3000 «спартанців»
У березні 1943-го бригада полковника Танкопія повторила подвиг давньогрецьких героїв
16 лютого 1943 р. під час наступальних операцій Червоної Армії на курському та харківському напрямках, а також у Донбасі, війська Воронезького фронту визволили Харків. Проте менш ніж через місяць на підступах до столиці Слобожанщини, а згодом – і на її вулицях, спалахнула грандіозна битва, яка стала однією із найдраматичніших і водночас – найгероїчніших сторінок історії внутрішніх військ...
Пролог героїчної трагедії
Внаслідок суттєвих прорахунків радянського командування війська Воронезького та Південно-Західного фронтів, що наступали, були виснажені й знекровлені – їм катастрофічно не вистачало особового складу та бойової техніки (танкові корпуси фактично складалися з 10–20 танків!), комунікації розтягнулися на сотні кілометрів, що призводило до дефіциту боєприпасів, пального та інших ресурсів. «Дедалі відчутнішими ставали недоліки у взаємодії і зв’язку на полі бою... з’єднання за своєю чисельністю дорівнювали частинам, основу яких становили зведені підрозділи і групи з усім тим, що властиво будь-якій наспіх утвореній, імпровізованій організації...» – свідчить у книзі «Минуле з нами» учасник тих подій, двічі Герой Радянського Союзу Василь Петров. Артилерія відставала від піхоти, у багатьох частинах масово використовувалась трофейна зброя, бо до вітчизняної не вистачало патронів – але наступ тривав, радянські воїни демонстрували дива героїзму й витривалості...
Та ворог був ще занадто сильним: німецька авіація продовжувала панувати в повітрі, противник перекинув із Західної Європи у Донбас та під Харків 12 свіжих дивізій. 19 лютого розпочався ворожий контрнаступ, що відкинув Південно-Західний фронт на рубіж річки Сіверський Донець, а 4 березня зосереджене в районі Краснограда потужне танкове угруповання завдало удару у фланг Воронезького фронту, утворивши 60-кілометровий розрив між радянськими 3-ю танковою та 69-ю арміями і вийшло на підступи до Харкова.
Єдиним відносно повнокровним з’єднанням у гарнізоні міста на той час була 17-а окрема стрілецька бригада внутрішніх військ НКВС, якою командував полковник Іван Танкопій. Це з’єднання, сформоване відповідно до Постанови Державного комітету оборони від 7 березня 1942 р., було укомплектовано військовослужбовцями військ НКВС та особами, призваними із запасу (переважно – робітниками текстильних підприємств міст Іванова та Шуї). З вересня 1942-го штат бригади включав управління, п’ять окремих стрілецьких батальйонів (ОСБ), з номерами від 206-го до 210-го, та окремий батальйон бойового забезпечення (ОББЗ), до якого входили батарея 45-мм протитанкових гармат, розвідувальна рота, рота автоматників, рота зв’язку та автотранспортна рота підвозу.
2850 воїнів 17-ї бригади увійшли до Харкова одразу після його визволення. Бійці ВВ не лише виконували завдання з несення гарнізонної служби та «очищення від ворожих елементів», а й охороняли обласні комітет Комуністичної партії України й Управління НКВС та створене 13 лютого 1943-го Управління внутрішніх військ НКВС Українського округу, а також готувалися взяти під охорону органи державної влади Української РСР (Харків мав стати тимчасовою столицею республіки, до її остаточного визволення від окупантів). В оперативне підпорядкування 17-ї ОСБР також було передано 204-й та 225-й окремі стрілецькі батальйони (зі складу, відповідно, 16-ї та 25-ї окремих бригад ВВ).
