Маленькі герої Великої війни
На славнозвісному Параді Перемоги, що відбувся 24 червня 1945 року, були представлені всі роди військ, зведені полки всіх фронтів. Воїни-визволителі, які крокували в перших трьох шеренгах кожного з полків, несли бойові знамена з орденами й орденськими стрічками. А ще в цій урочистій ході брали участь особливі вояки: слідом за полками фронтів, полком Військово-Морського флоту й колонами бойової техніки Красною площею йшли… пси.
Собака на кітелі
Чотирилапих бійців супроводжував головний кінолог Радянського Союзу гвардії підполковник Олександр Мазовер. Йому дозволили не карбувати крок і не віддавати честь Верховному Головнокомандувачу, оскільки він ніс на руках пораненого бійця 37-го окремого батальйону розмінування 14-ї інженерно-штурмової бригади – собаку на кличку Джульбарс. У Центральному архіві Міністерства оборони РФ зберігаються документи, що розповідають про бойовий шлях цього пса. Палаци над Дунаєм, собори Відня, замки Праги – усі ці унікальні пам’ятки архітектури збереглися до наших днів завдяки його феноменальному нюху. Лише в період із вересня 1944-го по серпень 1945-го кудлатий сапер виявив понад 460 мін та понад 150 снарядів на території Румунії, Чехословаччини, Угорщини й Австрії. 21 березня 1945 року за успішне виконання бойового завдання Джульбарс був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Він – єдиний пес, удостоєний такої високої нагороди.
У день, коли відбувався Парад Перемоги, Джульбарс ще не одужав після поранення, яке дістав напередодні, тож не міг пройти у складі Центральної школи військового собаківництва. Про це доповіли командувачу Парадом Маршалу Радянського Союзу Костянтину Рокоссовському, який поставив до відома Йосипа Сталіна. Верховний Головнокомандувач розпорядився так: «Нехай цього собаку пронесуть на руках Красною площею на моєму кітелі…».
Перші кудлаті солдати
Залучення собак до військових дій має давню історію. Що ж до становлення та розвитку службового собаківництва за радянських часів, то його пов’язують, передусім, з іменем ученого-кінолога Всеволода Язикова. Його наукові праці, присвячені теорії дресури та застосування собак у військовій сфері, лягли в основу службового собаківництва в армії, прикордонних і внутрішніх військах. Відомо, що 1919 року Всеволод Язиков уперше звернувся до штабу Червоної Армії з пропозицією організувати школи службового собаківництва в РСЧА. Наступного року кудлаті вояки вже були залучені до служби. А за три роки по всьому Союзу почали організовуватися клуби службового собаківництва та секції любителів-собакознавців.
23 серпня 1924 року вийшов наказ Реввійськради СРСР № 1089, згідно з яким у Москві при Вищій стрілецько-тактичній школі організували Центральний навчально-дослідний розплідник-школу військових і спортивних собак. Того ж року Михайло Фрунзе подав службову записку керівництву Червоної Армії, в якій пропонувалося з метою економії народних коштів застосовувати в армії собак, навчених зв’язковій та санітарній службам. За наказом РВР РСЧА створили Центральний дослідний розплідник-школу військового та оперативного собаківництва «Червона зірка». Першими його вихованцями стали шестеро німецьких вівчарок-зв’язківців, по четверо доберманів-розшуковців, ердельтер’єрів-санітарів, кавказьких вівчарок-вартових та шість лайок-їздових, п’ять лягавих та три гончих, які значились як спортивні. Загалом – 32 чотириногих бійці.
Перед Центральною та заснованими роком пізніше окружними школами постали серйозні завдання: підготовка кадрів та впровадження нових видів дресування собак. Для цього були запрошені найкращі науковці: професор Фролов, послідовник вчення академіка Павлова, який читав курс лекцій з вищої нервової діяльності, та професор Ільїн, що був фахівцем із генетики. Саме вони запропонували організувати при школі науково-експериментальну лабораторію.
Завдяки діяльності Центральної школи, популярність службового собаківництва в країні поступово зросла. У лютому 1935 року на чолі школи став новий керівник – Григорій Медведєв. За його очільництва школа з напіввійськової організації перетворилася на добре організований військовий підрозділ. Перше бойове хрещення її чотирилапі вихованці пройшли за два роки до початку Великої Вітчизняної війни, 1939-го. Дві роти особливого призначення під командуванням полковника Медведєва та військкома загону Олійника були споряджені й направлені до Монголії, де взяли участь у боях на Халхін-Голі. 7 грудня того ж року за завданням Генерального штабу РСЧА була сформована й відправлена на радянсько-фінський фронт рота їздово-нартових собак і собак-зв’язківців. Чотириногі бійці діяли так успішно, що школа дістала нове завдання: за два місяці підготувати до відправлення на фронт зведений батальйон у складі ще двох рот їздових і зв’язкових собак.
