Репортажі з Харківського процесу
15 грудня 1943 року в Харкові, у приміщенні місцевого оперного театру, розпочався перший в історії судовий процес над нацистськими злочинцями. Військовий трибунал 4-го Українського фронту в присутності широкого загалу – місцевих жителів, радянських та іноземних журналістів – упродовж чотирьох днів розглядав справу за звинуваченням колишнього червоноармійця Михайла Буланова та трьох полонених вояків «Третього Рейху». І якщо зрадників у Радянському Союзі судили й раніше, то троє нелюдів у нацистських мундирах постали перед Фемідою вперше. Ця подія стала важливим прецедентом реалізації вимог підписаної 30 жовтня 1943 року, під час Московської конференції міністрів іноземних справ СРСР, США та Великобританії, «Декларації про відповідальність гітлерівців за скоєні злодіяння». У цьому документі, зокрема, йшлося, що «...тих німецьких офіцерів і членів нацистської партії, які були винні у згаданих вище звірствах, вбивствах й стратах, вишлють у країни, де було скоєно ці огидні дії, для того, щоб вони постали перед судом і дістали покарання відповідно до законів цих визволених держав... Нехай же ті, хто ще не закривавив рук невинною кров’ю, врахують це, щоб не опинитися в когорті винних, бо три союзні держави знайдуть їх навіть на краю світу й передадуть їх у руки обвинувачів, щоб могло звершитися правосуддя...».
Троє підсудних-німців – офіцер військової контррозвідки капітан Вільгельм Лангхельд, заступник командира роти зондеркоманди СД унтерштурмфюрер СС Ганс Ріц та обер-єфрейтор харківського підрозділу таємної польової поліції Рейнгард Рецлав – звісно ж, були лише дрібними гвинтиками гітлерівської машини масового винищення. Але саме їм, задовго до Перемоги і Нюрнберзького процесу, довелося першими відповідати за свої злочини перед судом.
Чому ж їх судили, ретельно дотримуючись юридичних процедур, фіксуючи деталі жахливих злочинів, а не стратили одразу ж, взявши в полон? Хіба не для того, щоб не лише сучасники, а й ми, їхні нащадки, знали, до якого страшного лиха може призвести ідеологія, що ґрунтується на зверхності однієї нації або раси над іншою?..
На жаль, ознаками сучасного життя є прояви ксенофобії, расової, національної, релігійної нетерпимості. Вилазки так званих скінхедів, радикальні заяви деяких вітчизняних політиків, навіть символіка нацистського змісту, що час від часу з’являється на наших вулицях, – усе це свідчення того, що зерна екстремізму можуть проростати й на нашій, українській землі, і частина нашого суспільства, зокрема – молодь, втрачає своєрідний імунітет до людиноненависницьких ідей, набутий попередніми поколіннями під час Великої Вітчизняної.
Чи не час нам вдатися до «щеплень»? Насамперед, нагадати: ПРОТИ ЧОГО в сорокові роки минулого століття воювали наші діди та прадіди? Відповідь на це запитання є у творах відомого радянського публіциста Леоніда Леонова – репортажах з Харківського процесу, які в грудні 1943-го опублікували в газеті «Известия».
Читати це страшно, але необхідно. Щоб пам’ятати війну й бути пильними...
Лють
Нехай скорбота за безвинно убитими жінками й дітьми нашими буде потім, коли станеться помста. А доки лише стискаються кулаки, і вже далеким від досконалості видається інструмент людської мови. Радянські гармати і автомати краще й переконливіше висловлять наші німе презирство і гнів, що народжуються під час читання обвинувального акта. Прочитай його, радянський солдате, перед тим, як іти в атаку – крізь колючу грудневу заметіль, крізь лютий мороз нашої зими, – і найміцніші вузли німецької оборони не здаватимуться тобі нездоланними.
У будь-якій країні, у будь-якій війні цю двоногу звірюку – садистів у військових мундирах, найгірший різновид убивць – пристрілюють біля смітників, як собак.