22 лютого за наказом полковника Танкопія воїни ВВ перекрили підходи до міста заслонами, КПП, дозорами та секретами. У Харкові воїни-правоохоронці брали участь у спорудженні інженерних загороджень та укріплень. Солдатам допомагали місцеві жителі – як свідчить у мемуарах «Осторожно, мины!» колишній командир роти 42-ї окремої інженерної бригади Олександр Немчинський, у цих роботах щодня брали участь до 18 тисяч харків’ян, які «виглядали виснаженими та блідими, але повними рішучості зробити все, що їм під силу, аби відстояти місто. Допомагати нам приходили цілими родинами... З 3 по 8 березня на вулицях міста було побудовано кількасот барикад протяжністю 40 кілометрів. На околицях було відрито понад 12 кілометрів протитанкових ровів та ескарпів. Обладнано бійниці у кам’яних будівлях. Мости... готувалися до підриву. А на головних танконебезпечних напрямках встановлювалися мінні поля...».
Пліч-о-пліч із солдатами Свободи
Першим із частин 17-ї бригади у бою з ворогом зійшовся 208-й батальйон, який очолював майор Микола Клюй. Частину було терміново перекинуто на рубіж Утківка – Мерефа, і не встигла вона 3 березня зайняти позиції, як їх почали бомбувати літаки «люфтваффе». 7 березня батальйон атакували танки й мотопіхота німецького 48-го танкового корпусу. На щастя, у цьому районі встигли зосередитись артилерія 61-ї стрілецької дивізії, 10-ї винищувально-протитанкової бригади та дивізіон «катюш», і протягом 7–8 березня 208-й ОСБ при підтримці артилеристів відбив шість атак, знищивши 24 танки та кілька сотень ворогів.
Свідком мужності підлеглих майора Клюя став полковник Людвік Свобода, командир 1-го Чехословацького окремого піхотного батальйону, що оборонявся лівіше 208-го ОСБ. У виданих 1969 р. мемуарах «От Бузулука до Праги» Свобода, вже генерал армії і Президент Чехословаччини, згадував: «Здається, Мерефу ось-ось буде взято противником. Але з окопів і щілин з’являються бійці батальйону НКВС. Їхній влучний вогонь і гранати зупиняють піхоту ворога, пляшки із запалювальною рідиною точно влучають у мотори танків... добре замасковані кулемети кинджальним вогнем б’ють у фланг піхоти, що наступає... Частина танків зупинилася, інші метушаться по полю. І в цей момент на них звалюється вогонь радянських гармат і гвардійських мінометів з позицій, розташованих під Мерефою. Кілька танків спалахують. Ворог поспішно відступає… Так закінчується 48-годинний бій…».
За стійкість, виявлену в боях за Мерефу, особовий склад 208-го ОСБ був відзначений подякою Військової ради Воронезького фронту. У ніч на 10 березня батальйон повернувся до Харкова, зайнявши оборону на південно-західній околиці міста.
На жаль, на іншій ділянці фронту головна ударна сила групи армій «Південь» – 2-й танковий корпус СС – успішно розвивав наступ на Харків. З’єднання складалося з трьох елітних дивізій військ СС – «Лейб-штандарт Адольф Гітлер», «Рейх» та «Мертва голова». Ці «гвардійці фюрера» – відбірні, добре вимуштрувані й споряджені, безжальні вояки, справжні фанатики нацизму – мали на озброєнні близько трьохсот одиниць бронетехніки (зокрема – найновіші важкі танки «Тигр»).
Увечері 10 березня передові підрозділи есесівців, зайнявши Дергачі та Померки, спробували ввірватися до Харкова: наряд КПП 210-го батальйону був обстріляний танковою колоною. Підрозділи 204-го та 210-го ОСБ негайно висунулися на північну околицю міста і, зайнявши оборону, за підтримки кількох танків 86-ї танкової бригади відкинули ворога.
Патрони були важливішими за їжу...
Наразившись на першу відсіч, есесівці почали оточувати місто. Штаб і тилові підрозділи 17-ї бригади за наказом Танкопія передислокувалися в селище Харківського тракторного заводу (ХТЗ). Водночас бригада втратила зв’язок із 225-м батальйоном, який перебував у селі Вільшани (під натиском противника він відійшов від міста разом із підрозділами 303-ї стрілецької дивізії).
О 22.00 10 березня начальник оборони Харкова, заступник командувача військ Воронезького фронту генерал-лейтенант Д. Козлов дав командиру 17-ї бригади бойове розпорядження: «очистити північну частину міста від окремих груп автоматників противника, що наступали... наказати командирам підрозділів затримувати всіх одиночних бійців... і направляти у свої частини з завданням відновити становище...», але вже о 1.00 наступної доби Козлов наказав: вранці наступати на Дергачі.
