П'ятниця, 11 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Спорт
20/07/2015 12:25

Андрій Мартишко: «Спорт навчив перемагати в житті»

Тижневик «Іменем Закону» продовжує знайомити своїх читачів з іменитими спортсменами в міліцейських погонах. Цього разу гість редакції – заслужений майстер спорту України з гирьового спорту, майор міліції Андрій Мартишко. У його спортивному досьє – повний комплект нагород світової першості, а також численні перемоги на віт­чизняній арені. Про те, чому, обираючи між греко-римською боротьбою і гирьовим спортом, він віддав перевагу останньому, як довго йшов до головної мети – «золота» чемпіонату світу та чи знайшов себе поза спортом – у розмові з чемпіоном.

– Андрію, як мені відомо, у підлітковому віці Ви займалися греко-римською боротьбою й навіть досягли перших успіхів. Розкажіть, як у Ваше життя прийшов гирьовий спорт і чому свій вибір Ви зупинили саме на ньому.

– У секцію з боротьби я прийшов, коли мені було 13 років. Займався близько трьох літ, мав певні здобутки. Однак якоїсь миті зрозумів, що це – не зовсім моє. Але головне, що збагнув, займаючись греко-римською боротьбою, – у спорті, власне, як і в будь-якій іншій справі, щоб чогось досягти – потрібно працювати, не шкодуючи сил. А гирьовий спорт прийшов у моє життя випадково. Коли навчався в Тернопільському профтехучилищі, на заняттях з фізичного виховання ми проходили розділ з гирьового спорту. Я показав  найкращі результати, хоч у групі були значно міцніші за мене хлопці та й раніше нічого не знав про цей вид спорту. Зацікавився, почав щодня приходити до спортзалу училища перед початком занять і, заручившись підказками викладача Володимира Шевченка, піднімав гирі. Побачивши, що я непогано справляюся, Володимир Іванович порадив мені піти до секції з гирьового спорту. Я потрапив у команду вихованців заслуженого тренера України Зіновія Кульчицького і вважаю, що це багато в чому визначило мою подальшу долю у спорті.

– Ім’я Зіновія Кульчицького добре знайоме в колі гирьовиків. Висот, підкорених ним, вдалося сягнути не багатьом спортсменам, які прийшли йому на зміну. Та, певно, Вами заслужений тренер України може пишатися. Коли у Ваші кар’єрі з’явилися перші вагомі перемоги? І як довго Ви до них ішли?

– Найголовнішим завданням, яке ставив переді мною тренер було опанування техніки, адже, роблячи акцент суто на м’язову силу, годі було сподіватися на якісь вагомі здобутки. Я пропадав у секції і днями, і ночами, прагнув досягти бодай краплини того, що вдалося зробити Зіновію Йосиповичу та решті іменитих гирьовиків. Пам’ятаю, дивився на стенд, де були розписані нормативи, які необхідно виконати, щоб здобути відповідні звання: кандидата у майстри спорту, майстра спорту… і мені здавалося, що це – неймовірні висоти. Поступово я почав їздити на змагання. Спершу місцевого, згодом обласного, а потому й усеукраїнського рівнів, прийшли перші перемоги. Та, напевно, новий відлік – зокрема, перемоги на міжнародній арені – розпочався з початком навчання в Національній академії внутрішніх справ та переїздом до столиці. Мене взяв під «своє крило» тренер Євген Олександрович Ромас, якому я завдячую своїми найвагомішими перемогами. 

– Ваш шлях до «золота» світового чемпіонату був нелегкий: 2004-го Ви здобули «бронзу», наступний рік був невдалий – Вам не вдалось увійти до трійки призерів, потому Ви реабілітувались і два роки поспіль виборювали «срібло». Зрештою, 2011-го стали чемпіоном світу. Як вдалося не зламатися після поразок, і що відчули, зійшовши на найвищу сходинку п’єдесталу?

– Для кожного спортсмена перемога на світовому чемпіонаті – це мрія. І я – не виняток. Я займаюся спортом з юних років, тож добре засвоїв, що без поразок немає перемог. Тому трагедій з програшів не робив, а починав працювати ще краще. І справді, до перемоги на чемпіонаті світу йшов кілька років. Кілька разів був дуже близький до тріумфу, та не вистачало зовсім трохи, щоб здобути «золото». Тому складно описати словами, що я відчув, коли 2011-го нарешті вдалося втілити свою заповітну мрію в життя…

– Ви припинили активно виступати на змаганнях, зосередившись на викладацькій та тренерській кар’єрі. Чи є здобутки на цій ниві?

– Гирьовий спорт не входить до олімпійських видів спорту, тож чемпіонство на світовій першості можна вважати найвищим досягненням. Так що, здобувши чемпіонський титул, я вирішив зосередитись на роботі викладача та тренера. Звісно, продовжую підтримувати себе у формі й, відповідно, брати участь у змаганнях. Щоправда, у зв’язку із ситуацією в державі останнім часом такі турніри майже не відбуваються. Але мені подобається моя нова роль – тренера. Це не просто тренування, а передусім – спілкування з прогресивною молоддю. Безумовно, серед них є талановиті вихованці.

– Напевно, тепер, здійснивши одну мрію, у Вас, вже як у тренера, з’явилася нова – виховати чемпіона світу?

– Було б добре, якби це вдалося. (Усміхається. – Авт.) Але я завжди кажу своїм вихованцям: спорт, передусім, гартує характер. Навчившись перемагати на спортивній арені, перемагатимеш труднощі й у житті. Особисто мене спорт сформував як особистість і відкрив дорогу в життя. Я вдячний долі за те, що на моєму шляху зустрілись такі люди, як Володимир Шевченко, Зіновій Кульчицький, Євген Ромас, Андрій Лобода (який тренував мене в останній період). Перефразую відоме прислів’я: у спорті один – не воїн. Тому намагаюся бути для своїх хлопців і наставником, і другом. Усе, що залежить від мене – роблю, а далі – справа за ними.

Марія САЛЬНІК, «ІЗ»

друкувати
Додати коментар

Інші статті