Маленькі герої Великої війни
Справедливо кажуть, що Перемогу у Великій Вітчизняній війні здобули не лише військові командири, а перш за все простий народ. У той страшний час люди неабияк згуртувались і як на передовій, так і в тилу виявляли небачені героїзм та відвагу. Тоді, як ніколи, було потрібне поруч плече вірного товариша, який не зрадить, прийде на допомогу, закриє собою від ворожих куль. Такими вірними товаришами в роки воєнного лихоліття для людей стали брати наші менші.
(Закінчення.
Початок у «Моментах» № 3 2014 р.)
Жива техніка
Хоча Другу світову війну охрестили війною моторів, роль «живої техніки» в ній важко переоцінити. Лише за офіційними даними чисельність коней у Червоній Армії становила близько двох мільйонів (!) голів. Їх використовували як транспорт, а в артилерії – як тяглову силу. Зв’язкові теж нерідко віддавали перевагу не швидкісним мотоциклам, а коням. Звісно, скакун не міг подолати за добу понад сотню кілометрів, проте був здатний пройти там, де б не проїхав жоден «залізний кінь». До того ж відстежити «сивогривого» ворогу було складніше, аніж виявити масивну техніку, що заздалегідь попереджала про своє наближення гуркотом моторів. Тому коней часто використовували для стрімких рейдів тилом противника, нальотів і диверсій.
Обози з крамом і польові кухні на позиції теж доставляли «вороні». Чимало поранених бійців мали завдячувати своїм врятованим життям саме їм, адже більшість фронтових лазаретів використовувала «кінну тягу». Люди не зоставались у боргу перед тваринами. Поранених коней на полі бою не залишали – їх доставляли у ветеринарні шпиталі вантажівками, де робили операції й виходжували до повного одужання.
Офіційних даних про те, скільки відважних скакунів склали голови на полях битв у Великій Вітчизняній війні, немає. Утім, вважається, що їхня кількість сягає мільйона.
Пухнасті радари
Незважаючи на те, що коти не піддаються дресурі, як собаки, і не наділені силою й витривалістю коней, вони також внесли свою лепту в Перемогу, рятуючи господарів завдяки своїм дивовижним чутливості та інтуїції. У той час, коли технічні засоби ще тільки сканували повітряний простір щодо загрози нальоту ворожої авіації, «пухнасті радари» вже сповіщали своїх господарів про небезпеку. Саме за поведінкою вусатих «сенсорів» – занепокоєнням, гучним нявканням, здибленою шерстю – люди визначали наближення бомбардувальників.
Особливу роль коти відіграли в блокадному Ленінграді. Очевидці розповідали, що в голодний час віддані вусаті друзі приносили господарям свою нехитру здобич, а самі гинули з голоду. Як це не прикро, та коти нерідко й самі ставали поживою. А ще – «смугастики» зігрівали своїми тілами дітей, часто віддаючи своє тепло до останку. Коли ж у Ленінграді не залишилося жодного кота, місто атакували щури. Після прориву блокади в Ленінград разом із провізією завезли кількатисячну пухнасту армію, яка мала позбавити героїчне місто від гризунів. До слова, збереженими шедеврами живопису ми теж маємо завдячувати котам, адже саме вони боронили «Ермітаж» від знахабнілих пацюків.
Про кота Максима, можливо, єдиного пухнастика, що пережив блокаду, ще довго ходили легенди. У будинок його господарів у післявоєнний час навіть водили екскурсії. Помер Максим 1957 року від старості.
У щоденнику радянського льотчика-винищувача зберігся запис про те, як від смерті його врятувала… зграя котів. У повітряному бою його літак був підбитий. «Залізний птах» вмить спалахнув. Пораненому льотчику вдалося вистрибнути з парашутом. Приземлився він у фашистському тилу. Прихисток знайшов у старому вітряку: з останніх сил пробрався всередину – й знепритомнів. Коли прийшов до тями, побачив у темряві маленькі цятки. Придивившись до них, розгледів силуети котів. Усю ніч поранений солдат то непритомнів, то отямлювався… На ранок почув кроки та зрозумів, що це гітлерівці. Крізь щілину побачив ворожого солдата. Але в бійця не було сил навіть підвестися, не те щоб чинити опір. Та щойно двері прочинились, як чорний кіт – напевно, ватажок зграї – кинувся фрицю в обличчя, а інші коти зчинили неймовірний галас. Ошелешений німець не ризикнув сунутися вглиб. Наступного дня до вітряка дісталися радянські партизани, які забрали пораненого бійця. А котам залишили шматочки сала, щоб віддячити за порятунок їхнього побратима.
Інша очевидиця тих подій, що дитиною пережила війну, розповіла, як їхня домашня улюблениця, кішка, врятувала родину від голодної смерті. Батька – опору родини – забрали на фронт, мати хворіла й не могла працювати в колгоспі. У сім’ї було четверо маленьких дітей, що могли просто померти з голоду. Кішка щодня йшла з дому на декілька годин. Повертаючись, вона щоразу приносила в зубах шматочки хліба й навіть м’яса… Так пухнаста «мама» рятувала їх від голодної смерті.
Щоб відзначити подвиг вусатих героїв – котів, що рятували людські життя в роки Великої Вітчизняної війни, – була заснована спеціальна медаль «Ми теж служили Батьківщині».