Зранку 11 березня підрозділи 204-го, 207-го, 208-го, 209-го та 210-го батальйонів почали висуватися на рубіж атаки, але змушені були спочатку вибивати противника з північних околиць. Тим часом, як ідеться у звіті начальника штабу 17-ї бригади підполковника Андрія Зевякіна, датованому 28 квітня 1943-го, танкові підрозділи, виділені для наступу на Дергачі, «отримали інше завдання і вирушили у невідомому напрямку...». Спроба атакувати без підтримки танків була зупинена сильним вогнем ворога, і щоб уберегти батальйони від зайвих утрат, Танкопій скасував наступ. Тим часом есесівці пробилися до проспекту Правди і площі Дзержинського (нині – площа Свободи), захопили будівлю Держпрому...
Певна розгубленість у лавах оборонців Харкова пояснюється насамперед тим, що 11 березня генерал Козлов... виїхав з міста «у невідомому напрямку» – фактично покинувши підлеглих напризволяще... Керівництво обороною взяв на себе начальник гарнізону, заступник командувача 3-ї танкової армії генерал-майор Е. О. Бєлов.
Воїни внутрішніх військ зробили неабиякий жертовний внесок в оборону Харкова. Звісно, пліч-о-пліч із ними билися воїни 48-ї та 62-ї гвардійських стрілецьких, 19-ї та 303-ї стрілецьких дивізій, 253-ї окремої стрілецької, 86-ї, 179-ї окремих танкових та 16-ї винищувально-протитанкової артилерійської бригад, інших з’єднань та частин Червоної Армії – і їхня мужність у протиборстві з ворогом, що мав перевагу, не підлягають сумніву.
Проте зазначені з’єднання були дивізіями та бригадами суто номінально – йдеться про розрізнені, поріділі, виснажені боями і маршами підрозділи. Саме тому повнокровна й добре підготовлена бригада ВВ стала своєрідним «кістяком» оборони. Фактично в березні 1943-го солдати Танкопія повторили подвиг, який понад 2000 років тому прославив спартанського царя Леоніда і 300 його воїнів, які у складі 6-тисячного грецького війська стримували у Фермопільському проході 200-тисячну персидську армію...
В особі воїнів 17-ї бригади «гвардія фюрера» зіткнулася зі справді гідним противником: солдати внутрішніх військ билися безстрашно, часто контратакуючи, виявляючи винахідливість та розумну ініціативу. Якщо в бою гинув командир підрозділу – його обов’язки брав на себе хтось із воїнів, і навіть коли натиск ворога «розривав» підрозділ, то дрібні групи (і навіть окремі воїни!) продовжували боротьбу. А в цілковитій безвиході ці бійці залишали для себе останній патрон або останню гранату...
Кулеметник 204-го ОСБ сержант Іван Рисованний, зайнявши позицію на другому поверсі напівзруйнованого будинку, вогнем впритул знищив зі свого «максима» дві німецькі автомашини з автоматниками. Від мінометного обстрілу загинув його другий номер, але сержант відбив ще дві атаки, аж поки був тяжко поранений. Коли до нього пробилася підмога, однополчани побачили знівечене тіло, що обіймало кулемет, а поруч – чотирьох мертвих есесівців: останньою гранатою Рисованний підірвав себе разом із кулеметом і кількома ворогами... Відважного сержанта, колишнього робітника одного з підприємств Донеччини, було посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки...
Обороняючи будинок по вулиці Плеханівській, взвод молодшого лейтенанта Новосьолова протягом дня відбив десять ворожих атак. Коли від вибухів німецьких снарядів у будинку спалахнула пожежа, Новосьолов ліг за кулемет і вогнем стримував противника, поки його підлеглі залишили будівлю, зайнявши іншу позицію...
