30 вересня 1938 року – 1 вересня 1939 року: шлях до Другої світової війни

1 вересня 1939-го – не тільки дата початку Другої світової війни, точка відліку найбільшої трагедії в історії людства, а й той момент, навколо якого нагромаджено неймовірну кількість спекуляцій, брехні та перекручувань з абсолютно виразним політичним підтекстом. Чого ж хочуть ті, кого варто називати чи то політиками від історії, чи то істориками від політики? Якщо коротко, то основна мета всіх цих «дослідників», «публіцистів» та інших «викривачів» така: ґрунтуючись на факті укладення 1939-го німецько-радянської угоди, що ввійшла в історію як пакт Ріббентропа – Молотова, переконати громадську думку і, передусім, молодь у тому, що відповідальність за розв’язання Другої світової війни чи не однаково лежить як на фашистській Німеччині, так і на СРСР. Однак, чи так це?

(Закінчення.

Початок у «Моментах»

№№8–9/2013 р.)

Як пише у своїй книжці «Зліт і падіння Третього рейху» Вільям Ширер, до середини серпня військові переговори в Москві між західними демократіями та Радянським Союзом остаточно зайшли в глухий кут – здебільшого через упертість Польщі. Англо-французька військова місія, як ми пам’ятаємо, прибула спочатку в Ленінград, а потім – до Москви. Це сталося 11 серпня, за тиждень після того, як містер Стренг покинув російську столицю, із полегшенням зваливши на генералів і адміралів важку та неприємну справу – переговори з росіянами («Принизлива процедура», – так характеризував це Стренг у доповіді в міністерство закордонних справ 20 липня. – Авт.)

Радянський маршал Ворошилов ставив конкретні запитання. Чи є договір, який визначав би дії Польщі? Яку допомогу військами зможе надати Англія французькій армії на початку війни? Як діятиме Бельгія? Відповіді були невтішні. Думенк сказав, що про плани Польщі він не знає. Генерал Хейвуд запевнив, що Англія планує виділити «16 дивізій на ранній стадії ведення війни й 16 згодом». Під тиском Ворошилова, який хотів знати чисельність військ Англії до початку війни, Хейвуд відповів: «Нині Англія має п’ять регулярних дивізій і одну механізовану». Така інформація для росіян була неприємною несподіванкою. Вони були готові виставити 120 дивізій проти агресора на початку військових дій.

Стосовно Бельгії генерал Думенк на запитання росіян відповів так: «Французькі війська не можуть увійти до Бельгії, доки їх про це не попросять, але Франція з готовністю відгукнеться на таке прохання».

Така відповідь зумовила основне запитання, заради якого сторони зібрались у Москві та якого англійська і французька місії намагались уникнути. Під час першої зустрічі та засідання 14 серпня маршал Ворошилов наполягав, що найголовніше – питання про те, чи погодиться Польща пропустити через свою територію радянські війська для протидії німецьким арміям. Якщо ні, то як можуть союзники запобігти швидкому розгрому Польщі німецькою армією? Також він запитав, чи вважають генеральні штаби Англії та Франції, що Червона Армія може пройти через територію Польщі, зокрема Вільно й Галичину, щоб вступити в боротьбу з ворожими військами?

Це було питання по суті. Сідс телеграфував у Лондон, що росіяни торкнулися головної проблеми, від вирішення якої залежить успіх або провал переговорів і яка лежить в основі труднощів, що виникли з початку політичних переговорів, а саме: як досягти корисної угоди з Радянським Союзом, якщо країни, що з ним межують, оголосили щось на кшталт бойкоту, який порушать, коли буде запізно.

Отже, запитання було поставлене. Та й чи можна було його уникнути?

У адмірала Дракса були інструкції від британського уряду, як поводитись у такому разі. Тепер ці вказівки можуть здатися наївними. З огляду на те, що Польща й Румунія «відмовилися навіть обговорювати плани щодо можливої співпраці», йому наказали так аргументувати свою позицію: вторгнення до Польщі та Румунії різко змінить їхні погляди. Мало того, Росії вкрай невигідно, щоб Німеччина зайняла позиції безпосередньо біля її кордонів, тож в інтересах Росії мати готові плани надання допомоги Польщі та Румунії в разі, якщо на ці країни нападуть.

Якщо росіяни запропонують урядам Англії та Франції передати Польщі, Румунії та Прибалтійським державам пропозиції про співпрацю з Радянським урядом або Генеральним штабом, делегації не слід брати на себе відповідальність, а слід проконсультуватися. Так усе й було.

