Змінюючи мундири, не змінював принципи
Ігор Голинський,
м. Івано-Франківськ
Доленосні 60 рублів
Борису Сергійовичу незабаром виповниться 88 років, але він добре пам’ятає, як влітку 1963-го йому запропонували перейти з прокуратури в міліцію. Іван Бабій, якого тоді призначили першим начальником слідчого відділу УВС Івано-Франківського облвиконкому, до того був заступником прокурора області. Тож він почав комплектувати службу зі своїх колишніх підлеглих.
«Коли Іван Бабій запропонував мені перейти в УВС, я спершу відмовився, – згадує наш герой. – Та він був дуже наполегливим. Якось я перебував у відрядженні, а він прийшов до мене додому й почав «переконувати» мою дружину. Мовляв, зарплата в Бориса маленька (у той час я заробляв 80 рублів, а в міліції мав би 140 – на 60 більше!), у вас двоє дітей, живете всі в одній кімнаті…
Я приїжджаю і бачу: йде «торгівля», Бабій вмовляє дружину. Я втомлений, кажу: нікуди не переходжу, все давно вже вирішив. Але тут вже дружина перейшла в наступ: як на 80 рублів жити?
Мені запропонували посаду начальника контрольно-методичного відділення. Влітку 1963 року сформувався слідчий апарат прикарпатської міліції. Слідство тоді нараховувало близько сорока працівників. У більших районах було по три-чотири слідчих, у невеликих – по одному-двоє. Почали їх вчити. Моє завдання якраз полягало в тому, щоб допомагати слідчим по районах. Часто їздив у відрядження. Якщо справа була складною, то й сам нею займався. Потім мене призначили заступником начальника слідчого відділу. Пропрацював на цій посаді до пенсії, на яку пішов у 60 років. У моїй особовій справі 43 заохочення».
Усе життя в мундирі
Спочатку – залізничника, потім солдата, військового офіцера, прокурора і міліціонера. Йому, уродженцеві удмуртського містечка Глазова, довелося перед війною два роки провчитися в Новосибірському інституті військових інженерів залізничного транспорту, попрацювати для фронту (точив на заводі снаряди) і повоювати. Обороняв Москву, вчився в артилерійському училищі, брав участь у кровопролитних боях на Сандомирському плацдармі. Війна для Бориса Івшина закінчилася 11 травня 1945 року під Прагою. Після цього його полк місяць ішов пішки до Львова, де й був розформований.
Лейтенант Івшин на коні приїхав до університету. Прив’язав гнідого до стовпа, а сам подався в приймальну комісію. Каже, що вибрав юридичний факультет тільки через те, що там треба було вчитися чотири роки, тоді як на інших факультетах – п’ять. Згодом отримав направлення на роботу в Ланчинську прокуратуру. Приїхав у селище, а прокурора немає – у відпустці. Тож Борис був і за слідчого, і за прокурора. Після роботи вечеряв у місцевій чайній, закривався в прокуратурі і вкладався спати. Він мав у Ланчині репутацію найліберальнішого слідчого.
«Справи тоді не були надто складні, – продовжує Борис Сергійович. – Як правило, жінки щось вкрадуть з поля, а міліція їх затримає. А тоді за кілограм колосків могли дати до п’яти років в’язниці. Начальник міліції каже: «Івшин, розберися, бо мої хлопці увесь колгосп посадять». Приходжу в райвідділ, а там зо п’ятнадцять затриманих. Опитую їх та й кажу: «Йдіть додому». Адвокат Зоріна мені казала: «Борисе Сергійовичу, можете мати неприємності, остерігайтесь КДБ». Тому я старався уникати начальника райвідділу КДБ Гуменюка. Він виходив з чайної й давав мені вказівки: такому-то 15 років, іншому – 10. Я намагався уникати його дорогою до роботи. Потім почала приїжджати комісія за комісією. Перевіряли мене, кримінальні справи, які розслідував. Прокурор області дізнався про це й забрав мене в обласну прокуратуру. Тож приїхав до Станіслава з важкою дерев’яною валізою, набитою юридичною літературою: кодекси, підручники ще з університету. Вони та шинель – усі мої речі», – продовжує спогади Івшин.
Десять років, з 1953 до 1963 років, він працював старшим слідчим обласної прокуратури. Пригадує, як молода ланкова приїхала з республіканського з’їзду комсомолу. Наслухалась там правильних слів та й почала виступати в господарстві: мовляв, у нас надої молока невеликі, багато приписують. Її бригадир облаяв. А віддана комсомолка рознервувалась і… кинулась під потяг. Бориса Івшина послали в колгосп розбиратися. Приїхав у село інкогніто, опитав на фермі людей. Повернувшись, оформив на бригадира кримінальну справу. «Який галас тоді підняв обком партії, словами не передати», – веде далі Борис Сергійович.
