П'ятниця, 11 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Ветеранська сторінка
20/02/2015 12:05

Тисяча діб у «гарячому» Джаузджані

Двадцять шість літ тому, 15 лютого 1989 року, останній військовий підрозділ Обмеженого контингенту радянських військ залишив Афганістан. Сьогодні, озираючись на минуле, можна довго сперечатися про необхідність тієї війни – за це мають нести відповідальність тодішні керівники держави. Та за цими суперечками ми не маємо права забувати про тих, хто чесно виконав військовий обов’язок, не порушуючи Присяги, складеної на вірність своїй Вітчизні – воїнів-інтернаціоналістів. Один із них – полковник міліції у відставці Володимир Грищенко. Його трирічна служба в «країні за річкою», що пройшла на посадах радника з виховної роботи при командуванні оборонних військ ГУЗР (Головного управління захисту революції – аналогу внутрішніх військ в УРСР), радника командира батальйону з тактики, старшого радника командира полку та старшого радника командира бригади, відзначена орденом Червоної Зірки, медалями «За відзнаку» та «За бойові заслуги» Демократичної Республіки Афганістан. 

Схід – справа тонка… 

У службове відрядження до «колиски прадавніх цивілізацій», як поетично називають Афганістан, Володимир Грищенко – військовослужбовець внутрішніх військ – прибув у травні 1981 року. Про те, що на цій східній землі йому доведеться провести найближчі три роки, звісно, й гадки не мав. Та, як стверджує нині, тоді про це взагалі не думалось, адже він не з тих, хто просто «відбуває» час. Їхав, щоб виконувати поставлені завдання, і ладен був залишатися на тій чужій землі стільки днів і ночей, скільки було потрібно.

Полковник Грищенко зізнається, що йому, як і сотням його побратимів, що виконували місію в Афганістані, довелося звикати й до суворого – надто спекотного – клімату, і до звичаїв цієї «норовливої» країни, і до взаємовідносин з її корінним населенням.

«Основне завдання, яке ставили перед нами, полягало в підтриманні правопорядку та боротьбі з бандитизмом, – згадує далекий 1981 рік воїн-інтернаціоналіст Володимир Грищенко. – Скажімо, надходила інформація про те, що місцева банда зайшла в кишлак: грабує населення, відбирає худобу, забирає із собою молодих дівчат. Щоб перехопити цих зухвальців, нам не можна було йти прямо в поселення, адже вони ретельно відстежували всі підходи до нього. Тому ми мали йти в обхід, через гори, щоб потім перекрити їм шлях. Там, де це було можливо, я завжди намагався знайти спільну мову, а військову силу застосовував лише у крайніх випадках».

Володимир Ісакович вважає одним із найбільших здобутків те, що йому вдалося завоювати авторитет серед місцевих афганців. «Якось після однієї операції ми зібрали жителів кишлаку, щоб поспілкуватися з ними, – розповідає полковник. – Бачу, як від нашої групи відділився парубок і доволі зухвало почав розмовляти зі старійшинами. Це був кричущий вияв неповаги! Я одразу ж звернувся в місцевий обком партії й пояснив, що краще буде, якщо принципові питання роз’­яс­ню­ва­тимуть люди, які в них мають авторитет. Тоді секретар з агітації постановив, що віднині саме він, як представник поважної афганської родини, зустрічатиметься з місцевими мешканцями й виступатиме від нашого імені».

Володимир Грищенко зізнається, що за ті три роки, які провів на Середньому Сході, він заприятелював із багатьма місцевими жителями. Переконаний, що, попри ментальні, культурні та релігійні відмінності між народами, людей має об’єднувати поважне ставлення одне до одного.

«Якось я приїхав у майстерню, щоб проконтролювати, як просувається ремонт машини, – веде далі наш співрозмовник. – Там побачив картину, яка мене дуже вразила: на великому подвір’ї групами сиділи діти, віком від п’яти до семи років, й лагодили деталі до автомобілів. Я дізнався, що то були сироти, батьки яких загинули під час саурської (квітневої) революції. Щоб вони не померли з голоду, господар майстерні взяв їх до себе. За свою роботу маленькі працівники тричі на день отримували по півкоржика та по скибці дині чи кавуна. Я вирішив, що потрібно якось допомогти тій малечі. Переговорив із губернатором і за сумісництвом начальником штабу оборони провінції, домовився про те, щоб для дітлахів організували щось на кшталт літнього табору. Для підтримання порядку обрали двох сержантів, яких призначили командирами відділень, а відділ освіти відрядив учителів. Посприяли з формою для малечі, що викликало в них особливе захоплення. Так ми забезпечили для них і належне навчання, і відпочинок».

 

Операція «Засуха»

У афганському «послужному списку» полковника Грищенка – десятки надскладних операцій, від кінцевого результату яких залежало не лише його власне життя та життя бойових побратимів, а й місцевого населення.

«Для ватажків банд я був особистим ворогом, – веде Володимир Ісакович. – Але вони хотіли знищити не лише мене та моїх підлеглих, а й інших радянських фахівців, які перебували в Шебергані. Якось вони вдалися до крайніх заходів – перекрили канал водопостачання, залишивши без води місцеве населення. За того клімату це становило смертельну небезпеку. Щоранку біля будинків, де проживали наші, збиралися тисячі людей і вимагали негайно вирішити проблему. 

Радянські спеціалісти встановили знижену норму використання води для своїх потреб, щоб до ранку водонапірна башта наповнювалася водою. Це дало змогу хоч якось напувати людей. Звернувшись до губернатора провінції, я дізнався, що лідери банд затребували 1,5 млн афгані за те, щоб відкрити водозабір на десять діб. Нам вдалося зібрати лише 850 тисяч. За цю суму вони погодились відкрити водозабір на шість днів. Та за цей час вода не встигла дійти сухим ариком до Шебергана. Далі домовлятися з бандитами було марно… 

Я не знаходив собі місця, сушив голову, як вийти з цієї ситуації. Розробивши план операції, зрозумів, що самотужки не впораюсь, потрібна допомога. Тож зв’язався із заступником командувача Середньоазіатського прикордонного округу з розвідки полковником Борисовим. За моїм сигналом він мав завдати штурмового удару по гірських вершинах, у районі Мармольської ущелини, й перекинути вертольотами 150 бійців. Заручившись підтримкою полковника, я зустрівся з начальником слідчого відділу ХАД (служба державної безпеки в Афганістані. – Авт.), щоб він допоміг розіграти спектакль із „дезертирством”. 

Під час маршу Шеберган – Акча – Балх – Мармольська ущелина – Санчарак, як і планувалося, частина бійців „дезертирувала”, прихопивши із собою зброю. „Зрадники” мали спостерігати за бандами і повідомляти про все, що відбувається там. А ми цим часом ішли на Санчарак. Ліквідувавши осередки банд на тій території, отримали повідомлення від наших „дезертирів”, що серед охоронців водозабору почалося пожвавлення. Не вдаючись до деталей, скажу: операція завершилася успішно. Ми „вибили” ворога з водозабору й нарешті пустили воду у стражденний Шеберган. За успішне виконання цієї спецоперації я отримав від афганської сторони медаль „За бойові заслуги”. Та, напевно, найдорожчою нагородою було те, як нас зустрічало місцеве населення: усі від малого до старого вийшли на вулиці з квітами й дякували за порятунок».

 

«Афганські» друзі

З відрядження з Афганістану Володимир Грищенко повернувся 1983 року в рідні внутрішні війська. За три роки досвідченого фахівця чекало ще одне випробування на професіоналізм – «мирним» атомом. До зони радіаційного лиха Володимир Ісакович вирушив уже наступного дня після аварії й перебував там упродовж першого, чи не найскладнішого, тижня, коли ще ніхто достеменно не знав масштабів катастрофи. Як діяти в екстремальних ситуаціях, Грищенку, що пройшов «хрещення» Афганом, вчитися не довелося. 

За якийсь час воїнові-інтернаціоналісту запропонували очолити кафедру бойової тактико-спеціальної підготовки в Юридичному інституті МВС. І хоч справа навчання майбутніх вартових порядку була новою для Володимира Ісаковича, його бажання підкорювати «вершини» та пізнавати нове стало в цьому питанні вирішальним. Скільком молодим правоохоронцям Володимир Грищенко дав путівки у професійне життя, скільком допоміг і словом, і ділом – не злічити.

Нині, у свої 79 років, бувши на заслуженому відпочинку, Володимир Ісакович все ще трудиться на благо правоохоронного відомства. В Асоціації ветеранів МВС України полковник Грищенко обіймає посаду консультанта з роботи організації, а в рідному інституті опікується патріотичним вихованням майбутніх працівників органів внутрішніх справ. Такий активний ритм життя дає наснагу ветеранові і, як кажуть, тримає на плаву.

«Афганістан пригадується часто, – каже Володимир Ісакович. – Адже там у мене з’явилося стільки хороших бойових товаришів! На жаль, хтось із них загубився на просторах колишнього Радянського Союзу, але з багатьма ми й донині підтримуємо тісний зв’язок. Незабаром чергова „афганська” дата, а отже – і тепла зустріч з побратимами».

 

Марія САЛЬНІК, «ІЗ».

Фото із афганського альбому 

Володимира ГРИЩЕНКА 

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті