Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Історія
17/04/2014 17:15

Трагічна доля наркома

30 листопада 1918 р. при Тимчасовому робітничо-селянському уряді України, що на той час перебував у м. Суджа Курської губернії (Росія), був створений відділ внутрішніх справ, на який покладалося «загальне керівництво всією роботою щодо організації Радянської влади на місцях». Новостворений відділ очолив член Тимчасового уряду, більшовик В. К. Аверін.

Василь Кузьмич Аверін народився 22 березня 1885 р. у с. Летошники Рославльського повіту Смоленської губернії в бідній селянській родині. Після закінчення трьох класів церковно-парафіяльної школи змушений був працювати, щоб якось допомогти батькові прогодувати багатодітну сім’ю. Тож у 14 літ Василь покинув рідне село й поїхав на Донбас шукати кращої долі. Спочатку півроку пропрацював на шахті в Макіївці, потім перебрався до Катеринослава, де майже рік був розносником канцелярських товарів.

Наприкінці 1900 р. юнак влаштувався учнем формувальника в ливарний цех Брянського заводу. В серпні 1903 р. взяв участь у загальнополітичному страйку робітників міста, а в листопаді наступного року став членом РСДРП(б). Під час першої російської революції був активним учасником страйків і демонстрацій, а також барикадних боїв. У жовтні 1905 р. входив до складу заводського більшовицького комітету.

У лютому 1914 р. Василь Кузьмич був обраний головою лікарської каси при Брянському заводі і членом губернського присутствія (службова установа) у справах страхування робітників. За підбурювання трудящих Катеринослава взяти участь у загальному страйку на підтримку бакинських страйкарів його звільнили з роботи, а рішенням губернатора ще й на місяць ув’язнили.

Після виходу з тюрми Василь Кузьмич влаштувався конторником на металургійний завод у м. Ка­м’ян­ському (нині Дніпродзержинськ). За його допомогою в червні 1915 р. туди перемістилася підпільна партійна друкарня, де й розпочалася підготовка до видання газети «Южная Правда». Невдовзі Аверін був заарештований жандармами й удруге опинився в губернській в’язниці. 14 вересня того ж року командувач військами Одеського військового округу затвердив рішення Катеринославського губернського жандармського управління про заслання Василя Аверіна й дев’я­тьох його соратників-біль­шовиків до Сибіру під гласний нагляд поліції «на весь час перебування Одеського військового округу у воєнному стані». Його сім’ю – дружину та чотирьох малолітніх дітей – в адміністративному порядку також вислали в Жиздренський повіт Калузької губернії.

 

Із заслання Василь Кузьмич звільнився завдяки Лютневій революції 1917 року. Вже наступного місяця він прибув до Катеринослава й далі працював слюсарем на Брянському заводі. Невдов­зі був обраний гласним Катеринославської міської Думи, а 18 квітня за рішенням партійних зборів більшовиків увійшов до складу Катеринославського комітету РСДРП(б). У травні В. К. Аверін разом з більшовиком Е. І. Квірінгом був делегований на з’їзд представників вугільної промисловості Півдня Росії, на якому вони рішуче виступили проти наміру позбавити права голосу делегатів від робітників. 

Влітку 1917 р., коли в Катеринославі почали створюватися загони Червоної гвардії, Василь Кузьмич став одним з їх організаторів. На початку червня він як делегат від Катеринославських трударів узяв участь у роботі І Всеросійського з’їзду робітничих і солдатських депутатів, що проходив у Петрограді. Разом з делегатами з’їзду Аверін був учасником півмільйонної політичної демонстрації на Марсовому полі, яка проходила під більшовицькими гаслами. Наприкінці року Аверін ввійшов до складу п’ятірки з організації Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК) у Петрограді, а потім очолив Військово-рево­лю­ційний штаб при Катеринославській раді. Під час захоплення Катеринослава білогвардійськими військами перебував у підпіллі, переховуючись під ім’ям Афанасія Федоровича Юрина.

