Спокута кров’ю
Як ішлось у попередній частині матеріалу,у вересні – жовтні 1943 р. директиви Генерального штабу Червоної Армії та начальника Управління військових трибуналів поклали край практиці запроторення в штрафні частини для «спокути кров’ю» військовослужбовців жіночої статі. Ще майже рік потому, 6 серпня 1944-го, заступник народного комісара оборони Маршал Радянського Союзу
О. М. Василевський підписав наказ № 0244, який дещо «лібералізував» порядок направлення в діючу армію офіцерів, засуджених військовими трибуналами із застосуванням відстрочки виконання вироку (докладніше про це – дещо пізніше). У пункті 3 цього наказу наголошувалося: «Офіцерів-жінок, засуджених за скоєні злочини, у штрафні частини не направляти…». Жінок, засуджених із застосуванням «відстрочки до закінчення війни», було наказано відряджати в частини діючої армії, причому осіб, не позбавлених військових звань, слід було використовувати на офіцерських посадах у бойових частинах із пониженням на посаді на один ступінь.
(Продовження. Початок у «Моментах» №№ 6–11/2012 р., 1, 3, 5/2013 р.)
Утім, документи свідчать, що заборона направляти жінок до штрафних частин для «спокутування провини» не стосувалася окремих штурмових стрілецьких батальйонів – ці частини військовослужбовцями прекрасної статі продовжували комплектувати й після вересня 1943-го! Ідеться про осіб, які відповідали критеріям відбору до ОШСБ, тобто опинились у ворожому полоні чи після розгрому своїх частин зуміли «розчинитись» у тилу вермахту, серед населення окупованих територій. Підозріле ставлення до «офіцерів, що відсиджувалися...» поширювалось і на жінок, які мали звання начальницького складу – після визволення вони, як і чоловіки, опинялись у спецтаборах НКВС, де їм пропонували «довести відданість Батьківщині», і чимало з них ставали до лав «штурмбатів» – переважно у солдатських чи сержантських погонах.
Кілька жінок, які обіймали посади санінструкторів і санітарів у лавах 9-го ОШСБ, у лютому 1944 р. відзначилися в боях за визволення Кривого Рогу (докладніше про ці події йшлось у частині матеріалу, опублікованій у «Моментах» № 3/2013 р. – Авт.). Серед нагороджених наказом командира 236-ї стрілецької дивізії – відзначені орденом Червоної Зірки військовослужбовці 9-го ОШСБ сержанти 31-річна Анна Іванівна Твердохлєбова та 24-річна Марія Павлівна Усенко; медаллю «За бойові заслуги» – 23-річна Ніна Никифорівна Шейн (у нагородному листі в графі «Звання» – підчистка, поверх якої написано «червоноармієць», але в тексті подання вказано її справжнє військове звання, скасоване ще в січні 1943 р., – «старший воєнфельдшер», тотожне званню командного складу «старший лейтенант») та 23-річна воєнфельдшер Віра Нестерівна Тіткова. А воєнфельдшер Олена Павлівна Єфімова, поранена 28 лютого, була нагороджена медаллю «За відвагу». У її нагородному листі йшлося: «виявила себе самовідданою подругою своєї Батьківщини… Особисто сама під час боїв винесла з поля бою тринадцять поранених бійців і надала допомогу тридцяти…». Варто зазначити, що Шейн та Тіткова служили в Червоній Армії з 1939 р., Єфімова – з 1940-го. Тіткова, Єфімова та Усенко були призвані з Дніпропетровщини, Твердохлєбова – з Харківщини…
У «Загальнодоступному електронному банку документів «Подвиг Народу у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» Міністерства оборони Російської Федерації (http://podvignaroda.ru) фігурує старший лейтенант медичної служби О. П. Єфімова, яка, обіймаючи посаду військового фельдшера штабної батареї командувача артилерії 23-го стрілецького корпусу, 21 лютого 1945 р. за участь у боях на підступах до Будапешта була нагороджена орденом Червоної Зірки.
Старший лейтенант медичної служби Шейн, командир санітарного взводу 2-го стрілецького батальйону 1374-го стрілецького полку 416-ї стрілецької дивізії, брала участь у боях на території Польщі та Німеччини. В одному з нагородних листів ідеться, що вона «зразково організувала роботу санвзводу… багатьох бійців врятувала від смерті, життя яких здавалося безнадійним…». Крім того, зазначено, що у 1941–1943 рр. Шейн дістала чотири поранення (!). Наказами військам 5-ї ударної армії від 2 квітня та 21 травня 1945 р. нагороджена орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни ІІ ступеня.
