Благодійні фонди: реальні кораблі чи «Летючі голландці»?
У світовому рейтингу благодійності, оприлюдненому однією з найбільших і найповажніших благодійних організацій Charities Aid Foundation (CAF) із Великобританії, Україна посіла 150-ту позицію серед 153 країн. У передовиках меценатсько-спонсорської справи опинилися Австралія й Нова Зеландія. Неньці ж дісталося місце в компанії Бурунді й Мадагаскару. І цьому є кілька пояснень. Вочевидь серед лідерів згаданого списку – доволі заможні розвинені країни: щоб багато віддавати, потрібно чимало заробляти. На перший погляд, у нашій державі теж достатньо благодійних структур – у Мін’юсті їх зареєстровано понад 1,2 тисячі. На 38 тис. українців припадає один «офіс доброти». Тобто із «густотою» все ніби склалося. Проте до оцінки діяльності вітчизняних товариств доброчинності із суто статистичними лекалами підходити не варто. Та й історичні аналогії не на користь деяким нинішнім меценатам, яким ще далеко до таких непересічних родин, як Острозькі, Ханенки, Терещенки, ґалаґани...
«Удої» добродійників уже не ті
З-поміж безміру доброчинних фундацій чимало – понад сто – декларують свою діяльність як підтримку аспектів громадської безпеки, правового захисту, боротьби зі злочинністю й усілякими суспільними «виразками», соціалізації колишніх ув’язнених, допомогу силовим і правоохоронним відомствам та ветеранам таких структур. Звісно, багато з них широкому загалу маловідомі – українці не відають, чим насправді опікуються в цих організаціях із доволі промовистими вивісками, бо не всі вони публічні. Якщо говорити загалом про благодійництво, то громадськість знає випадки, коли чиїсь шляхетні наміри використовували шахраї. Окремі фонди створювали безпосередньо для підтримки державних чи муніципальних структур (міліції, лікарень, шкіл) у часи, коли бюджетне фінансування останніх було дуже куце. Не надто «жирне» воно й нині, проте таки поліпшилося. На початку 1990-х, коли благодійні товариства лише зароджувалися (до речі, першим БФ у державі став започаткований у січні 1993-го колишнім заступником міністра внутрішніх справ Олексієм Чистяковим благодійний фонд «Захист»), існували зовсім інші, ніж тепер, соціально-економічні й правові умови, суспільні виклики й запити, що формували потребу втручання доброчинців.
Основною проблемою для благодійників, які опікувалися сферою допомоги бюджетним установам, стало ухвалення антикорупційного законодавства, що заборонило спонсорувати державні структури, діяльність яких має забезпечувати винятково держбюджетний ресурс. Звісно, юридичній особі (лікарні, школі, відділку міліції) такі от «агентства добрих справ» можуть подарувати авто, офісну техніку, зробити ремонт тощо, проте за все те благодійник має сплатити ще й 15% податку. Тобто склалася ситуація, коли існування БФ мало б стати надто обтяжливим для їхніх очільників. Натомість про масове закриття фундацій не йдеться, хоча доволі логічним видається розвиток саме такого процесу. Більшість згаданих товариств мають столичну «прописку», а їхні офіси розміщені почасти в престижних київських місцинах (вулиці Грушевського, Липська тощо), що передбачає наявність міцного фінансового фундаменту задля забезпечення відповідного статусу.
На проблеми благодійників медіа нечасто звертають увагу – надто складно та заплутано там усе. Тим часом ветерани благодійного руху волають, що він потребує якнайшвидшого «перезавантаження», очищення, перегляду принципів і напрямів діяльності. Одне слово, осучаснення.
Іван Гладуш: Я запитував себе: «Чому хтось переказуватиме гроші у фонд, яка йому вигода від того, на що він розраховує? Чи не доведеться згодом такого «мецената» захищати? А якщо так, то від чого чи від кого? Однозначно, не від дощу чи снігу. Тодішній міністр Андрій Василишин підтримав створення «Правозахисту». Він і переконав мене стати до керма фонду: мовляв, попри мої побоювання, справа вимушено необхідна для системи МВС.
Подачкитхнуть гасом
Першим у редакцію з пропозицією обговорити справи благодійні звернувся колишній глава МВС УРСР, а нині гендиректор Національного музею «Чорнобиль», президент Українського фонду правоохоронних органів «Правозахист» генерал внутрішньої служби Іван Гладуш.
