Генерал, чиє життя стало легендою

Живуть у Миколаївській області люди, яких і рекомендувати не треба. Достатньо лише назвати їхнє прізвище. Однією з таких яскравих особистостей є Василь Тимофійович Ключник – генерал-лейтенант міліції запасу, справжня легенда органів внутрішніх справ не лише Миколаївської області , а й, без перебільшення, всієї України.

Володимир ЗАЦЕРКЛЯНИЙ,
Миколаївська обл.

Усе починалось
з думки про…
танкові війська
Народився він 5 серпня 1935 року в селі Матвіївка, Чигиринського району Черкаської області. В 1954-му закінчив агромеліоративний технікум. Згодом пішов служити на дійсну строкову службу, а після демобілізаціїї з лав діючої армії, мав намір вступити до Харківського танкового училища. Можливо, після його закінчення В. Ключник зміг би дослужитись і до звання генерала танкових військ. Але його подальша доля склалась інакше. Перед демобілізацією заступник командира частини з виховної роботи порадив йому йти служити в міліцію. І 1957 року Василь Ключник, все ще у солдатській формі, прийшов здавати вступні іспити у Київську середню спеціальну школу міліції МВС СРСР. Відтоді рідною і незмінною для нього стала інша форма – міліцейська. Так тривало аж 37 років служби, до грудня 1994-го.
А розпочав він свою службу в міліціі з посади оперуповноваженого карного розшуку Бобровицького РВВС Чернігівської області, згодом продовжив її вже на посаді оперуповноваженого ВБРСВ. На цих рядових посадах В. Ключник здобув перший, неоціненний досвід роботи в міліції, який йому дуже знадобився в подальшій роботі.
У далекому 1970 році, вже у званні майора міліції, Василя Ключника перевели в апарат УВС Чернігівської області, де він очолив відділ карного розшуку. Новий начальник ВКР був не зовсім типовим керівником, принаймні в затишному кабінеті ніколи не засиджувався, а особисто брав участь у розкритті найзаплутаніших, ризикованих справ. Їх на його рахунку були десятки. Одна з тих, що найбільше запам’яталася Василю Тимофійовичу, пов’язана з… авіацією.
Якось троє рецидивістів спромоглися здійснити досить зухвалу втечу з Київського слідчого ізолятора. При цьому вони добре розуміли: не мине багато часу, як їх все одно впіймають й запроторять назад у задушливі камери СІЗО. І до їхнього «букета» вже скоєних злочинів суд додасть ще одну статтю Кримінального кодексу – за втечу з-під варти. Але навіть кілька днів, проведених на волі, їм захотілось прожити розкішно: попиячити, ситно попоїсти, поспати на м’якій перині. Та для цього їм потрібні були гроші.
Тож злочинці скоювали розбійні напади, крадіжки з магазинів та ощадних кас декількох районів Чернігівської і сусідньої, Київської, областей. Місцевість тут була справді партизанська: болотиста, вкрита непрохідними лісами. Тому залучити повною мірою для їх пошуку автомобільний транспорт і можливості службово -розшукових собак не завжди вдавалось. До того ж, бандити діяли досить обережно: вони ховались у покинутих будинках глухих лісових хуторів, часто міняючи місце ночівлі.
Для того, щоб встановити місце їхнього переховування, правоохоронці задіяли гелікоптер. Ним розшуковець Ключник разом зі своїми колегами з Київського УВС по кілька годин на день облітав найглухіші місця лісового масиву на «стику» двох областей. І через деякий час таки вдалося виявити місце, де в той момент переховувались утікачі. Потім була вміло проведена спецоперація за участі працівників міліції і внутрішніх військ, рецидивісти були затримані і запроторені в камери Київського СІЗО. А згодом і засуджені на довгі строки позбавлення волі.