М. П. Усенко в серпні 1944-го відзначиласьу боях за визволення Молдавії, беручи участь у відбитті нічної атаки німців, які проривалися з оточення, за що в жовтні була нагороджена медаллю «За бойові заслуги». Пізніше, наказом військам 9-го стрілецького корпусу від 17 березня 1945 р. нагороджена орденом Червоної Зірки за січневі бої в Польщі як старший фельдшер (без звання) санітарної роти 1054-го стрілецького полку 301-ї стрілецької дивізії. 19 липня 1945 р. наказом командира 301-ї дивізії нагороджена другим орденом Червоної Зірки за героїзм, виявлений 14 квітня – 2 травня в боях у районі Кюстріна та в штурмі Берліна – як старша медична сестра 341-го окремого медико-санітарного батальйону у званні воєнфельдшера. Два попередні ордени в нагородному листі чомусь не згадані, проте зазначена можлива причина служби у «штурмбаті»: воювала з липня 1941-го по квітень 1942 рр. на Південно-Західному фронті, а після тривалої перерви (вочевидь, пов’язаної з перебуванням на окупованій території), з вересня 1943-го по жовтень 1944-го – на 3-му Українському фронті, пізніше – на 1-му Білоруському…
У лавах 18-го ОШСБ у боях на підступах до міста Мемеля в жовтні 1944-го відзначилась і санітар Євгенія Андріанівна Піскунова, яка була нагороджена медаллю «За відвагу» за те, що під час бою надала медичну допомогу понад 30 пораненим. Ознакою того, що Євгенія Андріанівна належала саме до перемінного складу, є те, що в нагородному листі в графі «Звання» вказано: «Ряд. (в/фельдш.)»... Отже, і цій жінці довелося спочатку виживати в полоні чи в окупації, а потім – «доводити відданість Батьківщині» в лавах «штурмбату»…
Відповідно до даних, зібраних ентузіастами-шукачами на інтернетсайті http://forum.patriotcenter.ru, у складі 19-го окремого штурмового стрілецького батальйону (до речі, він, як і 18-й ОШСБ, формувався в місті Сталіно – нині Донецьк) восени 1944 р. воювали щонайменше дев’ятеро військовослужбовців-«перемінників» жіночої статі (шість із них прибули до частини 30 серпня однією групою з табірного відділення № 7 спецтабору НКВС № 240). Усі вони були військовими медиками (у «застарілих» на той момент званнях середнього начальницького складу медичної служби), усі вважалися зниклими безвісти 1941–1942 рр. Семеро з них – уродженки України. Розподілили жінок саме за фахом – уже 1 вересня наказом комбата фельдшером санітарного взводу (з правом носіння погонів лейтенанта медичної служби) була призначена 25-річна старший воєнфельдшер Ганна Павлівна Циганенко, санінструктором санвзводу (з правом носіння погонів старшого сержанта) стала воєнфельдшер Любов Мойсеївна Соломонова, інші у званні червоноармійців обійняли посади санітарів і санінструкторів рот.
Ці жінки брали участь у бойових діях у Литві та Східній Прусії, усі вони (за винятком однієї, демобілізованої за станом здоров’я) після розформування батальйону в грудні 1944-го були направлені до 63-го окремого полку резерву офіцерського складу (ОПРОС), діставши після переатестації звання офіцерського складу. До речі, більшість із них командир 88-ї стрілецької дивізії (в оперативному підпорядкуванні якої перебував 19-й ОШСБ) відзначив бойовими нагородами – медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги».
Зокрема, уродженку селища Черняхів, що на Житомирщині, Ганну Циганенко (у нагородному листі її військове звання вказано як «лейтенант медичної служби») за надання допомоги «під вогнем противника» 45 пораненим та їх евакуацію в боях 19 та 27 жовтня 1944-го було нагороджено медаллю «За бойові заслуги» (до речі, комбат капітан О. Перепьолкін клопотав про нагородження її орденом Червоної Зірки). У нагородному листі є відомості, які пояснюють, чому ця жінка опинилась у лавах «штурмбату»: «Брала участь у Вітчизняній війні з 23.6.41 р. по 27.5.42 р. <…> Дістала поранення ніг 1942 р. у районі ст. Лозова…».
А в базі даних http://podvignaroda.ru фігурує нагородження Л. М. Соломонової другою медаллю «За бойові заслуги» – наказом командувача військ 3-го Білоруського фронту від 7 червня 1945 р. На той момент вона в званні молодшого лейтенанта медичної служби обіймала посаду фельдшера комендатури збірного пункту № 94, що виконувала завдання з репатріації радянських громадян.
Доброго слова, безумовно, заслуговують і ті жінки, які воювали в лавах постійного складу штрафних і штурмових стрілецьких частин. Зрозуміло, що насамперед ідеться про жінок-медиків, подвиги й нагороди яких – переконливі свідчення того, що штрафники та «штурмбатівці» аж ніяк не були «гарматним м’ясом», призначеним тільки «на заріз»! Документи свідчать, що поранених бійців штрафних формувань було кому рятувати, і нерідко цей гуманний обов’язок виконували саме жінки – до того ж не лише ті, хто «спокутував кров’ю» чи «доводив відданість…».