– Коли Україна здобула незалежність, ми, колишні й чинні генерали, полковники, почали думати, як допомогти в ту скруту якщо не всім колегам, то хоча б родинам загиблих міліціонерів, тим, хто захворів, ліквідовуючи наслідки аварії на ЧАЕС, дістав поранення на бойовому посту, – розповідає Іван Дмитрович. – Дійшли згоди: варто започаткувати доброчинний фонд. Назвали його «Правозахист», президентом запропонували мою кандидатуру. У 1990-ті забезпечувати виживання своїх сімей чесним правоохоронцям із їхньою жалюгідною зарплатою було непросто. Ми тоді доволі швидко знайшли підтримку цієї соціально значимої ініціативи з боку керівників потужних українських підприємств та бізнесменів. Зокрема, це Київський метрополітен, Ігор Суркіс, які виступили засновниками й зробили перші внески. Брали в це товариство фізичних і юридичних осіб, які платили невеликі обов’язкові внески – близько 500 гривень. Давали й значно більше.
Іван Гладуш каже, що спершу не хотів ставати очільником фонду через принципову позицію. Вважав: усілякі «подачки» відгонять гасом. За 10 літ організація досягла вершини ефективності, а потім її діяльність пішла на спад. Настала інша епоха, потому – криза, що боляче вдарила по благодійниках. Селяві, та благодійність утрачає колишній шарм «голої» щедрості, вона поступово стає різновидом піару й працює задля розкрутки «щедродавця».
– Я запитував себе: «Чому хтось переказуватиме гроші у фонд, яка йому вигода від того, на що він розраховує? Чи не доведеться згодом такого «мецената» захищати? А якщо так, то від чого чи від кого? Однозначно, не від дощу чи снігу, – згадує екс-міністр. – Тодішній міністр Андрій Василишин підтримав створення «Правозахисту». Він і переконав мене стати до керма фонду: мовляв, попри мої побоювання, справа вимушено необхідна для системи МВС. Згодом обрали правління – 11 членів, ревізійну комісію. Відтоді залишилося двоє, решта поділася хто куди. Із 26 обласних філій реально залишилося чотири. Багато очільників, які брали посильну участь у житті фонду, відійшли на той світ, хтось уже на пенсії… Звісно, за ці роки ми допомогли сотням колег і десяткам райвідділів – купували автівки, обладнання. Опікували й ДЮСШ, інвалідів. Так, почасти суми виділяли невеличкі, кількасот гривень, та нині й цього не можемо. І проблема не лише в тім, що бракує осіб, які готові добровільно жертвувати кошти фонду...
Активи фундації на момент спілкування з Гладушем були практично порожніми, гірше того: навіть сформувався борг у 1,2 тис. гривень. Співрозмовник переконаний: фонд виконав своє призначення і його треба розпустити.
Найкращий «спонсор» міліціонера – заможній середній клас
– У будь-якому презенті є елемент сподівання на взаємність від обдарованого, тобто особиста зацікавленість, що може суттєво завадити вирішенню службових питань, – зауважує заступник голови ВГО «Комітет сприяння органам внутрішніх справ України» Дмитро Шевцов. – Ми добре знаємо: деякі благодійні організації створені для вирішення таких питань, як закупівля транспортних засобів й офісного обладнання, ремонт приміщень. Це своєрідний компенсатор прогалин галузевих статей головного кошторису країни, що не завжди адекватні відомчим бюджетним пропозиціям. Але цей компенсатор наразі діє не зовсім у законному полі. Примітно, що кожна така організація має хоч би раз на рік публічно звітувати про предметність наданої допомоги. А цього від благодійних фондів домогтися найскладніше, бо почасти вони є такими собі клубами за інтересами в статусі юрособи з банківським рахунком. Існування фондів іноді є суто номінативним, а їхні керівники опікуються зовсім іншими питаннями. Речі варто називати своїми іменами: інколи благодійність починається з допомоги ближньому, а завершується допомогою собі. Іван Дмитрович не раз наголошував: якщо ця діяльність є проїданням грошей, потрібно відверто про це говорити й не морочити голову громаді казками.
Погано чи добре буде фінансована державна політика у сфері протидії криміналу та корупції, але вона не передбачає підживлення за рахунок благодійних пожертв, оскільки правоохоронна діяльність може втратити елемент неупередженості. Правоохоронці потребують не спонсорства, а повноцінного державного забезпечення поліцейської функції. А таке забезпечення може бути повноцінним за однієї простої умови: що активніше наше населення, що більше і, зрозуміло, законно, заробляє, сплачуючи відповідні податки, то кращим спонсором бюджетників, зокрема силовиків, воно є.