Дні і ночі Кандагару
Без перебільшення, значною віхою в біографії Василя Тимофійовича стало його перебування в Афганістані. В 1980 році тоді вже полковник міліції Ключник був направлений в цю країну в складі групи спеціальних радників. Спочатку він працював там радником при командувачеві цанандоя ( народної міліції) Південного регіону, куди входило 6 провінцій ДРА. Згодом його перевели в буремний Кандагар, друге за розмірами місто цієї країни. Тоді була поширена така крилата фраза: «Той, хто зараз контролює обстановку в Кандагарі, – фактично контролює весь Південь Афганістану».
Там Ключник прослужив два роки, за що був нагороджений пам’ятною медаллю «Від вдячного афганського народу», а після повернення на Батьківщину – ще й Почесною грамотою Верховної Ради СРСР. З часом, на основі подій, учасником яких він був сам, Василь Тимофійович написав документальну повість «Дні і ночі Кандагару». Її наклад швидко розійшовся і користувався значним попитом у читачів, особливо молоді.
Після повернення з того незвичного і небезпечного відрядження на Батьківщину, полковнику В. Т. Ключнику було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник МВС СРСР».
Після короткого відпочинку йому запропонували на вибір кілька високих посад у п’ятьох обласних УВС України. Але він таки домігся повернення в Миколаїв, який вже став для нього рідним, і де його з нетерпінням чекали дружина Галина та син Едуард.

«Талони на калоші – ще не самі калоші»
Три роки поспіль Василь Тимофійович працював заступником у легендарної людини, начальника УВС Миколаївської області, полковника міліції Євгена Лагоди. А коли того перевели на високу посаду в центральний апарат МВС СРСР, він запропонував призначити на його місце саме В.Ключника. І як згодом показало саме життя, Лагода не помилився у своєму виборі…
Бо пройшовши горнило буремних афганських подій, і цілий рік чуючи загрозливий свист куль, полковник Ключник цінував людей і особливо бережливо ставився до питання розстановки кадрів УВС, передусім – начальників служб і райвідділів. І треба віддати йому належне, висував їх на ці відповідальні посади аж ніяк не за принципом особистої відданості. Єдиним критерієм були ділові та моральні якості працівника. При цьому, Василь Тимофійович був хоч і суворим, але справедливим начальником. Він за жодних обставин не «рубав з плеча», піддавшись тимчасовим емоціям, не робив поспішних висновків. Тим самим не ламав долі своїх підлеглих. Вони це добре пам’ятають і досі…
У той же час, Василь Ключник не терпів тих керівників, які замість конкретних результатів у своїй роботі відбувались лише порожніми обіцянками, на кшталт: «виправимо недоліки», «значно покращимо роботу» тощо. Тому і донині працівники міліції згадують його відому фразу, яка згодом стала крилатою: «Талони на калоші – ще не самі калоші». І в цьому виражалося принципове ставлення Василя Тимофійовича до таких обіцянок.
Звісно, десятиріччя нелегкої служби на відповідальних посадах, часто без вихідних і відпусток, тягар відповідальності за кінцеві результати напруженої роботи всього колективу УВС, перебування в Афганістані, негативно позначились на його здоров’ї. Тому в грудні 1994 року Василь Тимофійович змушений був піти на заслужений відпочинок. На той момент його вислуга в МВС становила більше 40 років.
Здавалося б, маючи такі заслуги, він з чистою совістю міг би собі відпочивати або писати мемуари.Та, як кажуть у таких випадках, спокій йому лише сниться. Тому навіть пішовши на заслужений відпочинок, генерал Василь Ключник не порвав зв’язків з ОВС. З 1994 по 2000 рік він успішно працював завідувачем відділу координації роботи правоохоронних органів Миколаївської обласної державної адміністрації. Згодом, протягом майже п’яти років, очолював Миколаївське обласне відділення Всеукраїнського фонду правоохоронних органів, Збройних Сил і військових формувань «Україна». І на цій відповідальній посаді піклувався про соціальний захист пенсіонерів та ветеранів ОВС, надавав їм необхідну благодійну допомогу.
Незважаючи на свій поважний вік, Василь Тимофійович і нині в строю. Його нерідко запрошують виступити в трудовому колективі, навчальному закладі, і він не відмовляється розповісти там про своє чесне служіння народу України. Бо йому не соромно дивитись людям в очі.
Днями генерал-лейтенант міліціїї В. Т. Ключник відсвяткував 75-у річницю свого народження. В ці дні він приймав численні поздоровлення від керівництва МВС України, УМВС області, місцевих органів влади, ради ветеранів УМВС і нині чинних працівників міліції області. До цих привітань приєднується і колектив редакції нашої газети, бажаючи заслуженому ветерану МВС міцного здоров’я і многая літа.