Прокурор області Антоненко його хутко відрядив у Коломию. Там якраз розслідували резонансну кримінальну справу. Всі отримали партійні стягнення, у тому числі, й обласний прокурор. Питають: «Де Івшин? – А він розслідує серйозну справу. – Зрозуміло, кажуть, покараємо, коли повернеться». Так і минулося.
По столу кулаком –
не його аргумент
Перехід у міліцейське слідство практично нічого не змінив у житті Бориса Івшина. У міліції його поважали за професіоналізм, людяність і порядність. Знали: якщо Івшин вже на місці події, то зітхали з полегшенням. Він вирізнявся серед слідчого апарату досвідом, високою кваліфікацією. А ще – принциповістю. Інші перед начальством прогиналися, а Івшин не звертав уваги на погони чи посади. «Я тут головний по слідству, – не раз казав, – а ви усі – відійдіть». Бо що виходить: на місці пригоди кожен хоче щось подивитися, взяти в руки. Потім спробуй розберися, хто наслідив: прокурор області, голова облвиконкому чи злочинець?
«Пам’ятаю справу якогось Данилюка, – розповідає ветеран слідства. – Він мав п’ять судимостей, у тому числі, й за розбійний напад зі стрільбою. Щотижня в Надвірнянському районі обкрадали магазин. У цих крадіжках його запідозрили, але ніяк не могли довести вини. Підозрюваний нічого не хотів розповідати. Я приїхав у Надвірнянський райвідділ міліції, де в КПЗ сидів Данилюк. Проговорив з ним два дні. Арештант каже: «На мене всі кричали, стукали по столу кулаком, а ви – як з людиною розмовляєте. Є у мене до вас особисте прохання: до затримання я жив з однією жінкою, вона від мене завагітніла. Дуже шкодую, що не встигли зареєструвати шлюб. Допоможіть мені це зробити, я все розповім». І я пообіцяв.
Пішов у ЗАГС, пояснив ситуацію. Чи можете зареєструвати такий-то шлюб? Завідувачка сказала, що про обмеження ніде не написано. Попросив її прийти в райвідділ, дав гроші на пляшку шампанського. А сам думаю, хтозна, як на таку самодіяльність подивляться? Мовляв, Івшин замість справу розслідувати, панькається з рецидивістом, весілля йому в камері влаштовує.
Наступного дня в КПЗ таки зареєстрували шлюб Данилюка та його співмешканки. Молодят розписали, я дозволив випити по бокалу шампанського. Того дня я Данилюка більше не чіпав. А наступного зайшов у камеру й питаю: «Ну що, будемо працювати? – «Аякже, каже, все покажу і розповім, але треба зробити так, щоб мене ніхто не бачив. На волі є спільники, можуть помститися».
Був такий довгий міліцейський автомобіль із віконцями з решітками. Туди помістили Данилюка, конвой і понятих. Приїхали в село. Данилюк каже: отут зробили підкоп, взяли товар, частину заховали в покинутому сараї. Під’їхали туди: справді є крам. Так ми задокументували 37 крадіжок».
Не соромно
дивитись в очі
Борис Сергійович завжди казав слідчим: «Не забувайте, що перед вами люди. Сьогодні вони – підозрювані чи обвинувачені, а настане час, повернуться з в’язниці й будуть такими ж громадянами, як і ми. Зустрінетесь на вулиці, і якщо погане їм зробили, закон порушили, як в очі будете дивитися? Краще нехай на вашій совісті будуть нерозкриті злочини, ніж щось зробите неправильно. Бо це давня хвороба правоохоронних органів: нерідко заради тимчасового успіху жертвують законністю, людськими правами».
Б. Івшин згадує: «Була одна дуже резонансна справа по селу Мишине Коломийського району. У шахті знайшли тіла місцевого парубка та його дівчини. Вони дуже любили одне одного, як Ромео і Джульєтта. Хлопець відслужив в армії, а його дівчина працювала на шахті. Але її батьки були заможними й хотіли видати доньку за багатого жениха. Тому категорично були проти цього нерівного, на їх думку, шлюбу.
Слідчо-оперативна група оглянула місце події. Там дуже перед цим натоптали, не можна було зрозуміти, кому належать сліди. Я не зміг розкрити той злочин, і врешті-решт, призупинив кримінальну справу. Хоча скільки мене вмовляли: «закрий» на якийсь час такого чи іншого чоловіка, аби відрапортувати в столицю, що злочин розкрито! Казали, що я взяв хабара, звинувачували в усіляких гріхах. Приїжджали комісії з Києва. Перевіряли мої вклади в ощадній касі. А вже через кілька років дізнався, що злочин таки розкрили. Убивця не зміг витримати докорів сумління, й сам прийшов із повинною. Виявилося, що батько дівчини із зятем вистежили і вбили небажаного жениха й скинули тіло в шурф. Випадковим очевидцем цього стала його кохана. Вона почала побиватися, кричати. Тоді зять залізякою вдарив її по голові, бо боявся, що вона їх видасть. Ось така була історія…».
