Субота, 12 грудня
Зробити стартовою
Попереднiй архiв
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Додаток
до тижневика
Рубрики Усі рубрики
Погода у Києві » Україна
Новини партнерів
Арсенал
29/09/2011 16:14

Іл-2: танк із крилами

    2 жовтня 1939 року льотчик Володимир Коккінакі вперше підняв на крило залізного птаха, що згодом з висоти допомагатиме солдатам Червоної Армії битися з ворогом. Це був відомий Іл-­2 – наймасовіший літак Великої Вітчизняної війни. Ця машина заслужено зажила в історії слави ефективної зброї, але її пілотів поза очі називали «смертниками»...

      Дорога в небо
    1909 року на паризькій виставці літаки-«етажерки» розважали глядачів показовими виступами. Польоти були небезпечною, але модною забавкою на початку ХХ століття. Тоді ще ніхто не знав, що ця небезпека – ніщо у порівнянні з тим, що доведеться пережити пілотам на війні. Вже в Першу світову авіація використовувалася як зброя, здатна налякати, стримати і знищити суперника. Та літаки виготовлялися з дерева, що робило їх досить вразливою мішенню навіть для звичайних гвинтівок. 
    Досвід, винесений з цієї вій­ни, змусив усі авіабудівні фірми замислитися над тим, як все ж таки захистити літак, покращити його технічні якості та озброїти як годиться. Це завдання було складним: один малесенький прорахунок – і через занадто велику вагу крилата машина приречена. І все ж знайшлися люди, яким це завдання вдалося виконати. Один із них – авіаконструктор Сергій Іллюшин.
    Старт його кар’єрі поклали міжнародні конструкторські змагання в Німеччині 1925 року, де юний винахідник представив свій новий планер «Москва». До речі, в цих змаганнях брав участь і один з перших членів націонал-соціалістичної партії Гітлера, в майбутньому корифей військової авіації Вільям Мессершміт. Та головний приз у Берліні все ж здобув радянський конструктор. Тоді він ще навіть не здогадувався, що за якихось 16 років саме його літаки бомбардуватимуть це місто. Повернувшись до Москви, Іллюшин очолив одне з вітчизняних авіаконструкторських бюро. 
    Ось що розповідає про ті часи сам Сергій Іллюшин у своїй книзі «Дорога в небо»: «Ідея «летючого танка» витала в повітрі, але вперше висловлена, вона вразила нас своєю ірреальністю. Справді, важко було уявити більш несумісні речі, ніж огрядний неповороткий танк і легкий, меткий літачок-«етажерку» (якими були тоді більшість із них). У той же час переваги кожного елемента цієї пари були напрочуд привабливі: броня танка, його вогнева міць мали саме ті властивості, яких так не вистачало літаку. І навпаки, сама можливість польоту над полем бою надавала б танку панівне становище і, по суті, вирішувала б результат будь-якої наземної битви...» 
І все ж ця ірреальність, «Чорна смерть», «Залізний Густав», «Бетонний літак», як називали Іл-2 на війні німці, була втілена в реальності. Це були масивні машини, озброєні в основній серії двома 23-міліметровими гарматами, а в протитанковому варіанті – 37-міліметровими, а також криловими кулеметами, бомбами, а пізніше ПТАБ (протитанковими авіабомбами), яких вони могли підняти до півтонни. Двигун для цього «звіра» створив Олександр Мікулін, котрий свого часу навчався в Київському політехнічному інституті.

    Універсальний боєць
    Серед багатьох людей побутує думка, що літаки воюють десь там, у небі, між собою. Це, звісно, правда. Втім, не це їх основне завдання: перш за все, літаки воюють із... землею. Завдання ж штурмової авіації – підтримувати наземні частини, парашутно-десантні війська та дії флоту біля берегів. Така авіація не лише допомагала знищити війська супротивника, а й деморалізувала його, що часто ставало вирішальним для успіху на багатьох ділянках фронту. 
    Основними ж завданням Іл-2 стало знищення бронетехніки, артилерії, мінометів, вогневих точок, живої сили, а також пошук ДОТів і ДЗОТів, щоб покращити умови пристрілки для важкої артилерії. Окрім цього, Іл-2 завдавали ударів по вузлах зв’язку і штабах ворога, «придушуючи» їхню систему керування військами. Уражання однієї чи кількох цілей, розташованих поблизу, виконувалося двома способами: одночасним чи послідовним ударами. Загальна кількість Іл-2 в таких групах становила 60-100 машин. 
    «Іли» також часто забезпечували створення димової завіси перед фронтом наступу наземних військ. Складність та небезпека цього завдання полягали в тому, що «завіса» мала утворитися своєчасно й у чітко визначеному місці, щоб засліпити супротивника на час, необхідний піхоті для захоплення першої траншеї. При цьому Іл-2 мали летіти без маневрів по прямій і максимально низько. Інакше завіса виходила рваною, а це зумовлювало великі втрати з нашого боку в ході наступу. 
    Власне, на етапі прориву оборони штурмовики повинні були постійно супроводжувати танки і стрільців. «Іли» безперервно «висіли» над полем бою і знищували живу силу, зброю та бронетехніку ворога. До того ж штурмовики мали точно бомбардувати цілі буквально за 100–200 м від своїх передових частин. Тому льотчикам категорично заборонялося робити це без радіонаведення. Якщо з якихось причин з авіанавідником не було зв’язку, то головний літак мав відвести свою групу на 5-6 км у тил ворога, знайти там ціль і «розрядити» по ній боєкомплект.

