Аніта Серьогіна: «Втриматися на вершині набагато складніше, ніж досягти її»
Два роки тому ім’я нашої співвітчизниці та колеги, інспектора з кадрів Іллічівського МВ ГУМВС України в Одеській області старшого лейтенанта міліції Аніти Серьогіної, увійшло в історію вітчизняного спорту. Саме цій тендітній дівчині судилося здійснити мрію українських каратистів – здобути для нашої країни «золото» європейської першості. Про те, з чого починався та яким видався шлях до цієї вершини, – у розмові з іменитою гостею «ІЗ».
– Аніто, напевно, Ви погодитесь із тим, що карате не належить до так званих жіночих видів спорту. Але ж Ви, тендітна дівчина, обрали саме його. Розкажіть, будь ласка, нашим читачам, чому так сталося і як Ваші батьки сприйняли доньчин вибір.
– У секцію карате мене привела подруга, яка займалася ним вже не перший рік. Я тоді навчалася в шостому класі. Вже з перших тренувань відчула, що це – моє: мені сподобався цей вид єдиноборства, його філософія, а особливо дружній дух команди нашого клубу «Катана». До карате я пробувала себе в різних видах спорту: плаванні, гімнастиці, волейболі, баскетболі. Тож спершу батьки поставилися до мого вибору не надто серйозно, швидше, як до чергового захоплення. Але згодом, коли карате стало невід’ємною частиною мого життя, почали всіляко мене підтримувати. Бувало, коли я після важкого дня в школі не хотіла йти до зали, мама навіть виганяла мене на тренування (усміхається. – Авт.).
– Чи пам’ятаєте свої перші змагання?
– Напевно, кожен спортсмен пам’ятає таке. Мій дебют на татамі відбувся в рідному Іллічівську. Попри хвилювання, виступила доволі непогано, навіть виборола призове третє місце. Я вже з перших турнірів ставила собі за мету перемагати.
– Здобутки в спорті – це спільна праця спортсмена та його тренера. Зустріти наставника, який вестиме до «вершин» і зможе розділити на цьому шляху як радість перемоги, так і гіркоту поразки, – велика вдача. Вважаю, що Вам із цим поталанило. Як давно співпрацюєте з тренером Олександром Тонкошкуром і чи одразу вдалося порозумітися?
– З Олександром Тонкошкуром працюю з першого тренування. Мені, тоді дванадцятирічній дівчинці, він видавався аж надто суворим і вимогливим. Скажу відверто: я навіть його боялася (усміхається. – Авт.). Але, безумовно, поважала й виконувала все, чого він мене навчав. Згодом Олександр Тонкошкур став для мене прикладом не лише у спорті, а й у житті. Він – взірець і потужна мотивація. У будь-яких складних ситуаціях я кажу собі: «Якщо мій наставник зміг – зможу і я».
– Аніто, як мені відомо, тривалий час Ви виступали одразу у двох розділах карате – ката й куміте, – що доволі складно. Проте згодом зупинили свій вибір на останньому…
– Так, до 16 років я займалась і виступала і в ката, і в куміте, але потрібно було зупинити свій вибір на чомусь одному, щоб сконцентрувати сили. Рішення прийшло саме собою. Звісно, ми порадились із тренером і вирішили, що це буде куміте. Напевно, куміте – динамічніший й емоційніший, і це мені імпонує.
– Виступати на європейській арені Ви розпочали 2008-го, і на першому своєму чемпіонаті Європи серед молоді посіли дев’яте місце. А вже за чотири роки Вам вдалося завоювати «срібло» європейської першості. Як долали шлях до цього успіху?
– Насправді, шлях був дуже складним. Він залишається таким і нині, бо ще не всього досягнуто. Були поразки, подеколи навіть опускалися руки. Але я сказала собі: обов’язково настане і час перемог, треба лише працювати. Зрештою, цей час настав. Найголовнішим на цьому нелегкому шляху була й залишається підтримка тренера та близьких, які вірять у мене. Це додає впевненості та бажання йти далі, не зупинятися на досягнутому.
– 2013 року Ви завоювали не лише своє перше «золото» чемпіонату Європи, а й узагалі перше європейське «золото» для України. Тоді Вам довелося зустрітись і зі своєю давньою «кривдницею» Наталі Вільямс з Великобританії. Як вдалося здолати хвилювання і страх від попередніх поразок? І ще – що відчули тієї миті, коли лунав гімн нашої країни і над трибунами здіймався синьо-жовтий стяг?
– Хвилювання здолала силою волі: змусила себе припинити думати про те, хто мої суперниці, які титули вони мають і скільки разів я їм програвала. Натомість зосередилася на собі та своїх силах. Постаралася зробити все, чого навчилася за ці роки, і піднялася на найвищу сходинку п’єдесталу чемпіонату Європи. Відчувала невимовну радість і якесь полегшення, що нарешті дочекалася цього. А коли лунав наш гімн і його співала вся команда, мурашки йшли шкірою… На тому чемпіонаті ніхто так не заспівав гімн своєї країни, як ми. Тієї миті я усвідомила, що далі буде важче, бо відтепер для інших дівчат я буду титулованою й сильною суперницею. А втриматися на вершині завжди складніше, ніж досягти її.
– Як Вам вдається поєднувати службу в органах внутрішніх справ і постійні тренування, відповідальні змагання?
– Перший рік було складно. Працювала до п’ятої, а потім одразу бігла на тренування. Скажу відверто: це дуже виснажувало. Але з часом керівництво дізналося про те, що я професійно займаюся спортом, і пішло назустріч. Тепер мені дають більше часу для тренувань та підготовки до змагань. Та, звісно, це не звільняє мене від моєї служби та обов’язків, які я виконую сповна.
– Колеги вболівають за Вас, підтримують?
– Ще й як! Коли їду на змагання, завжди отримую від них есемески зі словами підтримки, а коли повертаюсь – з вітаннями. Особливо вдячна своїй безпосередній керівниці, яка завжди переживає за мене і вболіває.
– Чи доводилося Вам колись застосовувати «фірмові» прийоми за межами татамі?
– На щастя для мене чи для когось (усміхається. – Авт.), поза татамі мені не доводилося випробовувати власні уміння. Ще з дитинства тренер навчив мене, що всі конфлікти потрібно вирішувати мирним шляхом, з «холодним» розумом, застосовуючи слова, а не руки. Це закарбувалось у моїй свідомості назавжди. Та й узагалі я не конфліктна, а спокійна людина.
– Наприкінці червня Ви представлятимете Міністерство внутрішніх справ та нашу країну на Всесвітніх іграх поліцейських і пожежників, які відбудуться у США. Як готуєтесь до цих змагань?
– До змагань готуюся серйозно й відповідально, власне, як і завжди. У таких іграх братиму участь уперше. Звісно, хочу представити нашу країну та міністерство на гідному рівні. Мрію повернутися звідти із «золотом».
– Бажаю Вам, Аніто, дні, що залишилися до змагань, провести якомога продуктивніше й добре підготуватися до поєдинків. Уся наша міліцейська родина вболіватиме за Вас і чекатиме на повернення з перемогою!
Бесіду записала Марія САЛЬНІК, «ІЗ».
Фото з особистого архіву
Аніти СЕРЬОГІНОЇ