Тому ж О. Немчинському запам’яталося, що воїни ВВ ставилися до армійців цілком по-товариськи, й ветеран згадує про них без упередженості, саме як про бойових товаришів – завзятих, готових прийти на допомогу: «Перед світанком 11 березня... поблизу знову почулися постріли. Ми вискочили з підвалу. Повз із карабінами напоготові пробігли бійці підрозділу НКВС. Хтось із них крикнув нам, немов давнім знайомим: «Тримайтеся, саперники! У разі чогось нас кличте!..».
Колишній офіцер з’єднання майор у відставці Павло Єфремович Тереханов писав: «Згадуючи нині, через майже 40 років, дивуєшся стійкості чекістів... З гвинтівками й кулеметами бити ворога, озброєного сучасними танками та самохідними установками – для цього потрібні велика мужність, відвага та вміння. Не випадково у листівках, які кидали фашисти у розташування частин бригади – називали її «Сталінською бригадою», і ми цим пишалися...».
«Більше двох тижнів бійці-чекісти не бачили гарячої їжі, окрім окропу, підігрітого на палаючих фашистських автомашинах і танках. В усіх дуже сохло в горлі від сухарів і оселедців, мучила спрага, багато хто набивав фляги брудним снігом. Вид у бійців був грізний і втомлений. Більшість були неголеними, вкриті кіптявою від диму палаючих будинків і техніки. Погано було з питною водою – колодязі були завалені, колонки зруйновані...». – згадував інший ветеран, Олександр Михайлович Грачов. Про харчування у тій обстановці справді дбали значно менше, ніж про боєприпаси, яких теж не вистачало, і воїнам неодноразово доводилося застосовувати трофейну зброю, або битися одними лише ножами та багнетами. Серйозну проблему становила й відсутність стійкого зв’язку – дроти польових телефонів постійно пошкоджувалися внаслідок ворожих обстрілів. Саме тому полковник Танкопій намагався якомога більше часу проводити на позиціях своїх частин...
«Бийте фашистів, живими в руки не давайтесь...»
206-й ОСБ на чолі з майором Іваном Грицаєвим разом із армійською артилерійською батареєю протягом трьох діб утримував оборону на Лисій горі. Близько опівдні 11 березня був повністю оточений, проте навіть після відходу сусідів продовжував битися, зайнявши кругову оборону та стримуючи просування гітлерівців у бік Південного вокзалу. Коли боєприпаси було майже вичерпано, ввечері 12 березня залишки батальйону пішли на прорив і поблизу Козачої Лопані з’єдналися із частинами 107-ї стрілецької дивізії.
За наказом комбрига на допомогу 206-му батальйону вранці 12 березня вирушив зведений загін 207-го ОСБ на чолі зі старшим лейтенантом Михайлом Дурандіним – однак шалений опір ворога змусив його зайняти оборону. Зазнаючи значних втрат, загін вперто утримував позицію, навіть коли вже відступили сусідні армійські частини... Лише вночі близько 60 уцілілих воїнів зуміли пробитися в район Померків, звідки, об’єднавшись, вийшли з оточення до позицій 8-ї гвардійської стрілецької дивізії...
Інші підрозділи 207-го ОСБ на чолі з капітаном Олексієм Саніним утримували позиції на вулиці Басейній та прикривали артилеристів, що оборонялися на вулиці Сумській. Уранці 12 березня батальйон атакував і захопив будівлю Держпрому, при цьому відзначилися командири рот лейтенанти І. Гусєв та О. Рижков. Сконцентрувавши на цій ділянці всі резерви, ворогу вдалося потіснити воїнів, яких після загибелі комбата очолив капітан Євген Дроздов. Батальйон закріпився на березі річки Харків, відбивши кілька спроб противника подолати водний рубіж.
Відважно билися у межах парку ім. Шевченка воїни 208-го ОСБ. Лише ввечері, за підтримки направленої полковником Танкопієм підмоги батальйону вдалося двома групами вирватися з ворожого оточення. Утім частина зазнала значних втрат, зокрема, комбат майор Микола Клюй та його заступник з політичної частини капітан Григорій Семілов були поранені, вони з групою підлеглих залишилися в будинках біля парку і загинули смертю героїв, прикриваючи відхід підлеглих...