На засіданні 14 серпня Ворошилов зажадав прямих відповідей на його запитання. «Без точної і прямої відповіді, – сказав він, – продовжувати переговори немає сенсу... Радянська військова делегація, – додав Ворошилов, – не може рекомендувати своєму уряду взяти участь у справі, яка стовідсотково приречена на невдачу».

Генерал Гамелен порадив із Парижа генералу Думенку відвернути увагу росіян від цього питання. Але це не так легко було зробити.

Як доповідав згодом генерал Думенк, засідання 14 серпня проходило драматично. Англійські та французькі делегати були загнані в кут і розуміли це. Вони викручувалися, як могли. Дракс і Думенк висловлювали впевненість у тому, що поляки й румуни попросять росіян про допомогу, щойно на них нападуть. Думенк був переконаний, що вони «благатимуть маршала підтримати їх». Дракс вважав, що вони «обов’язково» попросять допомоги росіян. Він додав – не дуже дипломатично, як може здатися, – що, «якщо вони не попросять допомоги в потрібний момент і дадуть завоювати себе, то можна очікувати, що вони стануть німецькими провінціями». Цього росіяни хотіли найменше, бо це означало б присутність нацистських армій на радянському кордоні. Тож Ворошилов особливо виділив зауваження адмірала, зроблене так недоречно.

Зрештою, англо-французькі представники, відчувши себе некомфортно, дійшли висновку, що Ворошилов торкнувся політичних питань, у вирішенні яких вони некомпетентні. Дракс заявив: оскільки Польща – суверенна держава, її уряд зобов’язаний спочатку санкціонувати прохід російських військ своєю територією. Але через те, що це політичне питання, його слід узгодити між урядами. Він запропонував Радянському уряду поставити свої запитання уряду Польщі. Російська делегація погодилася з тим, що це питання політичне, але наполягала, щоб англійський і французький уряди також звернулися до польського уряду й закликали його реально оцінити становище.

13 серпня, після двох днів переговорів, посол Сідс телеграфом повідомив до Лондона, що російські військові командувачі справді «мають намір серйозно працювати». Через те, інструкція «просуватися повільно», яку дали адміралу Драксу, була порушена 15 серпня. Британський уряд наказав йому підтримувати Думенка, щоб завершити військові переговори «якомога швидше». Обмеження на надання росіянам секретної військової інформації було частково зняте.

Якщо англійського адмірала спершу проінструктували затягувати переговори, то генералу Думенку прем’єр Даладьє особисто наказав підписати військову конвенцію з Росією якомога швидше. Попри те, що англійці побоювалися витоку інформації до Німеччини, Думенк уже на другий день переговорів повідомив росіянам таку «цілком таємну інформацію» стосовно французької армії, що члени радянської делегації обіцяли «забути» її одразу ж після закінчення зустрічі.

До 17 серпня адмірал Дракс і генерал Думенк марно чекали від своїх урядів інструкцій щодо того, якої позиції дотримуватися під час обговорення польського питання. Тоді Думенк телеграфував у Париж: «СРСР хоче військового пакту... Йому не потрібен від нас аркуш паперу, за яким не стоять конкретні дії. Маршал Ворошилов стверджує, що всі проблеми буде знято, <…> щойно вирішиться, як він каже, основне питання». Думенк настійно радив Парижу зв’язатись із Варшавою й порекомендувати полякам погодитися на російську допомогу.

Попри поширену тоді не тільки в Москві, а й у західних столицях думку, що Англія і Франція нічого не робили, щоб переконати Польщу пропустити через свою територію радянські війська для захисту від німців, з опублікованих нещодавно документів стає зрозуміло, що це не так. Англія і Франція просунулись у цій справі далеко, але недостатньо. З цих документів зрозуміло також, що поляки проявили незбагненну дурість.

18 серпня, після першої англо-французької спроби відкрити полякам очі, міністр закордонних справ Польщі Бек заявив французькому послу Леону Ноелю, що росіяни «не заслуговують на увагу з військового погляду», а генерал Стахевич, начальник польського головного штабу, підтримав його, зауваживши, що Польща не отримає «жодної вигоди від того, що Червона Армія діятиме на її території».