Теперішній процес у Харкові – це процес, де розкривається суть фашизму, цьому процесові буде присвячена особлива сторінка в історії Вітчизняної війни. І вкрай необхідно заради справедливості й майбутнього здоров’я світу, щоб кожна деталь цих страшних діянь нинішніх нібелунгів отримала всесвітній розголос. І ось, перед тим, як сказати останнє, вагоме слово вироку, ми вислуховуємо їхні свідчення в напруженій тиші, закарбовуємо на папері їхні промови, намагаючись зрозуміти тваринну логіку звіра, що заступом розрубує немовляті голову. Нині радянський гуманізм судить виродків фашистської Німеччини у всій їхній «нордичній» мерзенності.
За останній місяць я обійшов багато місць на Русі, на Україні й досхочу надивився на твої справи, Гітлере. Я бачив міста-пустелі, подібні до кам’яного мерця Хара-хото, де нема ні собаки, ні горобця, я бачив стертий із землі Гомель, зруйнований Чернігів, Юхнов, якого більше не існує. Я побував у нещасному Києві й бачив страшне урвище, де розкидано напівспалений прах сотень тисяч наших людей. Цей Бабин Яр – наче пекельна ріка попелу, що несе незгорілі дитячі черевички упереміж із людськими останками.
Даремно з наближенням Червоної Армії завойовники намагалися знищити сліди цих гекатомб: безупинно працювали спеціальні, місткістю на двісті трупів, печі із ситами для видалення незгорілих кісток і, за словами киян, відсіву золотих зливків, що утворилися з коронок жертв. Уже не ставало сил, навіть за допомогою дармової праці військовополонених, закопувати ці величезні братські могили – їх абияк засипали, підриваючи землю толом. Вбивця квапився, сходив потом знемоги й страху, жахався навіть думки, що месник прийде й побачить його діяння.
А зробивши чорну справу там, унизу, вони піднімалися до павільйону Пролетарського саду й витинали на його алебастрових стінах імена своїх самок. І якийсь нібелунг, недоук із художньої школи, на кшталт свого фюрера, мабуть, стоячи на плечах соратника, намалював вугіллям сороміцьку картину в натуральну величину. Дивись і дивуйся, світе! Ось він, апофеоз нової німецької культури, під маскою якої криється мерзотна мавпяча пика... Бий, товаришу, по ній залізним кулаком своїх танків, лінкорів, самохідних гармат, доки вона не перетвориться на місиво і що-небудь людське не прогляне з цих набряклих кров’ю очей, бий стільки, скільки можеш, якщо не хочеш, щоб колись ця пика знову зазирнула до віконця твоєї дитячої кімнати!
Нинішній процес надовго запам’ятається жителям Харкова. У цей тісний зал не вмістити всіх доказів скоєних злодіянь: рови з Дергачів, ями з-під ХТЗ, прах тридцяти тисяч замордованих, забитих палицями, заморених голодом, задушених окисом вуглецю, закопаних живцем, розстріляних у потилицю, вухо і навмання, заколотих, замерзлих, всяко, бо нічого не можна придумати нового в справі умертвіння, чого вже не було б застосовано на практиці цими дияволами з раси володарів. На сотні кілометрів навколо розкидані ці докази, не віриш власним очам, коли дивишся на це. Навіть земля, коли вона здригається, не змогла б накоїти нічого подібного. Ніби хтось ходив – диявол, абощо? – і в нападі несамовитості, не розбираючи, трощив залізним воротилом по селах, по залізничних станціях, по містах наших. Вони лежать нескінченно, куди не глянь, ці кам’яні окрушини, облизані чорним язиком вогню. Мокрий сніжок пролітає над ними й сідає на гіркий бур’ян, що вже проріс серед мертвого каменя.
