Тричі славу здобув
Учасника Великої Вітчизняної війни, почесного громадянина Луганська, який пройшов фронтовими дорогами від Москви до Берліна, кавалера орденів Слави трьох ступенів, заслуженого стипендіата України, ветерана органів внутрішніх справ, генерал-майора міліції Івана Семеновича Горшколепова справді можна назвати легендарною особистістю.
17 жовтня 1941 року (цю дату Іван Семенович запам’ятав назавжди) повістка з військкомату надійшла третьокурсникам Мілеровського сільгосптехнікуму, в числі яких був і Іван.
– Директор технікуму Ксенія Микитівна Птіцина проводжала нас по-материнськи, – згадує Іван Семенович. – У клубі влаштувала прощальний вечір: столи накрила, на танці дівчат запросила. А вранці вручила нам мішки з одягом та продуктами на перший час і трохи грошей на дорогу. Й вирушили ми до військкомату.
Побачитися на прощання з рідними Івану не довелося. Від Мілерова до Сталінграда йшли пішки, по 30-40 кілометрів за день.
Іван Горшколепов потрапив до західного полку, який базувався на той момент у місті Канаш Чуваської СРР. Після навчальної підготовки він отримав звання рядового і був призначений навідником 122-міліметрової гармати. Служити почав в артилерійській частині 353-го артилерійського батальйону в Москві, яким командував Василь Єрмаков.
У березні 1942 року підрозділ Горшколепова був переведений на Північно-Західний фронт під Москву. Перше бойове хрещення юнака з України відбулося в селі Лобанове Калінінської області. Потім були жорстокі бої на Волоколамському напрямі, під Ржевом та Старою Русою. В одному з них перед Іваном Горшколеповим та його побратимами було поставлено непросте завдання: під час наступу нашої піхоти обстріляти на передньому краї ворожі війська, причому, зробити це – в найкоротший термін, будь-якою ціною, та ще й поберегти боєприпаси. А для цього необхідно було зайняти вигідну позицію, непомітно розмістивши гармати в лісі. Навколишня місцевість була болотистою – машинам з гарматами не пройти. Воїни робили зі зрубів настили і по цих хитких місточках перетягували вручну гармати, кожна з яких важила більше 2 тонн. Самі ж влаштувалися під деревами в бліндажах заввишки не більше півметра. З них по черзі вичерпували воду. Холод пронизував до кісток. Проте радянські бійці були налаштовані на перемогу будь-якою ціною і таки розбили ворога, незважаючи на його перевагу в технічному оснащенні.
Після передислокації батальйону Іван Семенович потрапив до 26-ї Сталінської стрілецької дивізії 19-го Красноярського артилерійського полку. Командир знаряддя на той момент був тяжко поранений, і Горшколепов прийшов йому на зміну. Так командиром гармати він і дійде до кінця війни.
Неподалік від міста Валдая полк готувався до наступу. Зі штабу отримали наказ: кожній артбатареї взяти «язика». Іван разом із бойовими товаришами успішно виконав його, за що отримав свою першу бойову нагороду – медаль «За відвагу». Такої ж нагороди був удостоєний його найкращий друг, але посмертно...
Після оборони наші війська перейшли в наступ, під час якого Горшколепов знову відзначився і був нагороджений медаллю «За бойові заслуги» – за взяття одного з важкодоступних плацдармів.
Навесні 1944-го Іван пережив свій найтяжчий бій, який розгорівся на річці Великій в Пушкінських Горах. На протилежному березі стояли німці. Довелося наводити понтонні мости. Вогонь вели із закритої вогневої точки. На заваді нашим військам стали ворожі авіація, важка артилерія й танки. В розпалі бою гармата Горшколепова вийшла з ладу, довелось замінити «вірну подругу» на гармату тяжко пораненого старшого сержанта. У тому бою Іван втратив ще одного товариша, могила якого на пагорбі під березою й досі сниться…
У Північній Білорусії бійців зустрів шквальний вогонь супротивника. Прикривати піхоту довелося прямою наводкою, а це означало як чітко ти бачиш ворога, так і він тебе. З трьох ворожих танків гармата Горшколепова підбила два. За ту битву Іван був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня. Орден Слави ІІ ступеня «знайшов» нашого героя після звільнення Литви і Латвії. А орденом Слави І-го відважний воїн був удостоєний за бій у Східній Прусії – його Іван отримав вже після Перемоги.
Ця нагорода була ой якою невипадковою. Командування тоді поставило особисто перед Іваном Горшколеповим нелегке завдання: поблизу міста Гранд – Прусія буквально за 5 хвилин (!) знищити ворога, який відстрілювався з підвалу. Для цього необхідно було власноруч розвернути на дев’яносто градусів важку гармату лишень за якусь хвилину. З цим завданням Горшколепов впорався і з першого залпу вибив автоматника з підвалу. Відтак обвалився увесь будинок. На якусь мить у душі бійця закралось су-перечливе відчуття: шкода стало добротної споруди. Адже у німців були цілі палаци – кам’яні, надійні…
Для Івана Горшколепова війна закінчилася після штурму Кенігсберга. Перемогу він зустрів північно-західніше Берліна, на березі Балтійського моря, в місті Регінвальде-Мюнде.
– Спочатку навіть і не вірилося, що настав кінець кровопролиттю, – розповідає Іван Семенович. – 8 травня зв’язківець повідомив рацією, що нас запитують. «Сорока, сорока, ви чуєте? Підніміть особовий склад і повідомте про закінчення війни», – промовив командир дивізіону... Поспішно прийнявши лазню, натерши до блиску зброю, яка, можливо, вже й не стрілятиме, солдати вирішили нарешті поміркувати про мирне життя...
Приїзд додому у відпустку – найзворушливіша мить, яка тоді могла бути. Адже протягом війни Іван Семенович жодного разу не бачився з батьками, братом і сестрою. За два роки окупації навіть звістки від них не отримував.
Першою в рідному хуторі його зустріла землячка, подруга дитинства Танюша Мінаєва (згадуючи ту зустріч, Іван Семенович не зміг стримати сліз). «Побачивши мене на вулиці, зупинилася, а потім розвернулася та побігла у бік нашого подвір’я з радісним криком: «Софіє Трохимівно! Ваш син повернувся!».
Після війни колишній фронтовик Іван Горшколепов знайшов своє покликання на службі в органах внутрішніх справ. Він багато років працював в УВС Луганської області. З нагоди свого 80-літнього ювілею був нагороджений орденом Богдана Хмельницького і Хрестом Слави. А до 60-ї річниці визволення України від німецько-фашистських загарбників йому було прис¬воєно почесне звання генерал-майор міліції.
Ірина Бурковецька, м. Луганськ