209-й ОСБ під командуванням майора Василя Кальника утримував позиції по вулиці Пушкінській, а близько опівдні 12 березня за наказом комбрига зайняв оборону на березі річки Харків. Увечері з позицій на вулицях Чернишевського та Гиршмана сюди ж із боєм вийшли й підрозділи ОББЗ. Ворог спробував захопити міст, підірвати який радянським воїнам не вдалося. Але влучними пострілами протитанкових рушниць було підбито танк та автомобіль, що встигли увірватися на міст, і це надовго зупинило ворожу колону. Есесівці зробили близько десяти спроб перейти річку кригою під прикриттям димової завіси, але й ці атаки було відбито.
Значних втрат противнику завдав і 210-й ОСБ майора Захара Чебоєва, що оборонявся на Журавльовці, вулиці Плеханівській та проспекті Сталіна. Пізніше батальйон пробився в район Харківського паровозобудівного заводу (ХПЗ, нині – завод ім. Малишева).
Уранці 13 березня полковник Танкопій отримав бойовий наказ командувача 3-ї танкової армії: перейти у контрнаступ, очистити від противника східну частину міста. Танковий десант із воїнів 210-го ОСБ та ОББЗ на бойових машинах 179-ї окремої танкової бригади очистив від ворога будинки в районі Харківського мосту, водночас інші частини відкинули гітлерівців до вулиці Змієвської, при цьому особливо відзначилися воїни 204-го батальйону капітана А. Леонова. Проте есесівці, незважаючи на втрати, продовжували атакувати, і наступного ранку, використовуючи перевагу в живій силі й техніці, вибили радянські підрозділи із зайнятих рубежів, розсікли їхню оборону й одночасно атакували район ХПЗ, де перебував командний пункт штабу 17-ї бригади – у цей критичний момент у бій довелося вступити навіть штабним офіцерам.
Протягом дня до ХПЗ з боєм прорвалися вцілілі воїни ОББЗ та 207-го ОСБ, ця зведена група під командуванням підполковника Зевякіна відбила атаки 20 танків і самохідок та батальйону мотопіхоти на бронетранспортерах, знищивши 6 танків, 4 БТР, близько сотні піхотинців. Есесівці оточили завод і методично руйнували будівлі вогнем танків – але зламати оборону не змогли. Увечері зв’язковий приніс на ХПЗ записку від комбрига: «Тов. Зевякін. Вжийте всіх заходів, організуйте вихід з оточення, бийте фашистів, живими в руки не давайтесь. Я надіюсь на Вас, як на самого себе...».
Уночі група Зевякіна пробилася з оточення й прибула до Безлюдівки, де отримала наказ генерала Бєлова: разом із частинами Червоної Армії прориватися на Мохначі. Зібравши близько 300 бійців 17-ї бригади, Зевякін (до речі, тяжко контужений у бою) зумів швидко вивести їх із оточення – група перейшла Сіверський Донець увечері 15 березня...
Друга група воїнів ВВ, яких очолив полковник Танкопій (загалом – близько 600 бійців 204-го, 207-го, 208-го, 209-го батальйонів), закріпилася у селищі ХТЗ, де пліч-о-пліч із підрозділами 179-ї окремої танкової бригади та 253-ї окремої стрілецької бригади протягом 13 – 15 березня вела запеклі бої в оточенні, поки зрештою по радіо було одержано наказ: прориватися до своїх. Початок цього прориву німці буквально проспали – о першій ночі 16 березня зведена колона, що складалася з воїнів трьох бригад, маючи на чолі 8 танків, вирушила у бік радгоспу ім. Фрунзе, що за 12 км від ХТЗ. Але близько 500 есесівців, що заночували там, хоча й були захоплені зненацька, вчинили шалений опір. Серед загиблих під час прориву був і полковник Танкопій...
За кілька кілометрів від радгоспу залишкам 17-ї бригади, командування над якими взяв на себе майор Лужецький, довелося проривати ще один ворожий заслон. Подолавши загалом близько 50 км, ці воїни з’єдналися із групою Зевякіна, і з 18 по 26 березня утримували оборону в межах Старого Салтова та Рубіжного, після чого бригаду було виведено на доукомплектування – адже втрати серед «спартанців» полковника Танкопія сягали 75 % особового складу (зокрема, загинуло та зникло без вісти 135 офіцерів).
