Ціна подвигу

Увесь жах Чорнобильської трагедії на собі відчули ті, кому судилося стати ліквідаторами наслідків вибуху на атомній електростанції. Радіація не щадила нікого з них – так чи інак скалічила долю кожного. За свій подвиг поплатився здоров’ям і правоохоронець із Черкащини Анатолій Валявський.

28 квітня 1986-го у Смілянському райвідділі міліції був звичайний робочий день. Раптом оперативний черговий оголосив загальний збір. Начальник зачитав особовому складу телеграму: ось так і дізналися смілянські міліціонери про аварію. Щоправда, яка аварія й де саме вона сталася, не повідомив. «З’ясовувати подробиці не було часу, – згадує Анатолій Миколайович. – Нас уже очікував службовий автобус. Із собою обов’язково треба було взяти гумове взуття». За дві години група з тридцяти працівників райвідділу, серед них і командир взводу патрульної служби старшина міліції Валявський, виїхала до обласного управління.

Та перш ніж смілянська делегація у складі зведеного загону Черкаської області вирушила на ліквідацію наслідків аварії, тривало кількаденне виснажливе очікування. Місце призначення й надалі лишалося для правоохоронців загадкою. З’ясувалося лише, що катастрофа пов’язана з викидом радіації. А що таке та «радіація», якої шкоди вона може завдати, ніхто тоді до пуття не знав. Масштаби трагедії міліціонери усвідомили, коли під’їхали до райцентру Іванкова.

«Ми побачили приголомшливу картину: безкінечна колона – тисячі автобусів, – розповідає ліквідатор. – Це була масова евакуація місцевого населення». І лише з виступу заступника міністра МВС УРСР генерала Віталія Пицюри черкасці дізналися про вибух на четвертому енергоблоці, поширення радіації й «захоплену» невидимим ворогом територію, на якій міліціонерам і доведеться нести службу. Наступного дня зведений загін черкаської міліції розосередили по різних частинах зони. «Мене призначили старшим групи, до складу якої входило 15 осіб: розставляв наряди на території кількох сіл, і сам разом із земляком Олександром Донченком патрулював у одному з них», – веде далі розповідь Анатолій Миколайович. Роки минають, а пам’ять надійно береже спомини… «Страхолісся, Опачичі, Діброва…», – чітко перераховує ветеран назви всіх населених пунктів, де проходила небезпечна служба.

За двадцять чотири доби група Смілянського РВ повним складом повернулася додому. Та то був не останній виїзд старшини Валявського до зони лиха. На початку травня 1989 року його відрядили на другий етап ліквідації наслідків аварії. Цього разу охороняти громадський порядок та «могильники», в які «хоронили» списану техніку, у десятикілометровій зоні. «Це була мертва зона, не зосталося жодної живої душі, – розповідає ветеран. – Лише нещасна, уражена радіацією свійська худоба та птиця, що не підлягала евакуації, могла з’явитися на безлюдних вулицях…».

Другий заїзд тривав майже півроку. І весь цей час Анатолій Миколайович сумлінно виконував службовий обов’язок. За виявлені професіоналізм і мужність смілянський правоохоронець отримав безліч грамот і медалей, які йому особисто вручав тодішній міністр внутрішніх справ УРСР. Та, на жаль, усі ці відзнаки не відновлять здоров’я. Чорнобиль дався взнаки... Лише кілька років після повернення із зони ліквідатор пропрацював командиром взводу патрульної служби в рідному райвідділі й 1994-го був вимушений піти на пенсію за станом здоров’я. Йому було присвоєне офіцерське звання лейтенанта міліції. Сьогодні Анатолій Миколайович – інвалід першої групи й пересувається за допомогою візка.

Добігає кінця третє десятиліття відтоді, як від Чорнобильської катастрофи здригнувся весь світ. Та скільки б не минуло літ, ми не втомимося дякувати ліквідаторам аварії за їхній подвиг. Такі мужні безстрашні люди, як Анатолій Миколайович Валявський, жертвуючи своїми мріями та майбуттям, протистояли смертоносному атому, щоб уберегти нащадків від страшних наслідків. Доземний вам уклін!

Людмила ПОЛІЩУК,

Черкаська обл.

друкувати