Але ж навколо кожної горсточки цього бідолашного праху колись цвіло життя, жевріли вогнища, і хатки веселими вогнями дивилися в ніч... І молоді гостинні господині поралися біля щедрого столу, і милі, безвинні наші дітлахи видивлялися на тебе з вікон і махали тобі, солдате, коли ти з піснею крокував вулицями рідного міста. Усе стихло нині в цих краях, і ні гавкоту тепер на Україні собачого, ні сміху дитячого, ні дівочої пісні. Тиха й страшна стала нині українська ніч.
Так хто ж убив вас у самісінькому розквіті – міста, яблуні, діти, радість і пісні наші? Ось вони сидять на лаві підсудних – троє, а про четвертого поговоримо потім. Усе це тільки рядові зразки фашистських буденних героїв, кожен із них убивав, як міг, у міру розуміння і нагоди, яка виникала: Ріц, Рецлав, Лангхельд. І хоча перу моєму огидно навіть поверхово креслити портрети цих мерзотників, варто накидати коротенько й для пам’яті основне в їхньому зовнішньому вигляді. Нехай кожен, навіть з далекого Алтаю, подивиться в обличчя вбивць, які підкрадалися до його будинку.
Ліворуч сидить Ганс Ріц, лейтенант. Йому двадцять чотири роки, але він встиг вдосталь попрацювати на славу фюрера. Мабуть, йому пішла на користь в цьому ремеслі його вища освіта. Це – гном, ще молоденький, але вже з лисиною, зі впалими грудьми і кругленьким, пташиним, інфантильно солодким обличчям, певно – любитель полунички. Такі обожнюють з напруженими стегнами фотографуватися біля повішених партизан і посилати ці фото на батьківщину своїм безсоромним матерям та білявим нареченим, щоб остаточно підкорити їхні сентиментальні серця. Хрест 2-го класу він отримав ще вдома, мабуть, авансом, у нагороду за майбутні успіхи в Росії.
Поруч із Гансом Ріцем – Рейнгард Рецлав, єфрейтор. У нього невиразна голова, подібна до оголів’я тростини. Його нагородили медаллю за зиму 1941 – 1942 року. Повідомлення про проходження служби цим чоловіком викликають сміх у залі засідання, це – чемпіон військової втечі, попри свій 36-річний вік. Це – службист і роботяга у своїй катівні.
Останній, той, що сидить з самого краю, на очах у всього залу, – Лангхельд, капітан гітлерівської контррозвідки. Його очі без вій подеколи дивляться нарізно, у нього тупий, плоско зрізаний лоб, його губи стиснуті. Від цього не чекай милості. І правда, такому Гітлер міг сповна довірити винищення цілої нації. Таким особливо приємний плач дитини, крик жінки, на цих задоволеннях він розуміється більше за інших. Він має медаль і хрест тому, що, за його словами, «завжди відповідав вимогам свого командування». Німецький переклад обвинувального акта він слухає з особливою увагою, мабуть, пильнуючи, щоб на нього не наговорили зайвого, як ніби це ще можливо. І все позирає в зал, професійно оцінюючи, на скільки душогубок прийшло сюди глядачів.
Люди ці сидять поруч зі своїм партнером по злодійству, зрадником батьківщини і виконавцем гестапівських страт, Булановим. Цей чоловік, у чорному піджаку і з пикою каторжника, особливо вдало розправлявся з дітьми – шістдесят жертв на його чавунній совісті. У нього темні, порожні очі під важкими катівськими бровами; він сидить, втягнувши голову, наче завчасно намагаючись захиститися від петлі. Такий і матінки рідної не помилує, лише заплатили б. Він – справжня чорна сутність трьох попередніх у блакитних німецьких мундирах.
Усі ці люди різняться один від одного не більше, ніж пальці на руці, на підлій руці, якою Гітлер стискав горло України. Їх поки що небагато тут, та й ті – дрібні «фюрери». Але прийде день, коли і солідніші розбійники сидітимуть на цій лаві. Не мине така доля й головного фюрера. У триста мільйонів рук ми дотягнемося до тебе, Адольфе Гітлере!
Леонід ЛЕОНОВ.
1943 рік
