Полковникові бджоли

У житті колишнього керівника карного розшуку прикарпатської міліції Мар’яна Б’ялика – дві улюблених справи: міліцейська робота та бджільництво. І якщо раніше пріоритет був, безсумнівно, за службою, то після її завершення хобі, зрештою, перейняло ініціативу.

Заходжу на подвір’я дачі відставного полковника, що поблизу Івано-Франківська. «А де Мар’ян Іванович?» – запитую в господині, яка порається на городі. «А де ще йому бути? Звісно, на пасіці», – відказує Анна Петрівна. Справді, за кількадесят метрів, під лісом, Мар’ян Іванович у захисній масці чаклує над вуликом.
– Що я роблю? – перепитує. – Потрібно хоча б раз на тиждень заглядати в кожен вулик. Інакше бджолина сім’я зроїться, вилетить і нічого не залишиться, – роз’яснює знавець. – Батько тримав пасіку, тому любов до бджільництва у мене з дитинства. Мати ж власну – не давала робота, бо забирала левову частку часу. Та я не відступав від мрії, усе заспокоював себе: коли вийду на пенсію, то й зможу собі завести бджіл. Тому ще перед відставкою почав закуповувати вулики, бджолині сім’ї. А частину «осель» для них зробив власноруч.
Мар’ян Іванович показує своє господарство і пояснює: «Ось, бачиш, як вилуплюється бджілка. Вона тільки в перші два дні після народження нічого не робить, а потім починає чистити стільники. Головна ж у сім’ї – матка. Вона, наче царівна, тільки й знає, що яєчка потрібно відкласти. Бджоли її доглядають, годують. Більший – то трутень. Він нічого не робить, лише парується з маткою. Якщо не регулювати кількість трутнів, то їх буде стільки ж, як і бджіл. Тоді з сім’ї нічого путнього не буде».
– У бджолиній родині – до 30 тисяч і більше особин, – оповідає далі полковник-бджоляр. – Одна – працьовита, мед шукає, інша – менш завзята. Все, немов у людей. Бджола – дуже розумна істота. Вона добре орієнтується на місцевості, може відлетіти від вулика на відстань сім кілометрів, а то й більше. Хоча останніми роками усілякі блага цивілізації, як от, мобільний зв’язок, її дезорієнтують: буває, вилетить, а повернутись не може – блукає.
Мар’ян Іванович виймає з вулика одну за одною рамку й розпачливо хитає головою – цього року меду обмаль. Потрібні медоноси, а їх тут небагато. Бджоляр покладав надії на акацію, якою понад 20 років тому обсадив пасіку, та коли вона цвіла була негода. Нині ж усі сподівання на липовий цвіт та різнотрав’я.

У 1987-му полковник міліції Мар’ян Б’ялик, котрий майже три десятиліття прослужив в органах внутрішніх справ, вийшов на заслужений відпочинок. Саме тоді в обласному УВС вирішили створити садово-городній кооператив. Мар’ян Іванович давно мріяв про власну пасіку й у пошуках земельної ділянки об’їздив чи не всі приміські лісові масиви, доки не втрапив сюди, під село Рибне. Гарне місце: зелено й тихо, навкруги – ліс. Розпорядженням Ради Міністрів УРСР для членів Івано-Франківського садово-городнього товариства «Динамо» виділили ділянку майже в три з половиною гектари. Відтоді щовихідних місцина оживала: працівники обласного управління внутрішніх справ викорчовували кущі, дерева, одним словом, облаштовували територію. А потім приватизували свої «фазенди», спорудили там будиночки. Мар’яна Б’ялика обрали головою товариства, яке він очолював упродовж 17 років. Дачники між собою називали масив «Мар’янівкою» – на знак поваги до свого голови та його невтомної праці.
– Відтоді завів собі пасіку, тримаю більше десятка вуликів, – розповідає ветеран. – Добрий взяток не щороку буває. Натомість, на годівлю бджіл за зиму йде щонайменше три мішки цукру. Дружина іноді каже: «Навіщо тобі ті бджоли? З ними одна морока!». А я їй жартома відказую: «Ну що ж, люба, кидаю бджільництво і починаю, як інші чолов’яги, «забивати козла» в доміно, випивати, курити». «Ні, – усміхається, – краще вже своїми бджолами займайся!».

Мар’ян Іванович розводить карпатських бджіл. Пасічник співпрацює із мукачівським розплідником: купує спеціальні препарати, щоб лікувати своїх «підопічних», а якщо потрібно замінити генофонд, то «виписує» матки. А ще, спілкується з дачниками, які теж мають пасіки. У «Мар’янівці» таких чимало: вулики є на ділянках відставних полковників міліції Івана Клименка та Зіновія Гречанюка, Івана Хом’яка та Ярослава Губи.
– Колись мед був найбажанішими ласощами, – згадує Мар’ян Іванович. – А тепер дітям подавай сучасні солодощі: усілякі шоколадки, печиво... Пам’ятаю, як батько качав мед, а ми, малі хлопчаки, крутилися біля пасіки і чекали, коли ж він дасть нам спробувати. А якось ми з сестрою влаштували справжню чудасію: коли батьків не було вдома, поласували медом, а щоб нас не заскочили, налили в слоїк води та ретельно все перемішали. Малі були – думали, ніхто не здогадається! Та мед закис і довелося його вилити. Ох і дісталося сестрі, бо ж вона старша, а я тоді накивав п’ятами. І скільки ще таких веселих історій можна згадати!..

Ігор ГОЛИНСЬКИЙ,
Івано-Франківська обл.

друкувати