Макаренківська школа майора «баби Олі»
Майор міліції у відставці Ольга Смірнова – людина в Івано-Франківську відома. Її знає не одне покоління школярів і педагогів обласного центру Прикарпаття. Адже жінка понад два десятиліття пропрацювала в інспекції у справах неповнолітніх, а її стаж роботи в органах внутрішніх справ налічує 45 років!
Нещодавно Ользі Петрівні виповнилося сімдесят п’ять. А народилася героїня нашої оповіді на півдні Одещини. І нелегко їй довелося в житті: пережила післявоєнний голод, смерть батька та дядька одної ночі. «Я розпухла від голоду, – не без хвилювання згадує Ольга Смірнова. – Напевно, був би й мені кінець, коли б не весна. На полі з’явилися ховрахи, вони нас і порятували. Мої двоюрідні брати ловили цих тваринок, здирали з них шкурки й здавали в заготконтору. За кожну давали по 200 грамів крупи».
У цей час мати зі старшими доньками були на заробітках у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Коли помер чоловік, вона забрала Ольгу на Прикарпаття. Одеситки працювали на шкірфірмі, їздили по селах, сапали городи. Їх приютила одна родина. Марія Григорівна Чутова, в якої вони жили, працювала в обласному управлінні Міністерства державної безпеки. Коли Олі виповнилося чотирнадцять, вона влаштувала дівчину на роботу в друкарню УМДБ, а потім – бібліотекарем-вихователем у виправну установу.
Ольга Смірнова пропрацювала у в’язниці майже 20 років. Спершу вільнонайманою, а 1956-го її атестували. «Я працювала в установі зі спецконтингентом, – веде далі Ольга Петрівна. – Брала в засуджених замовлення на літературу. Окрім того, займалася вихованням неповнолітніх. Якщо у в’язницю потрапляли підлітки, то в камері з ними обов’язково повинен був бути дорослий. Він мав спостерігати за дітьми, щоб ті не билися та не порушували розпорядок.
Раз на тиждень я проводила в кожній камері з неповнолітніми бесіди. Ми обговорювали газетні статті, книжки, складні епізоди з їхнього життя. Підбирала їм книги з бібліотечного фонду».
Бібліотекар-вихователь заочно навчалася в Івано-Франківській спеціальній середній школі міліції, яку закінчила з відзнакою. Практику проходила в Івано-Франківському міськвідділі на посаді дільничного інспектора. Заступник начальника МВВС Олександр Савченко запропонував Ользі Петрівні перейти в інспекцію у справах неповнолітніх. Смірнова погодилася. І пропрацювала в цьому підрозділі понад два десятки років.
На пенсію Ольга Петрівна вийшла майором міліції в...
61-річному віці. Нинішньому поколінню правоохоронців, мабуть, у це важко повірити. «Я, насамперед, бачила перед собою людей, а вже потім правопорушників і злочинців, – каже Смірнова. – Так мене навчили старші товариші у виправній установі. Я знаходила спільну мову з усіма, але й спуску нікому не давала. Але при тому, передусім, була вимогливою до себе.
Бувало, серед ночі до мене телефонували з витверезника: «Ольго Петрівно, заберіть свого «шнурка». Я черговому: «Звідки знаєш, що він неповнолітній?». Офіцер називає прізвище. Знаю, що то вже повнолітній, але прошу – відпусти його додому, нехай завтра до мене зайде. І приходили. Запитую: «Чому збрехав?». Відмовляє: «А що робити, треба ж якось звідти вибратись?».
Коли інспекцію у справах неповнолітніх реорганізували в кримінальну міліцію, мені не було складно. Бо мала навички оперативної роботи ще з виправної установи. Тому й показники з розкриття були кращі, ніж у деяких працівників карного розшуку. У мене було так заведено: дирекція училища чи школи знала – якщо прийде Смірнова, то треба заздалегідь підготувати список дітей, з якими маю переговорити. Розмовляла з ними і паралельно дізнавалася, хто які має прізвиська, із ким товаришує, нюанси поведінки дітлахів. Я вже була на пенсії й не раз чула від працівників НДЕКЦ: «Петрівно, за вашими дактокартами дотепер злочини розкривають».
Не зовсім розумію, коли молоді працівники нині кажуть, що їм дуже тяжко працювати. Мабуть, людина не туди потрапила. Хоча такі й у нас були. Я ж мала прекрасних наставників: Тетяну Максимівну Руденко, Нелю Борисівну Крет, Мар’яна Івановича Б’ялика. Особливо вдячна Беллі Босіс. Дуже розумна жінка, завжди ділилася тим, що знала. За моєї пам’яті через нашу інспекцію пройшли з чотири десятки працівників. Багатьох можу назвати своїми учнями. Колишній керівник УВС Едуард Олексійович Дідоренко жартома казав: «У Смірнової – макаренківська школа». Молодь у нас проходила своєрідну «обкатку».
– Не секрет, що Ви мали репутацію грози неповнолітніх правопорушників...
– Знаєте, бувало, зайду ввечері в кафе, а дітлахів звідти ніби вітром здуло. Я була дуже сувора, але вони знали: коли пообіцяла, що допоможу, то так і буде. Могла накричати, але дітей жаліла. Сама ж була сирота. Останніми роками моєї служби заступник начальника міськвідділу Євген Сементович казав: Смірнова, тобі в адвокатурі працювати, а не в міліції!
Якось шукали неповнолітнього Юрка, який тиждень не з’являвся додому. Прийшов в інспекцію батько хлопця й кричить: буду скаржитися в обком партії, вас звідси треба мітлою гнати! Слухала його, а потім не стрималася: ви чого не навчите дитину, щоб хати трималася? Хлопець мені раніше казав, як приходив додому пізно, ви йому – марш з хати. Самі ж і вигнали.
Нам підказали, де та дитина може бути – пішли туди. Четвертий поверх, близько півночі. Відчиняємо незамкнені двері, а там справжня «малина»: раніше судимі, наші підопічні неповнолітні. Запитую: «Юра є?». Відказали, що не було. Але помітила Юркового товариша Романа. Він забіг в іншу кімнату. Моя колега Тетяна Руденко витягнула його з-під ліжка. А перед тим бачила, як Роман відійшов від вікна. Оглянули помешкання, Юрка немає. Але в мене недобре передчуття. Кажу Тетяні Максимівні, що хлопець мав тут бути, він завжди разом із Романом.
Наступного дня приходжу на роботу, а черговий повідомляє, що в лікарню привезли Юрка.
– Що сталося?
– Упав з четвертого поверху, поламався.
Виявляється, коли ми зайшли на притон, хлопець виліз через вікно, а Роман його тримав за руки й впустив. Господи, що мені батько скаліченого підлітка виговорював? А я чим завинила: шукала його дитину. Хлопець якось вичухався, а потому в кінотеатрі зчепився з чоловіком, розбив йому пляшкою з-під шампанського голову й потрапив у в’язницю. Згодом Юрка амністували. Я ще допомагала, щоб він закінчив у колонії школу, отримав атестат. І що ви думаєте? Юнак вступив в інститут нафти і газу. Відірвали ми його від тієї компанії. Виїхав на роботу в Росію, одружився, тепер живе в Москві.
Перед тим, як брати шлюб, прибіг в інспекцію, радісно повідомив, що буде «йти до фотографії». Синку, кажу йому, обов’язково дивитимуся з вікна (наша інспекція була навпроти фотоательє). Дякую, що не забув. Дитина ця хоча й блукала в житті, але стала на правильний шлях. Чи один він такий був?
Діти до мене досі тягнуться. Прізвисько в мене яке було? Баба Оля. Дехто донині каже: пішла наша мама. Із тих «проблемних підлітків», які опустилися на життєве дно, – одиниці. Більше дітей, які розуміли, що ми їм добра бажали.
– Чи трапляється в дітей своєрідна «запрограмованість»: що з нею не роби, а вона тягнеться до поганого?
– Так, на жаль, то даються взнаки гени. Закладено так природою, і що не роби, змінити практично нічого не можна.
– І навіть баба Оля не допоможе?
– Ні (сміється), не в силах...
– Ольго Петрівно, часто доводилося розчаровуватися в роботі?
– Ніколи, я знала, куди йду працювати. Люблю спілкуватися, отримую насолоду від того, що комусь допомогла. Як колись було? Закінчила дитина школу, і треба до 15 жовтня влаштуватися на роботу або продовжити навчання. Йшли до мене. Знала директорів професійно-технічних училищ, підприємств. Допомагала. Навіть коли вже була на пенсії. Раніше сиріт обов’язково влаштовували на роботу, виділяли їм куток у гуртожитку. Нині цього, на жаль, нема.
Ігор Голинський
,
Івано-Франківська обл.
Інші статті