– Ми дожилися, що кошти почали «витікати» з організації, а не акумулюватися в ній, – зауважує генерал Гладуш. – Дійшло до внутрішнього розслідування, але подальше його провадження «забуксувало». Я тоді заплющив очі на те, не хотів виносити сміття з хати. Однак це не врятувало ситуацію – ніхто не одумався. Не так давно я наполіг, щоб усі керівники в цім фонді, зокрема члени спостережної ради, відзвітували про фінансово-господарську діяльність у світлі виконання статутних завдань і плану розвитку обласних відділень. Із січня 2012-го і досі не дістав відповіді. Певно, звітувати немає про що – за рік фонд нікому не допоміг. На жаль, і я нікому не допоміг... Тоді я написав звернення на ім’я керівника Мін’юсту пана Лавриновича й попросив перевірити законність діяльності фонду (вих. № 01-Гл від 25.01 2012 р. – Авт.). За якийсь час той зателефонував і каже: «Якщо напишу правду, почуватимуся ніяково». І додав, що ця проблема його відомство обходить. Тобто в Мін’юсту немає повноважень отак перевіряти громадські організації. На це я запропонував вивчити стан справ у «Правозахисті» й ухвалити рішення: подовжити йому «життя» або ж ліквідувати структуру. Ми могли навіть порушити кримінальну справу, яка для декого завершилася б вельми сумно. Але такого кінця для фонду, який мав на своєму рахунку чимало здобутків, не хотілося б. Отже, залишалося одне – саморозпуск.
Дмитро Шевцов: Речі варто називати своїми іменами: інколи благодійність починається з допомоги ближньому, а завершується допомогою собі.
Спіткнувшись об камінь, не варто розбирати всю бруківку
…Відмовчування у відповідь на заклики Гладуша триває вже майже півроку. Напевно, верхівка фонду надто зайнята, щоб приділити кілька годин такій «дрібниці», як вирішення долі організації, що свого часу рятувала міліцію від зубожіння, а нині потребує, відверто кажучи, цивілізованого відходу в історію. Екс-міністру не хочеться, щоб із його ім’ям пов’язували подальше існування цього благодійного «корабля», що перетворився на «Летючого голландця» – адже саме така доля спіткала багато подібних структур.
– Аналізуючи діяльність будь-якого фонду, варто з’сувати його справжню місію й джерела «живлення», – зауважує президент Українського благодійного фонду сприяння боротьбі з наркоманією «Захист», колишній перший заступник міністра внутрішніх справ Олексій Чистяков. – Засновуючи «Захист», ми мали на меті благородну мету: допомогти всім державним і неурядовим структурам, що протидіють незаконному обігу наркотиків. Нам одразу почали надходити пропозиції щодо отримання коштів. Одна організація пропонувала 8 мільярдів (!) тодішніх купоно-карбованців (приблизно $100 тис. – Авт.), згодом ще дві фірми виказали бажання перерахувати такі ж суми. Загалом – 24 мільярди купонів. Я тоді тільки-но пішов на заслужений відпочинок і почав з’ясовувати справжнє джерело тих надходжень. Виявилося: таким чином до нас мали «зайти» партійні кошти з охопленої війною Югославії. Були намагання відмити ці гроші: нам запропонували 15-відсотковий «відкат», решту мали забрати «благодійники». Я категорично відмовився брати участь у цьому процесі. Тоді ділки знайшли інших компаньйонів і ті оперативно вигадали план конвертації. За рік я прочитав у газеті, що тих панів, які «клюнули» на привабливу пропозицію, заарештували й проти них порушили справу. Гладуша підтримую в тім, що шахраїв, вампірів, які використовують благодійну організацію в нечистій справі, треба викривати. Це паскудство національного масштабу. Проте не варто драматизувати ситуацію. Коли спіткаємося об камінь, ми ж не розбираємо всю бруківку. От і на справі благодійницького руху теж не варто ставити хреста.
Олексій Чистяков: Були намагання відмити 24 мільярди купонів: нам запропонували 15-відсотковий «відкат», решту мали забрати «благодійники». Я категорично відмовився брати участь у цьому процесі. Тоді ділки знайшли інших компаньйонів для конвертації. За рік я прочитав у газеті, що тих панів, які «клюнули» на привабливу пропозицію, заарештували й проти них порушили справу.
Геннадій КАРПЮК , «Моменти».
-
28/08/2015 10:46
Кров для бойових побратимів
-
28/08/2015 10:45
У контексті домовленостей
-
28/08/2015 10:45
На Київщині – експеримент
-
28/08/2015 10:44
Технології дарують час
-
28/08/2015 10:44
Нагороди – достойним
-
17/08/2015 12:28
Мисливці за представницьким класом
-
17/08/2015 12:27
Підробки продавали в Інтернеті
-
17/08/2015 12:27
«Адідас» одеського пошиття
-
17/08/2015 12:26
«Сувеніри» з АТО
-
17/08/2015 12:12
Румунські колеги допоможуть створити гірські підрозділи Нацгвардії
Усі новиниПередрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua