Катаклізмам розклад не писаний

Стихійне лихо, техногенна аварія або будь-який інший катаклізм завжди збирають свої жертви сповна. Його заручниками нерідко стають не лише мирне населення, а й ті, хто мав би боронити його від наслідків біди за своїм службовим обов’язком: рятувальні служби, медики, силовики. Брак професіоналізму, відсутність належної скоординованості дій і низьке технічне забезпечення – усі ці фактори безпосередньо впливають на статистику постраждалих у бік збільшення показників. Тож неоціненними є досвід і думка тих, кому довелося брати участь у ліквідації наслідків катастроф. Ми не можемо дозволити собі зневажати їх – надто високою є плата за необізнаність.

Абриси загрози треба уявляти чітко
У нашого співрозмовника, а ним став начальник Управління медичного забезпечення та реабілітації МВС України Олег Петраш, ми поцікавилися медичним аспектом виживання в глобальних катастрофах. Адже він має досвід участі у двох найбільших місіях порятунку – чорнобильській епопеї та відрядженні в зону землетрусу у Вірменії…
Ніхто не знає, скільки врятовано ліквідаторів аварії на ЧАЕС завдяки професіоналізму медиків: сотні, а може й тисячі людей. Наражаючись на незриму небезпеку, вони грали в радіаційну рулетку зі смертю. Попри критичну дозу опромінення, стреси й «букети» хронічних хвороб, багатьом пощастило залишитися живими після пам’ятних страшних днів 1986-го. Будь-яке диво має своїх творців – цього разу ними стали лікарі.
– Понад 720 працівників нашої відомчої системи охорони здоров’я брали участь у важливій роботі в Чорнобилі, – говорить Олег Петраш, який у травні 1986 року очолював медслужбу оперативної групи МВС УРСР. – Вони пройшли горнило випробувань – своєрідну школу надання медичної допомоги в екстремальних умовах технокатастрофи. Це досвід, здобутий як на помилках, так і на успіхах. Більшість медперсоналу, звісно ж, теоретично мала уявлення, як діяти в надзвичайних обставинах, але практика початкового етапу демонструвала іншу реальність. Нам не вистачало медикаментів, і щоб не евакуювати аптеку в Чорнобилі, я узяв там вантажівку препаратів. Просто написав розписку завідувачці. Правда є й у тім, що в багатьох природних і антропогенних катаклізмах, які передували квітню 1986-го і сталися після нього, екстрені служби виявляли певну розгубленість та брак координації. Як і десятиліття тому, нині гостро постає питання готовності державних структур і населення діяти за визначеним алгоритмом під час НП різного походження та масштабу – від локального до планетарного. У світовій практиці є багато підходів до реагування на такі загрози. Це підтверджує й чорнобильський досвід, й останні події в Японії (землетрус спричинив смертоносне цунамі та нищівні руйнування, призвівши до серйозної аварії на АЕС «Фукусіма-1»), і серія небувалих торнадо у США, коли загинули сотні людей. Визначником ККД рятувально-відновлювальних заходів щоразу стає рівень міжвідомчої співпраці, психологічна готовність населення до ризиків. А ще – забезпеченість аварійних служб, правоохоронців, медиків потрібним обладнанням і технікою. Звісно, персонал має бути навчений, як цим користуватися, він повинен чітко знати послідовність своїх дій та дій представників інших відомств.
Уже в складі першого зведеного загону МВС УРСР, що вирушав у Прип’ять, були лікарі в погонах. Спершу декому з них довелося нести звичайну патрульно-постову службу, бо мало хто точно знав, яку допомогу й кому треба надавати. Приміром, у зону цього лиха потрапив однокурсник Петраша, кандидат медичних наук, чудовий хірург. І що б ви думали він там робив на початку вахти? Копав траншеї! Іншого застосування для нього тоді не знайшли.

Готувались до одного – сталося інше
– Згадую, як в автобусах до МВС прибули ліквідатори, – продовжує Олег Васильович. – Постало питання: що робити із радіаційно «брудними» людьми, яких треба помити й переодягнути? Спочатку їх відмивали в старому корпусі Центральної поліклініки (у відділенні бальнеології). Це потребувало багато господарського мила. Причому кожен шматок мав бути одноразовим. Таких тоді не випускали, і наші санітарки вручну нарізали брикети. Радіоактивність тіл ліквідаторів визначали примітивним дозиметром ДП5В (похибка – 30%). Цим апаратом я, до речі, досліджував «фон» на формі тодішнього міністра Івана Гладуша. Ще пам’ятаю хлопчину, якого сім разів завертали на мийку, настільки він «світився», особливо шевелюра. А в одного з генералів на тілі було стільки, вибачте, «шерсті», що його ледь відшкребли! Після душу всіх переодягали в міліцейську форму зі складів, але її було замало. Потім нагодилися роби для засуджених, та швидко скінчилися й вони. Якось о другій ночі ми завершили чергові водні процедури й п’ятьом чоловікам не вистачило одягу. Їх загорнули в простирадла… і розвезли по домівкам у «РАФі» чергової частини.
Ніхто не думав, що радянська атомна енергетика висвітлить системні негаразди в державі. Зокрема, неготовність до серйозних катастроф. Те, чим запаслися на випадок ядерної війни (ті ж медпрепарати), зовсім не підійшло до ситуації після аварії на ЧАЕС. Основним дозоформувальним елементом тут був ізотоп йоду-131, а особливість щитовидної залози людини така, що їй однаково, який йод накопичувати. Цього не передбачили. Тоді важливо було перебити «апетит» згаданої залози – щоб вона не нагромаджувала радіаційного йоду. Аптека МВС дві доби фасувала порошок калій-йоду по півграма, щоб давати його постраждалим. Цікавою була історія й із лікування вином «Каберне». Згодився американський досвід витоку радіації на АЕС «Три-Майл-Айленд», звіт про який містив підказку. Із трьох фахівців, які перебували в залі, де стався витік, один був напідпитку. Саме він не захворів на променеву хворобу й вижив!

Досвід зайвим не буває
– У вірменському Ленінакані, де стався землетрус, я місяць очолював медслужбу опергрупи МВС СРСР, – згадує оповідач. – У грудні 1988-го вночі на високогір’ї було мінус 25 градусів. Мешкали ми у великому наметі, який безуспішно намагалися нагріти маленькою буржуйкою. Вісім рядів скляних ємностей із фізрозчином, хоч і були вкриті матрацами й ковдрами, геть замерзли! Тільки коли в зруйнованому Спітаку я замовив у ростовських міліціонерів чималу пічку (звісно, за бартер – медичний спирт), ці умови покращилися. Проте відчувався дефіцит і води, і їжі: китайські м’ясні консерви хутко щезли, й каденцію ми відбували під всюдисущий запах астраханської кільки – її там наївся досхочу.
Українці, які вилетіли у Вірменію, взяли із собою методички, напрацьовані на чорнобильській практиці. Ці посібники містили інформацію не стільки з протидії радіації, скільки з технології боротьби з травмами, застудами, інфекціями в польових умовах, рекомендації з організації гігієнічних заходів, раціонального харчування. Вони лягли в основу літератури, присвяченої алгоритму дій у зоні сейсмічного лиха. Отож, у Вірменії згодився досвід чорнобильських ліквідаторів, а в Україні, не дай Боже, але може стати у пригоді досвід тих, хто побував у Спітаку й Ленінакані. Бо зарікатися нам від чогось подібного не варто. Потужна сейсмозона Вранча в румунських Карпатах, що впливає на західний і південно-західний українські регіони, сейсмонебезпека в Криму, можливість локальних землетрусів через карстові порожнини, антропогенні й інші чинники повинні тримати в тонусі відповідні служби. Готовність – це вже півуспіху справи, шанс для багатьох вижити й не потрапити у велику біду.
– Ми бачили просто апокаліптичну картину – ущент зруйновані міста й селища, неймовірне горе сотень тисяч людей (жертвами стихії стало близько 25 тис. осіб. – Авт.), – каже Олег Петраш. – Їм потрібні були не стільки пігулки, скільки психокорекція. Рятувати не було кого: поранених, які залишалися під руїнами, добивали холодні ночі. Нас всюди переслідував ядучий запах смерті: під завалами лежало багато трупів – удень температура ставала плюсовою й тіла починали розкладатися. Ми допомагали всім, а не лише міліціонерам, котрі охороняли правопорядок і боролися із мародерами. До речі, в Ленінакані якось затримали крадія із 17 сковорідками! Мародери ризикували життям, обстежуючи вцілілі будинки, що могли будь-якої миті завалитися, на наявність цінних трофеїв. І досі перед очима стоїть характерна для тієї ситуації картина. У дев’ятиповерхівці повністю обвалилася одна стіна. Виявилося, що в усіх квартирах в одному й тому ж місці стояли газові плити, столи та стільці. Вони були різні, але розташовувалися однаково, ніби шаблонно: доволі символічний зріз життя тієї навіть у побуті консервативної епохи.
– Проте у Вірменію тоді надійшло чимало гуманітарної допомоги. Це був вияв згуртованості вірменської нації й відгук на трагедію численної діаспори. Надходили небачені досі у СРСР супердефіцитні медикаменти. Приміром, чистий пеніцилін. У нас його ніколи не було, ми користувалися лише його солями, – розповідає Олег Васильович. – Із Сирії привезли одноразові шприци, а з Румунії – сучасні крапельниці. Все це ми вперше випробували у Вірменії, як і ізраїльські косинки-фіксатори для переломів. Через холод і невлаштованість міліціонери – місцеві та з інших республік – практично всі хворіли. Тут теж дався взнаки чорнобильський «практикум». Зранку ми шикували бійців, брали великі спреї, командували «Всім відкрити рота!», і впорскували лікувальну суміш у горло кожного. Одного флакона вистачало на піввзводу. А потім роздавали полівітаміни, яких однозначно не вистачало в астраханській кільці…
Олег Петраш упевнений: медслужби силових відомств відіграли під час катастрофи на ЧАЕС, після вірменського землетрусу та в низці інших катаклізмів вирішальну роль рятівників.