Крилаті кур’єри
Під час Великої Вітчизняної війни вже широко використовували радіозв’язок, та про давніший засіб зв’язку – голубину пошту – теж не забували. Річ у тім, що в перші роки війни дротовий зв’язок діяв на відстані не більше як три кілометри, радіо – не більше як п’ять. Нерідко техніка просто виходила з ладу. І тоді на допомогу приходили крилаті кур’єри. Загалом за часи Великої Вітчизняної поштові голуби доставили близько 15 тисяч повідомлень.
Нацистські снайпери відстрілювали пернатих. Для винищення крилатих кур’єрів навіть спеціально навчали яструбів. На окупованих територіях усі домашні голуби підлягали обов’язковому вилученню – тим, хто намагався заховати своїх пернатих підопічних, загрожувало найсуворіше покарання: смерть.
Імена деяких, особливо відважних, крилатих героїв назавжди закарбовані в історії Перемоги. Під час одного бойового походу радянський підводний човен торпедував фашистське судно. Втікаючи від переслідування, човен підірвався на міні. Через серйозні пошкодження він уже не міг власними силами повернутися на базу. Рація, що зв’язувала моряків із землею, вийшла з ладу. Від загибелі екіпаж врятував Голубчик – пернатий кур’єр, що жив на борту субмарини. Птах пролетів понад тисячу кілометрів, щоб доставити лист із проханням про допомогу.
Ще один пернатий герой Великої Вітчизняної – голуб під номером 48. Загін радянських розвідників, перебуваючи в глибокому тилу противника, потрапив в оточення, втративши зв’язок зі своєю частиною. Єдина рація вийшла з ладу, а прорвати оточення було неможливо. На щастя, у команді розвідників був перевірений боєць – поштовий сизий голуб. До його лапки прикріпили донесення й відправили на базу. Мабуть, під час польоту повітряного зв’язківця атакував яструб. За спогадами очевидців, на місце призначення крилатий кур’єр прилетів у сутінках і буквально звалився під ноги вартовому. Бідолаха був увесь подряпаний, тяжко дихав, одна лапка була зламана. Забравши в маленького героя важливу кореспонденцію, солдат відніс пернатого зв’язківця в лазарет, де йому надали необхідну допомогу.
Екзотичні вояки
Бої на Карельському фронті й Мурманському напрямі, у суворих умовах Заполяр’я засвідчили необхідність створення «специфічних бригад» – із корінних жителів крайньої Півночі. 1941 року з ненців почали формувати оленетранспортні команди. Загалом на фронт з Ненецького автономного округу мобілізовали понад тисячу оленярів і понад шість тисяч їхніх рогатих підопічних.
У тих місцях ще й досі розповідають, як олені після загибелі своїх господарів самі знаходили дорогу до рідних країв. Річ у тім, що на фронт їх везли з Архангельська й Котласа в товарняках, а ось назад, до стійбищ, ніхто не збирався повертати. Тому олені, що самі приходили додому, ставали для ненців своєрідними символами світлої пам’яті про загиблого бійця.
На фронті олені виконували різні завдання: доставляли на передову боєприпаси та їжу, транспортували поранених із поля бою до лазаретів. Неабияк допомагали й льотчикам. Екіпаж підбитого над безкрайніми засніженими полями радянського літака могла врятувати лише оленяча упряжка. А ще ці сильні й витривалі північні тварини витягали з підбитих машин вцілілі мотори – до слова, кожен із них важив не менше як півтонни. Для цього споруджували великі нарти, у які впрягали до 20 «рогатих тягачів».
Олені чудово виявили себе й у морських операціях. У щоденникових записах рядового учасника війни читаємо: «Одного разу ми висаджували великий десант у тил супротивника. Супроводжували десантні операції олені. За два-три кілометри від берега ми робили крен і в такий спосіб скидали тварин з палуби у воду. Олені допливали до берега швидше за шлюпки…».
Після буранів і снігових заметів фронтові комунікації ставали непрохідними навіть для гусеничного транспорту. Та не для рогатих трударів. Бувало, що, опинившись у крижаній воді, вони передніми копитами ламали крижану кірку, пробивалися до міцної криги і, вистрибнувши на неї, витягали нарти з важливим вантажем. Два роки тому в місті Нар’ян-Марі (Ненецький АО Російської Федерації) був відкритий пам’ятник на вшанування тундровиків та оленів, які воювали у Великій Вітчизняній війні.
Мало кому відомий той факт, що в складі Червоної Армії був особливий – верблюжий – загін, який слугував тягловою силою для артилерійських гармат. Він був сформований в Астрахані ще під час боїв під Сталінградом, бо техніки й коней бракувало. Загалом у Великій Вітчизняній воювало понад три сотні двогорбих. Більшість із них загинула на полі бою. Ті, що вижили, були «демобілізовані» й розселені по зоопарках усього Союзу. Легендарний верблюд на прізвисько Яшка дійшов з радянськими солдатами до самого Берліна! У травні 2010 року в місті Актюбинську Астраханської області на честь верблюдів – героїв війни – відкрито пам’ятник.
…Велика Вітчизняна війна – страшний період у нашій історії. Та саме в цей важкий час найповніше проявилися такі якості, як відвага, відданість, готовність до самопожертви. І не лише в людей, а й у тварин. Тож пам’ятаймо про немаленький внесок у Велику Перемогу наших маленьких героїв!
Підготувала Марія САЛЬНІК, «Моменти»