Фінська війна наштовхнула фахівців із собаківництва на думку про те, що чотирилапих воїнів можна використовувати в цілком новій якості – для виявлення ворожих мін та вибухових пристроїв. Перед нападом гітлерівської Німеччини на Радянський Союз у Центральній школі почали працювати над методикою дресування мінно-розшукових собак. Отже, на початку 1941 року Центральна школа військового собаківництва мала змогу готувати службових собак за одинадцятьма видами служб: караульною, зв’язковою, розшуковою, санітарною, вартовою, диверсійною, протитанковою, авіасигнальною, їздово-нартовою, мінно-розшуковою та хімрозвідки.
На війні як на війні...
Під час Великої Вітчизняної війни загони, роти, батальйони й полки військового собаківництва діяли на всіх фронтах. Собаки-міношукачі, яких було близько 6 тисяч, за роки війни виявили понад 4 млн (!) мін. Хвостаті сапери розміновували Бєлгород, Київ, Одесу, Вітебськ, Полоцьк, Варшаву, Прагу, Відень, Будапешт, Берлін… Загальна протяжність військових доріг, перевірених псами, становить понад 15 тисяч кілометрів. Інші брати наші менші – собаки-зв’язківці – у складній бойовій обстановці, подеколи в непрохідних для людини місцях, доставляли бойові донесення та іншу важливу кореспонденцію. Собаки розвідувальної служби супроводжували наших бійців у тил ворога, допомагаючи виявити приховані вогневі точки й засідки. Собаки-вартові працювали в бойовій охороні. Ці кудлаті розумники безпомилково вказували напрям, звідки наближався ворог.
Щире захоплення викликають собаки – підривники танків. Їх готували до одного-єдиного бою, який для них був першим і водночас останнім. Після тривалих тренувань на навчальному полігоні пси втрачали страх перед гуркотом танка. Заряди вибухівки кріпились у них на спині, у брезентових сумках. Достатньо було торкнутися штирем-детонатором до танкового днища, щоб броньована машина вийшла з ладу, а весь ворожий екіпаж загинув. Сумно, але при цьому гинув і кудлатий підривник. За роки війни героїчні пси підірвали понад 300 фашистських танків.
Гідно служили і їздові пси. За час воєнних дій були сформовані близько 15 тисяч собачих упряжок. Взимку на нартах, а влітку – на спеціальних візках, вони вивозили з поля бою тисячі поранених солдатів і доправляли їх в укриття. Їхні «колеги» – собаки-санітари – розшукували тяжкопоранених солдатів у болотах, лісах, яругах і приводили до них медиків, несучи на своїх спинах пакунки з медикаментами та перев’язувальними матеріалами. Один з учасників бойових дій у роки Великої Вітчизняної війни так згадував про службу чотирилапих санітарів: «Через щільний вогонь ми не могли пробратися до тяжко поранених однополчан. На допомогу нам приходили собаки. Під зливою куль вони підповзали до пораненого, підставляли йому спину з медичною сумкою, терпляче чекали, поки боєць перев’яже рану, і лише потім переповзали до іншого воїна. Пси безпомилково могли відрізнити живу людину від мертвої. Собаки-санітари приводили до тями непритомних: лизали їм обличчя доти, доки вони не оговтувалися. У холодні зими вони рятували поранених від замерзання своїм теплим диханням. Можете не вірити мені й вважати божевільним, але собаки навіть оплакували загиблих…».
Серед тисяч кудлатих героїв є ті, чиї імена, тобто клички, вписані в історію подвигу. Один з таких героїв – вівчарка Діна. Їй було доручене важливе бойове завдання: підірвати німецький військовий ешелон. Діна виконала все з такою чіткістю, якій міг би позаздрити будь-який солдат-диверсант. За розповідями очевидців, вона вискочила на рейки, якими стрімко наближався фашистський ешелон, кинула пакунок із зарядом, висмикнула чеку, скотилася з насипу й чимдуж помчала до лісу. Діна вже була поряд із мінерами, коли прогримів вибух і ворожий ешелон пішов під укіс.
Ще один герой, шотландський коллі Дік, – міношукач. Завдяки його нюху було врятовано тисячі людських життів. Найбільшим подвигом Діка стало виявлення фугасу потужної вибухової сили, який був закладений у Павловському палаці. Фугас мав бути підірваний за допомогою годинникового механізму. Дік знайшов бомбу за годину до запланованого вибуху. А ось собака-санітар Мухтар за роки Великої Вітчизняної війни врятував близько чотирьох сотень поранених бійців. Серед них був і його провідник – єфрейтор Зорін, якого контузило вибухом бомби. Чотирилапий товариш Мухтара, Джек, собака-розвідник, захопив у полон близько двох десятків «язиків», зокрема й офіцера з неприступної фортеці Глогау.
(Далі буде)
Підготувала Марія САЛЬНІК,
«Моменти»
Коментарi
-
jenney
12/10/2015 12:49
Women of every age accumulation are about agog on accepting and possessing several artist handbags as they possibly can.
