«Заплямований» мундир
Невидимість давно стала звичною річчю у творах літераторів-фантастів – від «Людини-невидимки» Герберта Велса до Поттеріани Джоан Роулінг. Генерали всіх часів і народів мріяли про таку «невидиму» амуніцію. Адже завдяки їй можна було б легко проникнути в стан супротивника й зненацька напасти. Та доки в деяких лабораторіях працюють над винайденням чогось на кшталт «дивовижних обладунків», бійці намагаються «розчинитися» за допомогою камуфляжу. Власне, про нього й поговоримо на шпальтах «Моментів».
А починалося
все з «хакі»
Історія розвитку камуфляжу як системи різноманітних способів маскування у військовій справі бере початок наприкінці XIX століття. До того його як візуальний спосіб маскування ратники не застосовували. Адже й особливої потреби не було – вогонь із гармат і рушниць вели на малих відстанях, а перемогу виборювали в рукопашній, де «невидимість» узагалі не потрібна. Та до яких тільки хитрощів не вдавалися полководці, щоб здолати противника! Приміром, ще 1709-го блискучий приклад своєрідного камуфлювання – постати перед ворогом зовсім не тим, ким ти є – продемонстрував під час Полтавської битви Петро I, наказавши Новгородському полку обмінятися мундирами з нещодавно сформованим Ладозьким. У першого вони були синього кольору, у другого – сірого. Як і очікував цар, шведи завдали удару по «синіх», сподіваючись легко здолати новобранців. Проте на їхньому шляху опинилися новгородські ветерани з чималим бойовим досвідом. Таким чином атаку вдалося відбити.
Усе змінилося, коли на озброєнні в армій з’явилися скорострільні далекобійні гвинтівки й нарізні гармати. Полк, що стояв на полі бою в зімкнутому строю, міг полягти за годину. Окопи й траншеї, у яких переховувалися солдати, допомагали тільки оборонятися, а йдучи ланцюжком у наступ піхотинці в яскравих мундирах ставали чудовими мішенями для стрільців. (Нагадаймо, під час російсько-японської війни росіяни воювали в білих гімнастерках на гірсько-піщаному тлі, а в Першій світовій французька піхота пішла в перші атаки в червоних штанях та яскраво-синіх мундирах). Тож постало нагальне питання: як зробити солдатів непомітними?
Уперше однотонну форму болотного відтінку застосували англійці у війні з бурами. Останні в сірих куртках та сорочках на тлі випаленої трави й землі були майже непомітні на відміну від супротивників у червоних мундирах. Не складно здогадатися, хто зазнавав величезних втрат… Тоді на Туманному Альбіоні вжили заходів і перевдягнули всі збройні сили в стандартний однострій, колір якого назвали «хакі» (походить від перського khak і означає бруд, пил). Він гарно зарекомендував себе на полі бою й невдовзі його запозичили армії провідних держав світу. Нині цей колір використовують як основу для численних різновидів камуфляжного «колорування».
Видимо-невидимі
Упродовж 1905–1914 років військові фахівці різних країн досліджували, наскільки добре видно солдата на полі бою залежно від забарвлення його форми. З’ясували, що найпомітніше – біле, яскраво-жовте, чорне, синє, червоне, темно-зелене, яскраво-зелене, коричневе й блакитне, а найменш видиме – жовто-коричневе, сіре, синьо-сіре, оливкове, жовто-зелено-сіре й сіро-блакитне. Узявши на озброєння такі висновки, наприкінці Першої світової російську армію одягли в тьмяний сіро-жовто-зелений однострій, німецьку – у зеленувато-сірий, а французьку в сіро-блакитну. Незабаром науковці довели, що лише захисного кольору для надійного маскування недосить. Адже на одній місцевості він приховує, а на іншій – демаскує солдата. Та й доволі велику однотонну пляму таки легко виокремити на різнобарвній місцевості. Скажімо, хакі бездоганно «розчиняє» бійця влітку на тлі вигорілої трави, переораної снарядами землі, але він недоречний узимку, коли довкола білина.
Прагнення створити універсальну форму змусило зробити висновок, що вона не повинна бути однотонною. Перша ідея щодо створення плямистого камуфляжу полягала в тому, що одяг слід «розписати» одночасно в кілька кольорів. Адже людина добре розпізнає й виокремлює предмети, зовнішні та внутрішні контури яких їй знайомі. Часто оку достатньо хоча б частково впізнати їх, решту ж мозок домальовує. І навпаки – нерідко досить показати річ під незвичним нам кутом зору, й ми нізащо не здогадаємося, що саме бачимо. А не розпізнавши предмет, неможливо зрозуміти, чи становить він небезпеку. Саме в цьому й полягає основний принцип камуфляжу: бути невидимим для «чужого», залишаючись видимим для «свого».