У листопаді 1918 р. Василь Кузьмич увійшов до складу Тимчасового робітничо-селянського уряду України як керівник відділу внутрішніх справ. Його заступником був призначений М. І. Арсеничев, а членами колегії – С. М. Власенко та Д. З. Лебідь. Дек­ретом уряду від 27 грудня при Відділі внутрішніх справ була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія боротьби з контрреволюцією, саботажем, спекуляцією та посадовими злочинами (ВУНК). І хоча ця комісія входила до Відділу внутрішніх справ як його структурний підрозділ, та безпосередньо вона підпорядковувалася тимчасовому уряду. 

Після звільнення в січні 1919 р. Харкова радянськими військами завідувач відділу внутрішніх справ В. К. Аверін розіслав усім ревкомам і радрадам України циркуляр, в якому пропонувалося: у місцевостях, звільнених від білогвардійців, скасувати всі їхні інститути та установи, всі справи повинні взяти на себе Ревкоми й Ради, а відповідальних осіб, призначених старою владою, «усунути, а де треба й заарештувати».

Стосовно організації радянської міліції, то за цим циркуляром революційний порядок мав охоронятися з допомогою місцевих робітничих загонів під керівництвом ревкомів і радрад. У разі браку таких сил, населенню належало встановити добровільну робітничу охорону. В циркулярі також наголошувалося на необхідності вести рішучу боротьбу зі спекуляцією, бандитизмом і грабежами, а «всіх бандитів і грабіжників розстрілювати». Відомості про стан організації міліції на місцях пропонувалося надсилати до Харкова у Відділ внутрішніх справ України. Також повідомлялося про те, що найближчим часом на місця будуть розіслані подальші необхідні інструкції та вказівки.

Через три дні радянські місцеві органи влади отримали телеграму, підписану членом уряду Аверіним, в якій вимагалося надіслати до Відділу внутрішніх справ копії (в трьох примірниках) усіх виданих на місцях наказів, постанов, газет і бюлетенів ревкомів і радрад. При цьому їм пропонувалося зобов’язати волосні та сільські комітети бідноти щотижня надсилати копії своїх постанов.

29 січня 1919 р. у зв’язку з перетворенням Тимчасового ро­біт­ни­чо-селянського уряду України на Раду народних комісарів УСРР, відділ внутрішніх справ був реорганізований у Народний комісаріат внутрішніх справ УСРР. Першими наркомами внутрішніх справ одночасно стали В.К. Аверін і К. Є. Ворошилов. Таке призначення пояснювалося тим, що в першому уряді УСРР деякий час найважливіші галузі державного управління очолювали два народні комісари. Крім наркомату внут­рішніх справ по двоє наркомів стояли ще на чолі двох народних комісаріатів: військових справ – М. І. Подвойський, В. І. Меджулак, продовольства – О. Г. Шліхтер, А. С. Бубнов.

Формально наркомом внутрішніх справ Василь Кузьмич був до 14 березня, тобто до відкриття ІІІ Всеукраїнського з’їзду Рад, коли офіційно на посаді наркома внутрішніх справ Раднарком УСРР затвердив К. Є. Ворошилова. Фактично вже 10 лютого Аверін очолив Катеринославський губревком, а в червні того ж року керував Революційно-військовою радою Катеринославського укріп­району.

 

Після захоплення Катерино­славщини білогвардійцями Василь Кузьмич був направлений до Червоної Армії як уповноважений Ради оборони УСРР та ЦК КП(б)У у справі боротьби з контрреволюцією та бандитизмом. У роки громадянської війни він також призначався начальником політвідділу особливої групи військ Курського напряму та членом Реввійськради 2-ї Української армії.

У листопаді 1919 р. партія направила В. К. Аверіна на «радянську роботу». Він очолював Рославльський повітовий виконком, Катеринославський губземвідділ, а з червня 1920 р. – Волинський губвиконком. 9 грудня того ж року бюро Харківського губернського комітету КП(б)У затвердило Василя Кузьмича на посаді голови Харківського губвиконкому, а через місяць він був обраний ще й головою міської ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. З середини 1921-го по 1923 рік В. К. Аверін обіймав посаду голови Одеського губвиконкому, обирався членом ЦК КП(б)У, делегатом VІІІ з’їзду ВКП(б), входив до складу Все­українського ЦВК і ЦВК СРСР.

У 1923 р. рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) В. К. Аверіна переводять до Москви. Незважаючи на те, що він не мав спеціальної, навіть загальної середньої освіти, його призначають на високі керівні посади у транспортній галузі: головою правління Москов­сько-Казанської залізниці, начальником Центрального управління водного транспорту, головою правління Жовтневої залізниці. В січні 1931 р. Василь Кузьмич закінчив навчання на очних Вищих академічних курсах Народного комісаріату шляхів сполучення СРСР і протягом року працював директором Північних залізниць. У подальшому він обіймав посади начальника Об’єд­нання електрифікації та начальника центрального відділу електрифікації залізничного транспорту, входячи до складу Колегії НКШС СРСР. У 1933 р. рішенням Президії ВР СРСР за вагомий внесок у розбудову радянської влади та народного господарства Василь Кузьмич був нагороджений орденом Червоної Зірки.

У ті роки в журналі «Літопис революції» виходять його статті-спогади: «З історії страхувального робітничого руху на Катерино­славщині», «Жовтнева революція в Катеринославі» (1927 р.). «До Другого Всеукраїнського з’їзду Рад» (17–18 березня 1918 р.), «Під гнітом австро-німецького імперіалізму» (1918 рік на Катеринославщині), «До боротьби «лівих» та «правих» на І з’їзді КП(б)У» (1928), «До боротьби проти гри­гор’єв­­щи­ни за Дніпропет­ровськ» (травень–червень 1919 р.). Він також був автором спогадів про Г. І. Петровського.

Після вбивства в грудні 1934 р. Кірова за вказівкою Сталіна органи НКВС розпочали активну боротьбу з «ворогами народу». В таємних списках чекістів опинився й В. К. Аверін – один із авторів «Заяви 46-ти» (1923 р.) Ця «темна пляма» в його біографії кардинально змінила життя Василя Кузьмича.

 

У червні 1935 р. Аверін був відряджений у розпорядження транспортного відділу ЦК ВКП(б), де отримав «відповідальне партійне доручення» – очолити пароплавство Ленського басейну з переїздом до м. Якутська. Таку практику «партійного заслання» у той час застосовували стосовно керівників, яких «розробляли» органи НКВС. Понад два роки Василь Кузьмич був під «ков­паком» у місцевих чекістів, а 3 жовтня 1937 р. його заарештували й виключили з партії. Майже півроку тривало слідство в його справі. Колишньому опозиціонерові інкримінувався склад злочину, передбачений сумнозвісною ст. 58 КК РСФРР – підготовка збройного повстання з метою захоплення влади (п. 2) та участь у контрреволюційних організаціях (п. 11). 4 березня 1938 р. Верховний суд Якутської АРСР виніс вирок: 25 років виправ­но-тру­до­вих таборів. 

6 жовтня 1945 р. Аверін, після 8 років перебування за колючим дротом, був достроково звільнений, але без права виїзду за межі Якутська. Щоб вижити, колишній член радянського уряду шукав будь-яку роботу. Зрештою змушений був влаштуватися слюсарем у міську лазню. Ночував у котельні при ній. У ніч на 22 грудня того ж року Аверін загинув за досить загадкових обставин – його задушили невідомі особи...

Так трагічно обірвалося життя Василя Кузьмича Аверіна – першого наркома внутрішніх справ УСРР, колишнього сільського хлопця, який, завдяки своїм незвичайним здібностям, став відомим партійним діячем, талановитим господарником і членом уряду Української СРР і Радянського Союзу.

29 листопада 1955 р. рішенням президії Верховного суду Якутської АРСР В. А. Аверін був пов­ністю реабілітований на підставі відсутності складу злочину. На честь нього була названа одна з вулиць Дніпропетровська.

 

Володимир Чисніков, м. Київ 

друкувати
Додати коментар

Інші статті