Його іменем названо вулицю...
За мужність і відвагу, виявлені під час оборони Харкова, 119 бійців та командирів 17-ї окремої стрілецької бригади та 204-го ОСБ 16-ї окремої стрілецької бригади ВВ були нагороджені бойовими орденами та медалями. Серед них – відзначені орденом Червоного Прапора старший лейтенант Василь Соловйов, лейтенанти І. Гусєв, Павло Тереханов, Іван Нєфєдов, старшина Семен Леванкін, червоноармієць Сергій Савушкін, орденом Червоної Зірки – молодший лейтенант Леонід Єсипов, старший сержант Микола Абрашин, сержант Іван Артеменко. Посмертно кавалерами ордена Червоної Зірки стали молодші лейтенанти Єгор Клопов, Дмитро Юсов, Микола Сушин...
...Тим часом пропаганда гітлерівського «Третього рейху» співала осанну військам СС – окупанти навіть перейменували харківську площу Дзержинського на площу «Лейб-штандарту Адольф Гітлер»! Але то була піррова перемога – корпусу Хауссера ще вдалося взяти Бєлгород, та елітні есесівські дивізії, що втратили під Харковом та на його вулицях понад 11500 вояків, не були здатні продовжувати наступ. А загалом у 16-денній битві противник втратив 587 танків та самохідних гармат, понад 400 гармат та мінометів, 128 літаків, 800 автомобілів, понад 60 тисяч солдатів і офіцерів... Гітлерівцям не вдалося взяти реванш за Сталінград і повністю розгромити оточені під Харковом радянські війська. Більше того – так званий південний фас Курського виступу, що утворився у лінії фронту наприкінці березня 1943-го, послужив Червоній Армії стратегічним плацдармом у переможній Курській битві.
24 серпня 1943-го, наступного дня після остаточного визволення Харкова, до міста повернулася 17-а бригада ВВ. Почалися пошуки загиблих однополчан та їх перепоховання. 26 вересня за присутності багатьох харків’ян з військовими почестями було віддано землі тіло полковника Івана Танкопія. Указами Президії Верховної Ради СРСР від 20 вересня та 26 жовтня 1943 р. відважного комбрига відзначено двома посмертними нагородами: орденом Вітчизняної війни І ступеня та званням Героя Радянського Союзу. Згодом іменем полковника Танкопія назвали одну з вулиць міста, його також занесено навічно до списків Харківського вищого військового училища тилу МВС (нині – Академія внутрішніх військ МВС України, курсанти якої, до речі, доглядають могилу Івана Олексійовича).
На жаль, незаперечні бойові заслуги воїнів 17-ї окремої стрілецької бригади ВВ в обороні Харкова у березні 1943-го не вшановано жодною колективною нагородою (утім, за практикою тих часів, частини та з’єднання рідко отримували ордени або почесні найменування за участь в оборонних боях)... Та й подальша історія з’єднання, яке очолив полковник Петро Новічіхин, була досить короткою: у жовтні 1945-го на Львівщині з’єднання було розформовано – на жаль, про збереження бойових традицій у той час не подбали, й історичних нащадків героїчна бригада не мала...
У Харківській середній школі № 8 було створено музей, в експозиції якого вагоме місце відведено життєвому шляху та подвигу полковника Танкопія. Аналогічний музей діяв і в школі № 59 м. Іваново, де після війни проживало чимало ветеранів 17-ї бригади. Одна з них, молодший лейтенант у відставці Людмила Михайлівна Попова, проводила величезну пошукову роботу щодо з’ясування імен однополчан – полеглих та живих, розкиданих по різних кінцях Радянського Союзу – та організовуючи зустрічі ветеранів. Нині про цю подвижницьку працю нагадує добірка фотографій, листів, газетних вирізок, що зберігається у фондах музею Академії ВВ.
Сергій КОВАЛЕНКО, «Моменти».Фото з фондів музею
Академії ВВ МВС України