    Кожен політ – як останній
    Хоча ці літаки і були ефективною зброєю, та все ж самі вони зазнавали дуже великих утрат. Можливо, саме через це Іл-2 і став наймасовішим літаком: за часи війни виготовили понад 36 тис. машин. Штурмова авіація здійснила за роки Великої Вітчизняної 17,2% загальних вильотів від зроблених усією радянською авіацією, а винищувальна – 47%. Проте бойові поранення серед пілотів-штурмо­ви­ків становили 39,3%, а смертельні втрати – 35,4%.
    Найбільшу небезпеку для залізних птахів Іллюшина становила німецька зенітна малокаліберна автоматична зброя, позиції якої розміщувалися на ­1-2 км­ від переднього краю. Ворожа зенітна артилерія середнього калібру поливала вогнем штурмовиків з великих дистанцій (до 8 км) і основного збитку завдавала першим залпом. 
Штурмовик багато в чому поступався німецьким літакам, а тим більше, винищувачам. Адже основне завдання конструкторів цього літака полягало в тому, щоб зробити крилатий танк, який би допомагав наземним військам з повітря і який було б складно збити. Саме тому він був «обшитий» суцільною бронею. Звісно, це надавало йому фантастичної живучості й не один льотчик дякував долі за те, що, маючи кілька дірок у корпусі, Іл-2 летів далі й успішно приземлявся. Проте через додаткову вагу він був повільним і не таким поворотким, як винищувачі.
Утім, справа не лише у швидкості. На відміну від інших літаків, Іл-2 спочатку був одномісним, а отже, ніхто не прикривав його з хвоста. На початку війни, коли німці ще не були знайомі з цими машинами, радянські льотчики навіть закріплювали позаду звичайну... швабру. Здалеку здавалося, що це кулемет, тож деякі німецькі пілоти не так сміливо заходили до Іл-2 ззаду.
    Промах був очевидним, і вже на початку 1942 року розпочалася розробка двомісного Іл-2 з оборонним озброєнням. Та мова йшла лише про спрощений варіант, адже повне бронювання кабіни стрільця знижувало бомбопідйомність літака до 200 кілограмів. Тож коли до «Іла» все ж приладнали друге місце, це не надто покращило ситуацію. Адже то був майже незахищений купол. На старих фотографіях добре видно, що часто стрілець фактично залишався під відкритим небом. У нього був лише невеличкий броньований щит біля ніг і кулемет, який, як відомо зі спогадів механіків, занадто часто давав збої, перезаряджався вручну і мав дуже обмежену кількість боєприпасів. Отже, стрілець був легкою мішенню для ворожої кулі. Що, власне, й засвідчила статистика: за нею стрільці гинули в 7 разів частіше, ніж пілоти. 
    Фактично знизити втрати «Ілів» вдалося лише тоді, коли разом з ними на операцію стали літати винищувачі, які прикривали штурмовиків. А що стосується славних перемог Іл-2 над ворожими танками, то це стало реальністю лише в 1943 році, після включення у боєкомплект малокаліберних бомб, ПТАБ. Ними можна було вражати слабоброньовані цілі і навіть легкі танки. 
    Хоч би як там було, а основних утрат літак зазнавав, певно, зовсім через інше. Він не просто брав участь фактично в усіх бойових діях Великої Віт­чиз­няної війни – льотчики-штурмо­вики спрямовували свої машини у самісіньке пекло, в гущину боїв. Кожний такий виліт міг стати останнім. 
    До речі, розповідають, що під час Курської битви четвірка німецьких «Мессершміт Bf-109» зустріла Іл-2, який летів сам, і пішла на нього в атаку, розраховуючи на легку здобич. Перший винищувач зайшов у хвіст штурмовика і відкрив вогонь. Але нічого не змінилося – літак незворушно летів далі. Зрештою, кожен з четвірки спробував його підбити, але марно. Не вірячи своїм очам, командир ланки зв’язався по рації з іншим пілотом і запитав, чому російський літак не падає. І почув у відповідь: «Гер полковник, їжака в дупу не вкусиш!»

Підготувала Тамара ТРЕТЯК,
«Моменти»


друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар
інший код

Інші статті

Інтерв’ю
Вікторія АРНАУТОВА: Ми вчимо солдатів повертатися додому здоровими…
Новини Усі новини
Фоторепортаж
Вся галерея
Листати
© 2005–2009 Тижневик МВС України « Іменем Закону »
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua
Дизайн та розробка сайту  — Студія Айкен (11.2009)