Наступного дня англійський та французький посли знову зустрілися з Беком й умовляли його прийняти пропозиції росіян. Польський міністр закордонних справ відтягував час, але обіцяв уже завтра дати офіційну відповідь. Англо-французький демарш у Варшаві став результатом розмови, що відбулася цього ж дня, але трохи раніше, у Парижі, між міністром закордонних справ Франції Бонне і британським уповноваженим у справах. На подив англійця, колишній архіумиротворювач Гітлера боявся втратити в особі Росії союзника через упертість поляків. «Станеться катастрофа, – казав йому Бонне, – якщо через відмову Польщі зірвуться переговори з росіянами. Поляки не в тому становищі, щоб відмовлятися від єдиної допомоги, яка може прийти до них у разі нападу Німеччини. Це поставить англійський і французький уряди майже в немислиме становище, якщо ми попросимо кожен свою країну йти воювати за Польщу, яка відмовилася від цієї допомоги».

Якщо справи склалися таким чином, тоді чому уряди Англії та Франції в такий критичний момент не натиснули на Варшаву чи не заявили польському уряду, що доки він не прийме допомоги від росіян, Англія і Франція не бачать потреби в захисті Польщі? І якщо офіційний англо-польський договір про взаємну безпеку ще не було підписано, то хіба не могло прийняття Варшавою допомоги від Росії стати одним із його пунктів?

19 серпня Бонне в розмові з британським уповноваженим запропонував цей варіант, але в Лондоні до такого «маневру», як охрестили його на Даунінг-стріт, поставилися прохолодно. На рішучий захід Чемберлен і Галіфакс не пішли.

Вранці 20 серпня польський начальник головного штабу повідомив британському військовому аташе, що «згоди на допуск до Польщі радянських військ не буде». Увечері того ж дня Бек офіційно відхилив англо-французьке прохання. Тоді Галіфакс, через свого посла у Варшаві, натиснув на польського міністра закордонних справ, щоб той переглянув позицію Польщі, оскільки вона «торпедує» військові переговори в Москві. Але Бек залишався непохитним. «Я не можу допустити, – казав він французькому послу, – навіть будь-яких обговорень можливості надання частини нашої території в розпорядження іноземних військ. У нас немає військової угоди з СРСР. І ми не хочемо такої угоди...».

Зневірившись у змозі здолати сліпу впертість польського уряду, прем’єр Даладьє, згідно зі звітом, який він надав установчим зборам 18 липня 1946-го, взяв справу у свої руки. Після ще однієї спроби закликати поляків оцінити речі реалістично, вранці 21 серпня він надіслав телеграму генералу Думенку, в якій уповноважив його підписати військову конвенцію з Росією на найвигідніших умовах, яких той зможе домогтися, із застереженням, що конвенція ця повинна бути схвалена французьким урядом. Тоді ж французький посол Поль-Еміль Наджиар одержав вказівку від Бонне, відповідно до якої він мав сказати Молотову, що Франція згодна на прохід радянських військ через Польщу в разі нападу на неї Німеччини.

Це був тільки жест, бо Польща своєї згоди на це не давала... Думенк отримав телеграму Даладьє лише ввечері 21 серпня. Коли він наступного дня ввечері, напередодні від’їзду Ріббентропа до Москви, показав телеграму Ворошилову, радянський маршал поставився до неї дуже скептично. Він зажадав від французького генерала підтвердження, що уряд його країни уповноважив того підписати військовий пакт, який дозволяє прохід російських військ через Польщу. Думенк, певно, відмовив. Тоді Ворошилов захотів дізнатися відповідь англійського уряду й чи отримано згоду Польщі. На ці запитання Думенк не зміг відповісти, заявивши, що не має такої інформації.

Але на цей час ані запитання, ані відповіді не мали значення: Ріббентроп уже був на шляху до Москви. Про візит було оголошено напередодні ввечері, як і про його причину: укладення пакту про ненапад між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом. Ворошилов, якому, здавалося, подобався французький генерал, намагався ненав’язливо дати зрозуміти йому, що їхнє спілкування невдовзі завершиться.

«Я одного боюся, – казав Ворошилов. – Англійська і французька сторони занадто довго затягували політичні та військові переговори. Тому ми не можемо дати гарантії, що за цей час не відбулися якісь важливі політичні події». (Під час зустрічі військових делегацій 21 серпня Ворошилов зажадав зробити перерву в переговорах на невизначений термін, бо він і його колеги будуть зайняті на осінніх маневрах. У відповідь на протести англо-французької сторони проти такої затримки маршал сказав: «Наміром радянської делегації було й залишається укладення договору про співпрацю збройних сил сторін. <…> СРСР, не маючи спільних кордонів з Німеччиною, зможе надати допомогу Франції, Англії, Польщі та Румунії тільки за умови, що його військам буде надано право проходу через території Польщі та Румунії. <…> Радянські збройні сили не можуть взаємодіяти зі збройними силами Англії і Франції , якщо вони не будуть пропущені через польську й румунську території. <…> Радянська військова делегація не уявляє, як генеральні штаби Англії та Франції, відряджаючи місії в СРСР, <…> не дали їм вказівок, яку обрати позицію в цьому елементарному питанні. <…> Тож є всі підстави сумніватись у щирості їхнього бажання серйозно й ефективно співпрацювати з Радянським Союзом». Аргументи маршала логічні, а нездатність французького й особливо англійського урядів відповісти на них обернулася катастрофою. – Авт.)

Що було потім – знають усі. 23 серпня 1939-го в Москві підписано Пакт про ненапад між Німеччиною і СРСР, а також секретний протокол – додаток до нього. 25 серпня Ворошилов звернувся до представників англійської та французької делегацій: «З огляду на зміну політичної обстановки, немає сенсу продовжувати переговори». 1 вересня 1939 почалася Друга світова війна…

Суперечки про те, наскільки правильними й неминучими були ухвалені тоді рішення, точаться вже десятки років і, мабуть, ніколи не припиняться. Щоб уникнути звинувачень у необ’єктивності, дозволимо підбити підсумки Вільяму Ширеру:

«...Те, що внаслідок операції з Гітлером Сталін отримав перепочинок, – так, як отримав його і цар Олександр I в Тільзіті 1807-го, домовившись із Наполеоном, і Ленін у Брест-Литовську 1917 року, дійшовши згоди з німцями, – очевидно. Це дало змогу Радянському Союзу протягом короткого часу зміцнити свої кордони в очікуванні нападу Німеччини, створити бази на Балтійському морі в Прибалтійських республіках і в Фінляндії… Але найголовніше, на чому зауважували в офіційно виданій «Історії дипломатії», – у Кремлі зросла впевненість: якщо Німеччина й нападе на Росію, то до цього часу західні демократії вже будуть в стані війни з нею, і Радянському Союзу не доведеться протистояти їй самому, чого побоювався Сталін влітку 1939 року.

Головною метою Сталіна як глави уряду було убезпечення своєї країни. Улітку 1939 року Сталін, як він зізнався згодом Черчиллю, був упевнений в тому, що Гітлер затіває війну. Він не хотів, щоб Росія була поставлена в таке складне становище, коли їй довелося б одній стримувати натиск німецької армії. Якщо укладання повноцінної угоди із західними союзниками стало неможливим, як було не укласти угоду з Гітлером, який сам ішов йому назустріч?

До кінця липня 1939 року Сталін зрозумів, що Франція і Англія не прагнуть оборонного союзу, що уряд Чемберлена хоче схилити Гітлера до ведення війн у Східній Європі. Він дуже скептично ставився до виконання Англією союзницького обов’язку перед Польщею, вважаючи, що він буде виконаний не краще, ніж обов’язок Франції перед Чехословаччиною. Події, що відбулися на Заході протягом попередніх двох років, зміцнювали його в цій думці: відхилення Чемберленом після аншлюсу й після окупації нацистами Чехословаччини радянських пропозицій про скликання конференції для вироблення заходів щодо запобігання подальшої агресії; умиротворення Чемберленом Гітлера в Мюнхені, куди Росію не запросили; повільність і вагання Чемберлена на переговорах про створення оборонного союзу проти Німеччини, коли фатальне літо 1939 року добігало кінця.

Практично всі, окрім Чемберлена, розуміли: англо-французька дипломатія, яка була бездіяльною щоразу, коли Німеччина робила якісь кроки, зазнала фіаско. Крок за кроком ці дві західні держави відступали: вперше, коли Гітлер кинув їм виклик, вдруге – ввівши 1935-го військову повинність; втретє – коли Гітлер окупував Рейнську область 1936 року; потім – коли фюрер 1938-го захопив Австрію й зажадав Судетську область; зрештою – коли в березні 1939 року він захопив усю Чехословаччину. Заручившись підтримкою Радянського Союзу, вони могли б відвернути німецького диктатора від війни, а якби це не вдалося, то досить швидко розгромили б його у збройній боротьбі. Однак вони втратили цю останню можливість».

І ще два, найважливіших, на наш погляд, аргументи: СРСР чесно дотримувався укладеного Пакту про ненапад. Порушила його фашистська Німеччина – 22 червня 1941 року. І розв’язавши війну, програла її… Перемогу у Другій світовій війні здобув Радянський Союз і країни антигітлерівської коаліції. Ось це, мабуть, і є найголовніший історичний підсумок.

Олександр ІВАЩЕНКО,

головний редактор

«Іменем Закону»

друкувати