Бойовий полковник

Місії в Афганістані та Чехословаччині, понад сто бойових операцій, випробування Чорнобилем, два бойові ордени – усе це лише «верхівка айсберга» службового досьє полковника міліції у відставці Віталія Волика, що присвятив службі в органах внутрішніх справ більшу частину свого життя. Утім, полишивши справи «на папері» – як значиться в його трудовій, – Віталій Петрович не полишив їх у житті. І нині, попри поважний вік (29 листопада полковнику виповнюється 70 років!), завзятішого ветерана нашої системи ще слід пошукати. Він веде активну діяльність одразу в кількох напрямах: допомагає ветеранам ОВС, зокрема учасникам бойових дій, та опікує своїх наступників – правоохоронців, що нині беруть участь в АТО – особисто доправляючи на передову зібрану поміч та надаючи бійцям поради щодо специфіки ведення бою.

Кому краще знати цю специфіку, як не людині, що впродовж трьох років – із 1981 по 1984 – як фахівець військової справи, надавала практичну допомогу збройним формуванням МВС Республіки Афганістан у роки загострення військового конфлікту на цій багатостраждальній землі. Звісно, перш ніж заслужити таку довіру, Віталій Волик пройшов чималий трудовий шлях. Закінчив два фахових виші – 1966 року Харківське військове училище МВС СРСР, а 1976-го Військово-політичну академію. Після здобуття першого диплома, молодий фахівець прийшов на службу у внутрішні війська (нині – Національна гвардія України), де за розподілом потрапив до Львівського оперативного полку, у роту спецпризначення. Через невеликий проміжок часу його призначили командиром взводу. А за два роки на Віталія Волика чекала перша місія – у Чехословаччину.

Після успішного виконання в цій місії покладених на нього завдань, перевіреному боєм фахівцеві доручили завдання, яке мало вкотре перевірити його на профпридатність. Віталій Петрович відповідав за безпеку під час проведення масових заходів на одній надто специфічній ділянці в центрі Львова – річці Полтві. Як відомо, вона протікає через увесь центр міста, під землею, у «саркофагу». Таке її розташування завдавало вартовим порядку чимало проблем, адже це було «ідеальне» місце для вчинення всілякого роду диверсій. Та Віталій Волик не просто довів свою профпридатність, впоравшись із завданням державного рівня, а й за цю діяльність одним із перших у колишньому Союзі був удостоєний ордена «За службу Батьківщині у Збройних силах СРСР». Загалом, за роки служби у Львові Віталій Волик пройшов усіма службовими «східцями» – аж до посади заступника командира батальйону. Наступну «вершину» наш полковник підкорював уже в столиці, де був призначений заступником командира військової частини.

У травні 81-го Віталій Волик залишив рідну Україну й відбув у чужий для нього Афганістан. Сьогодні можна багато вести мову про справедливість чи несправедливість тієї війни, але за це мають відповідати вищі керівники, а прості солдати тієї війни чесно виконували свій військовий обов’язок, не порушуючи складеної Вітчизні Присяги.

– Акліматизація проходила дуже тяжко. У затінку – плюс 50, – згадує той час мій співрозмовник. – Майже в перші дні я захворів на москітну лихоманку, хвороба протікала складно: дуже схуд і майже не міг ходити. Мене врятували двоє медиків, що прибули з Кабула, вони обслуговували «Кобальт». Як тільки я видужав, почалася серйозна бойова робота: підбір кадрів, їх підготовка, розвідувальна та контррозвідувальна діяльність…

Провінції Фарах, Гур, Вардак, Панджшерська ущелина, Кабул – чи можна перелічити всі точки на карті «країни за річкою», де довелося служити Віталію Волику за ті три роки.

– Через два роки в моїй характеристиці було зазначено, що я пройшов 96 бойових операцій, – веде далі Віталій Петрович. – Я отримав орден Червоної Зірки й за всіма характеристиками був рекомендований на продовження терміну перебування в Афганістані. Колись чужа країна стала не такою вже й чужою. Я досконально вивчив мову місцевого населення. Навіть до національної кухні призвичаївся. Зізнаюсь, тепер доволі часто пригощаю своїх друзів екзотичними стравами, рецепти яких привіз з Афганістану.

Та все ж, за словами полковника Волика, перебування там було ще тим пеклом: скільки разів опинявся на волосині від смерті – знає лише він та Всевишній.

– Мій дідусь, який дуже мене любив, був священиком, – згадує ветеран. – Коли я вже був у місії, він мені наснився. Я розповів про це своїм хлопцям і вони сказали, що дід – мій Янгол Охоронець. Напевно, так і є, адже траплялися випадки, коли розумом неможливо було збагнути, як я залишився живим…

Після повернення на Батьківщину, Віталій Волик продовжив працю у військах правопорядку. Звісно, досвід служби в Афганістані доповнив і без того разюче реноме спеціаліста високого польоту. Тому, коли чорнобильського, 86-го, року постало питання, кого відправити в зону лиха – відповідь знайшлася досить швидко. Віталія Петровича направили в місто енергетиків – Прип’ять, де він охороняв важливі об’єкти, а коли почалася евакуація місцевого населення, допомагав на всіх ділянках, де була потрібна поміч.

1987-го Віталію Волику запропонували змінити «вектор» діяльності. У складі Київської вищої школи МВС СРСР ( нині – Національна академія внутрішніх справ) саме створювався факультет підготовки кадрів служби дільничних інспекторів, де на посаді начальника курсу й хотіли бачити досвідченого професіонала. Віталій Петрович зважився на кардинальні зміни, «обнуливши» напрацьовані за роки знання й досвід, взявся освоювати нову царину. Отак, упродовж семи років, обіймаючи різні посади у провідному відомчому навчальному закладі нашої системи, полковник Волик виховував покоління вартових порядку.

Важко уявити, щоб така активна людина після виходу на заслужений відпочинок задовольнилася читанням книжок, рибальством чи ще якимось суто відпочинковим заняттям. Віталій Волик, обіймаючи посаду заступника голови Ради Асоціації ветеранів МВС України, все ще продовжує трудитися на благо рідного міліцейського відомства.

– Ветерани не можуть залишатися осторонь тих подій, що відбуваються в країні, – розповідає полковник. – У перші дні ми вирішили, що допомагатимемо всім, чим зможемо. Нині силами ветеранів у грошовому та речовому еквіваленті вдалося зібрати понад 6 мільйонів гривень, які пішли на допомогу нашим хлопцям. За родом своєї діяльності я багато їжджу по всій Україні й хочу поділитися своїми спостереженнями: у кожному регіоні наші пенсіонери з великим завзяттям долучилися до різного роду благодійних акцій на підтримку правоохоронців, які нині несуть службу на сході. Дуже хороша акція під гаслом «Ветеран – бійцеві АТО» пройшла на Слобожанщині. Не так давно ми закупили бронежилети і вручили їх на урочистому шикуванні добровольчих батальйонів перед від’їздом у район проведення антитерористичної операції. Чули б ви, скільки слів вдячності звучало від них! Насправді, така річ як послідовність поколінь у нашій системі – це дуже важливо.

Два сини Віталія Волика, які пішли його стопами і служили в органах внутрішніх справ, сьогодні також задіяні в загальнодержавній справі – налагодженні миру та спокою на нашій землі. Один – військовий Збройних сил, а інший, як фахівець, що досконало й, головне, професійно знається на зброї, займається підготовкою добровольців та волонтерською діяльністю. Напередодні нашої з Віталієм Петровичем зустрічі, син саме повернувся зі сходу, куди доправляв зібрану допомогу:

– Дорогою додому, на виїзді з Дебальцевого, їхній автомобіль потрапив під обстріл, – ділиться переживаннями мій співрозмовник. – Думали, що не проскочать, та, на щастя, минулося.

На моє запитання, чи прохають сини професійної поради батька, який не на словах, а на ділі знає, що таке війна, відказує, що без цього – нікуди: «Після того, як я приїхав до сина та його побратимів на блокпост, підказав, що потрібно зробити, щоб правильно облаштувати захисні позиції. Увесь час тримаємо зв’язок телефоном, у будь-яку хвилину дня й ночі готовий підставити своє плече.

…Нашу бесіду з Віталієм Петровичем ми закінчили тим, що бойовий полковник розповідав про найближчі плани, у яких не було ані слова про відпочинок, лише «допомогти», «зібрати», «передати»… Напевно, поки в нашій міліції є такі ветерани – в неї є минуле і традиції, якими можна пишатись і надихатися.

Марія САЛЬНІК, «ІЗ»

друкувати