Шанс на правильне життя

– Не пам’ятаю, чому на той міст поліз. Та й узагалі досі нічого не пригадую. Що тоді керувало мною й навіщо я так учинив – і нині загадка. Проте, якби повернути час назад, то ноги моєї там не було б. Тепер обходжу це місце десятою дорогою. Якось після одужання пішов туди, й у мене запаморочилася голова, ледве не знепритомнів, – розповідає 14-річний Дмитро з Ірпеня, який 2010-го впав із залізничного моста на електричні дроти.
Йому дивом удалося вижити й відновити здоров’я після, здавалось би, фатальних травм. Та молодий організм виявився сильнішим за ураження – мабуть, хлопцеві дуже хотілося жити! Політравма (пошкодження спини, рук, плечей, голови), забиття головного мозку, нижніх частин легень, 40% опіків тіла ІІІ ступеня – неповний перелік того, що довелося зазнати підліткові. І хай це звучить цинічно, але, мабуть, Господь дає нам такі випробування, на які в нас має вистачити сил. Іноді вони даються для того, щоб людина стала на шлях істинний…

Щоб не бути «білими воронами»
Хто б міг подумати, що останнього навчального дня перед літніми канікулами Дмитро балансуватиме на межі життя й смерті… Та сталося, як судилося.
Того дня випускники 9-го класу влаштували традиційне гуляння: зустрічали світанок та символічно проводжали безтурботне дитинство. Підлітки вирішили відзначити отримання базової середньої освіти. Не обійшлося й без алкогольних напоїв. Прикро, та розпивання спиртного дітьми у нас стало звичним явищем. Святкування школярі вирішили продовжити на залізничному мосту, де зазвичай збирається порозважатися ірпінська молодь. У віці, коли вирує юнацький максималізм, дух авантюризму затьмарює розум. Два найкращі друзі-тезки, один з яких – наш герой, не дуже хотіли приєднуватись до «масовки». Однак стадний інстинкт узяв гору: вони пішли з усіма.
– Однокласників було багатенько. Усі погодилися йти на міст. Не піти не могли: нас вважали б «білими воронами».
А кому це потрібно? Просто не хотілося вирізнятися. Та було б краще, якби ми тоді думали своїми головами, – розповідає друг Дмитрика, втупивши очі в підлогу. У хвилини споминів його накриває хвиля сорому. Голос тремтить через пережите, яке назавжди закарбувалося в пам’яті. Того дня він врятував найкращого друга від безглуздої загибелі.

Жага геройства
…Екстремали залізли на висотку й влаштували там променад – таку собі гру в російську рулетку: пощастило – пройшов, якщо ні – впав на дроти електромережі. Щороку такі небезпечні витівки забирають багато молодих життів.
Усе було гаразд, доки один із випускників не почав хизуватися вмінням проходити «ініціацію» мостом. Мовляв, ніхто з компанії цього не повторить. Це звучало не інакше, як виклик. У душі Дмитра заговорив дух змагання та геройства, який спонукав до конкретного вчинку. Саме тоді доля й зіграла з ним злий жарт.
– Зупиняти Дмитра не було сенсу, – розповідає його тезка. – Тож я вирішив полізти з ним, щоб підстрахувати. Однак це не допомогло. Він спочатку «дефілював» верхом споруди, втерши носа «переможцю». Після кількахвилинного перепочинку подерся на найвищу її балку, де проходить лінія електромережі. Я злякався за нього, кричав, щоб він зупинився, але марно… За кілька секунд я побачив яскраві іскри на дротах і Дмитра, який летів униз. Тоді з жахом подумав, що бачу його живим востаннє. На щастя, той упав між рейок. А однокласники, замість того, щоб якомога швидше допомогти товаришеві, запанікували: волали, що потрібно скоріше тікати, бо не знали, як йому зарадити. Мабуть, доля дала йому ще один шанс – пролежавши незворушно деякий час, він почав дихати! Ми з Жабою (прізвисько хвалька-провокатора. – Авт.) стягли його з колії й поклали на траву. За хвилин 10–15 той опритомнів й одразу закричав: «Як боляче! Підніміть мене!» Підвівшись, хлопець одразу ж упав. Треба було щось робити. Я зупинив перехожого, попросив мобілку, викликав «швидку» та зателефонував Дмитриковій мамі.

«Хрестик» на тілі – його оберіг
Медики відвезли відчайдуха до столичної клініки. Йому зробили кілька операцій, найтяжчим виявилося хірургічне втручання на травмованій нозі, де довелося трансплантувати шкіру. На щастя, неборака швидко одужував. Можливо, цьому сприяв молодий організм пацієнта, а, може, таки слід дякувати Всевишньому. Адже коли він лежав у лікарні, то на тілі в нього з’явився знак у формі невеличкого хрестика. Немовби хтось його «випалив» як оберіг. Дивно: коли Дмитра виписали додому, то цього знаку не стало. Важко судити, що то за диво було…
Спливло півтора року, й та біда залишилася у минулому, рани хлопця загоїлися. Він взявся за навчання та спорт, мріє стати ветеринаром і впевнено крокує до мети, вивчаючи біологію. Дмитро зарікся потрапляти під чийсь безглуздий вплив, як сталося того жахливого дня. Добре, що підліток схаменувся й скористався дарованим йому шансом на життя.
P.S.: «Ніхто і ніколи не помічає справжніх шансів, не бачить їх і не вміє ними скористатися, бо вони малі, на перший погляд, зовсім незначні. Власне, кожен наш день – це ланцюжок шансів. Якщо ти помічаєш і використовуєш перший – на нього відразу ж нанизується другий, третій. І все вибудовується в правильному руслі».