Наприклад, у жорстокому бою на Пулковських висотах 23 січня 1943 р. 28-а окрема штрафна рота командно-начальницького складу Ленінградського фронту втратила 51 особу, 74 – зникли безвісти, 71 – були поранені. Серед них значаться й воїни постійного складу, зокрема жінки-санітари – серед семи загиблих була червоноармієць Віра Іванівна Маслова, з-поміж семи поранених – червоноармієць Марія Семенівна Метлинська.
Наказом командира 282-ї стрілецької дивізії від 14 жовтня 1943 р. за мужність, виявлену в боях на Північно-Західному фронті, медаллю «За бойові заслуги» була відзначена червоноармієць Клавдія Петрівна Конькова, санітар 53-ї окремої штрафної роти, що евакуювала з поля бою 17 поранених.
У лавах 195-ї окремої штрафної роти героїчно воювала гвардії воєнфельдшер Олена Вольфівна Райнер (станом на вересень 1943-го вона не пройшла встановленої переатестації на нове звання офіцера медслужби, проте приставка «гвардії» до її військового звання свідчить, що йдеться саме про жінку-військовослужбовця постійного складу, яка раніше служила у гвардійській частині). Її призвано до Червоної Армії першого ж дня війни – 22 червня 1941-го Стрийським райвійськкоматом Дрогобицької області, у подальшому вона воювала на Західному, Донському, Південно-Західному фронтах. За мужність, виявлену в боях поблизу населених пунктів Гола Долина та Краснопольє-2, під час яких Олена Вольфівна «не залишила жодного пораненого на полі бою», була нагороджена медаллю «За бойові заслуги», таку ж нагороду дістала одна з її підлеглих – санінструктор 195-ї ОШР червоноармієць Зоя Іванівна Бабенко.
А в ніч на 26 вересня 1943 р. 21-річна гвардії воєнфельдшер Райнер брала участь у форсуванні Дніпра в складі зведеного батальйону 333-ї стрілецької дивізії і, як йдеться в нагородному листі, «...коли батальйон, закріпившись на правому березі Дніпра, почав вести запеклі бої за розширення плацдарму – самовіддано й стійко керувала наданням медичної допомоги пораненим… Наприкінці дня 26.9.43 особисто забезпечила й провела успішну евакуацію на лівий берег Дніпра 78 тяжкопоранених під сильним обстрілом противника…». За цей подвиг командир 333-ї дивізії нагородив Олену Вольфівну орденом Червоної Зірки. На жаль, її ім’я значиться в алфавітній книзі померлих у підпорядкованому дивізії 419-му окремому медико-санітарному батальйоні…
У «списку безповоротних втрат» 279-ї окремої штрафної роти 3-ї армії значиться санінструктор червоноармієць Анна Іванівна Шумило, яка загинула в бою в Биховському районі Могильовської області 22 квітня 1944 р. Ця 21-річна дівчина була призвана на військову службу (найвірогідніше – вступила до лав Червоної Армії добровольцем) з міста Пропойська тієї ж Могильовщини лише чотирма днями раніше – 19 квітня! Бій, у якому загинула Шумило, був справді пекельний: у братській могилі разом з Анною та десятками штрафників було поховано й трьох офіцерів, зокрема – командира роти капітана Миколу Тараненка…
А в складі 100-ї окремої штрафної роти 1-ї гвардійської армії загинули смертю хоробрих дві жінки-санінструктори, дві Надії Федорівни – Гусєва та Клюєва. Обидві мали військові звання гвардії старшин, обидві були досвідченими фронтовичками (кожна дістала по три поранення, а Клюєва – ще й контузію; крім того, її нагороджено медаллю «За відвагу»). Під час форсування Дністра та в боях за визволення міст Галича й Калуша ці відважні жінки врятували не один десяток поранених бійців та офіцерів, а самі не вбереглися – полягли 27 липня 1944-го в районі хутора Іванів Калуського району (прах двох героїнь згодом був перепохований на військовому кладовищі в Калуші). Наказом військам 74-го стрілецького корпусу від 17 вересня того ж року двох Надій посмертно нагороджено орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня…
Сергій КОВАЛЕНКО,
«Моменти»
Інші статті
-
28/08/2015 10:46
Кров для бойових побратимів
-
28/08/2015 10:45
У контексті домовленостей
-
28/08/2015 10:45
На Київщині – експеримент
-
28/08/2015 10:44
Технології дарують час
-
28/08/2015 10:44
Нагороди – достойним
-
17/08/2015 12:28
Мисливці за представницьким класом
-
17/08/2015 12:27
Підробки продавали в Інтернеті
-
17/08/2015 12:27
«Адідас» одеського пошиття
-
17/08/2015 12:26
«Сувеніри» з АТО
-
17/08/2015 12:12
Румунські колеги допоможуть створити гірські підрозділи Нацгвардії
Усі новиниПередрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua