміром, фоторепортаж з академіком Миколою Амосовим. Загалом Альперт присвятив фотографії 55 років свого життя.
Яків Рюмкін
Чимало видатних кадрів часів Великою Вітчизняної війни належать фотографу Якову Рюмкіну. Майбутній фотолітописець народився 1913 року в Харкові. Хлопчаком він, певно, і не мріяв про те, що займатиметься фотомистецтвом, навіть більше – увійде до когорти найкращих воєнних кореспондентів. У 20-ті роки минулого століття юний Яків заробляв на життя тим, що чистив взуття в під’їзді будинку, де розташовувалася харківська газета. Старанний хлопчина не лишив байдужими працівників редакції, тож йому довірили роботу кур’єра. А згодом Якова Рюмкіна під «своє крило» взяв фотокореспондент газети «Вечернее Радио». Яків виявився дуже здібним учнем і за короткий час почав самостійно виконувати доручені редакцією завдання. Здобувши необхідні знання та навички, Рюмкін стає фотокореспондентом центральної республіканської газети «Коммунист» ЦК Компартії України.
Коли почалася війна, Яків Рюмкін уже був досвідченим газетярем. Утім, одна річ бути фахівцем своєї справи в мирний час, і зовсім інша – у воєнний.
«Навіть серед неспокійного „племені” військових фотокореспондентів важко було знайти фігуру колоритнішу й динамічнішу, ніж кореспондент „Правды” Яків Рюмкін, – згадував письменник Борис Полєвой. – Я нерідко спостерігав за його роботою під час наступів радянських військ, запеклих боїв. Здавалося, його бажання доставити в редакцію унікальний знімок не могло зупинити ніщо…».
За допомогою фотокамери Яків Рюмкін закарбував для нащадків такі знакові події, як оборона Сталінграда, визволення України, Молдавії, Румунії, Польщі, взяття Берліна. А під час зйомок Сталінграда Рюмкін увійшов в історію не лише як талановитий фотограф… У літаку, з якого він знімав загальні плани міста, фотограф сів на місце стрільця-радиста. Коли під час польоту їхнього повітряного птаха атакували «мессери», Рюмкін відклав фотоапарат і взявся за кулемет… Потім він досить чесно зізнавався, що зробив це радше інстинктивно, адже потрібно було рятувати своє життя. Хай там як, але «точне око» й витримка фотографа не підвели: він не лише врятував своє життя, а й зробив невеличкий внесок у загальну справу – знищив ворожого літака.
Яків Рюмкін пройшов із фотокамерою всю війну, побував на всіх фронтах, був поранений і контужений. Як солдата його було нагороджено орденами Вітчизняної війни та Червоної Зірки. У післявоєнні роки він продовжив займатися фотографією: працював у газеті «Правда», журналі «Огонек» та виданні «Колос».
Підготувала Марія САЛЬНІК,
«Моменти»
(Далі буде)