«Амебами»
по «осколках»
У Радянському Союзі про переваги камуфлювання армійське командування було добре поінформоване. Тому в 1920-х у СРСР розпочала роботу Вища школа військового маскування, а за десять літ з’явилися перші її «плоди» – білий зимовий костюм, літній із приклеєними до нього пучками мачули та зелений балахон з аплікаціями коричневого кольору. Також була розроблена форму з уніфікованим деформувальним малюнком у вигляді великих амебоподібних плям, що «розбивали» силует людини на окремі сегменти. Її вдягали на спорядження, доступ до якого здійснювався через спеціальні прорізи. Величезний каптур натягали безпосередньо на сталевий шолом або кашкет, він приховував контур плечей і голови. Окрім того, науковці створили килимки, що імітували траву, маски для станкових кулеметів тощо.
Потенційні супротивники теж не сиділи склавши руки – у гітлерівській Німеччині в цей же період розробили маскувальну форму «Spliter», що в перекладі означає осколок. В основу її малюнка лягли зелені й темно-коричневі плями з гострими кутами, що нагадували бите скло. Наприкінці Другої світової війни Німеччина стала лідером у розробці й виготовленні всілякого камуфляжу – підрозділи вермахту використовували понад 30 його різновидів.
Пікселі на порятунок
Та ще більшого імпульсу пошуки способів набуття «невидимості» набули в роки глобального геополітичного протистояння, яке назвали «холодною війною». Збройні конфлікти виникали тоді по світу, немов гриби після дощу. Відповідно, географічно розростався ареал театрів військових конфліктів, а відтак і потреба у використанні військовими формуваннями дедалі більшого розмаїття засобів маскування для їхніх обладунків. Відтоді камуфляж (ідеться про однострій) почали поділяти на кілька видів залежно від місцевості використання: «ліс» одягають переважно в Європі, Північній Америці; «пустелю» – в Північній Африці, Середній Азії і на Близькому Сході, «джунглі» – у Південно-Східній Азії, Південній Америці, Океанії; «зиму» – для війни в згадану пору року, «буш» – на півдні Африки й в Австралії.
Найпоширенішим у світі є стандарт «ліс», який розробили в 1980-х, на його основі створили чимало «клонів». Це чотириколірний малюнок зі світло-, темно-зелених, коричневих і чорних плям. Його часто називають камуфляжем НАТО, хоча, як відомо, у цей блок входять різні держави, чиї збройні сили мають власні оригінальні забарвлення засобів маскування. Окрім переваг, «ліс» має й недоліки – коли однострій у такій «масті» намокає, він стає практично чорним й доволі помітним для людського ока.
У трибарвному маскувальному костюмі «пустеля» блідо-зелені, світло- і темно-коричневі хвилі находять одна на одну. У шестиколірному, так званому шоколадному, чипі до них додаються білі плями, оточені чорним контуром. Його використовували під час операції «Буря в пустелі» в Іраку.
Неможна оминути увагою й найсучасніший камуфляж – цифровий, створений американськими розробниками ще в 1980-і. Це доволі цікаве поєднання світло-коричневих, рудих, зелених, чорних маленьких квадратиків-пікселів, які дозволяють створити ефект плавного переходу кольору, на відміну від звичних деформувальних плям. Під час руху такий малюнок на поверхні захисту розсіює зір, ніби «змазується» з довколишнім тлом. Успіх американців у розвитку згаданого напряму сприяв початку відповідних розробок і в інших державах. На таку модернову технологію переходить дедалі більше країн. Не стала винятком й Україна. Найпершими в зелену трибарвну «цифру» вбрали прикордонні війська. Тож можна впевнено сказати: майбутнє камуфльованого одягу саме за цифровими палітрами.
Звісно, є чимало спеціалізованих, малосерійних камуфляжних убрань, розроблених для підрозділів особливого призначення, операцій у певний час доби й у заданій місцевості. Приміром, рожевий камуфляж, який використовують у пустелі вранці, чи яскравий швейцарський апельфлянг (червоний, рудий, чорний, зелений), що одягають в Альпах у березні, коли там буяють квіти тощо.
Зауважу, що маскували й маскують не лише людей, а й військові об’єкти, техніку та різноманітні види озброєнь. Однак, цим темам ми присвятимо окремий матеріал у наступних «Моментах».
Інші статті
-
28/08/2015 10:46
Кров для бойових побратимів
-
28/08/2015 10:45
У контексті домовленостей
-
28/08/2015 10:45
На Київщині – експеримент
-
28/08/2015 10:44
Технології дарують час
-
28/08/2015 10:44
Нагороди – достойним
-
17/08/2015 12:28
Мисливці за представницьким класом
-
17/08/2015 12:27
Підробки продавали в Інтернеті
-
17/08/2015 12:27
«Адідас» одеського пошиття
-
17/08/2015 12:26
«Сувеніри» з АТО
-
17/08/2015 12:12
Румунські колеги допоможуть створити гірські підрозділи Нацгвардії
Усі новиниПередрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua