Життя довелося розпочати з чистого аркуша
У Чорнобильський райвідділ молодого спеціаліста Василя Крушевського направили працювати після закінчення Кишинівської школи міліції. Спершу він трудився в карному розшуку, а потім його як спеціаліста в боротьбі з економічними злочинами перевели до служби БРСВ. За п’ять років це містечко стало для нього рідним. Тут він сформувався як фахівець, зустрів другу половинку, дочекався народження донечки. Та не відав, що за одну ніч його спокійне життя буде зруйновано.
«Нас підняли по тривозі й наказали терміново з’явитись у райвідділ, – згадує події 29-річної давнини полковник Крушевський. – Звідти група, у якій, окрім мене, було ще понад двадцятеро чорнобильських правоохоронців, негайно вирушила в Прип’ять. Найперше, що ми мали зробити, – взяти в кільце охорони територію довкола атомної. Наказ є наказ, потрібно виконувати. Простояли ми так годину чи дві, як до нас під’їхали військові на БТРі. Їхній прилад для вимірювання рівня радіації тріщав і показував захмарні цифри. Перед тим, як поїхати, вони вигукнули: „Хлопці, тікайте звідси!”. Та ми не надали цьому особливого значення. Єдине, про що я подумав: потрібно якось попередити родину».
Коли Василя Крушевського змінили, найперше, що він зробив, побіг шукати телефон. Набрав знайомі цифри, й на тому кінці слухавки почув голос дружини: «Василю, як ти?». «У мене все гаразд, але кажуть, що стався великий викид радіації, і залишатись тут небезпечно. Бери доньку й першим же автобусом їдь на Київ». Жінка вийшла на вулицю, а там – сонце, квітнуть фруктові деревця, співають птахи… Словом – усе спокійно. Вирішила нікуди не їхати, чекати чоловіка. Молодий правоохоронець повернувся до своїх колег зі спокійним серцем: хоча б родина буде в безпеці. За кілька днів потому Крушевських, як й інших жителів небезпечної зони, евакуюють. Василь Васильович неабияк хвилюватиметься, адже зв’язок із ними урветься, і він не відатиме, де його рідні, аж доки не отримає п’ятиденний відпочинок, який витратить на те, щоб розшукати сім’ю.
Нині полковник Крушевський з великою вдячністю згадує тих людей, які піклувалися про їхню безпеку. «Очільниця паспортного столу ходила з величезною мискою, у якій лежали таблетки йоду, і кожного з нас змушувала їх приймати, – веде далі ліквідатор. – Бо ми, відверто кажучи, дещо легковажили, думали, якось минеться. Узяти бодай так звані пелюстки. Більшість із нас ними нехтувала. А потім під час обстеження з’ясувалося, що ті, хто надягав захисні маски, менше наковталися радіоактивного пилу».
У наступні дні, працюючи в зоні лиха, Василь Крушевський відповідав за правоохоронців, які прибули на підкріплення. Це згодом з’явиться служба забезпечення, яка відповідатиме за все: від їхнього поселення – до забезпечення засобами спеціального захисту. А тоді ця робота лягла на плечі Крушевського. Він знав усіх керівників підприємств і лише йому, як кажуть, під чесне слово, могли видати той чи інший крам.
«Службові зв’язки» також допомогли врятувати здоров’я побратимів. «Усім, хто був задіяний у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, лікарі радили вживати червоне вино. Та ані у Прип’яті, ані в Чорнобилі його неможливо було знайти, – ділиться спогадами полковник. – Я згадав, що за два тижні до аварії мої позаштатні працівники виявили в одному із сільських магазинів схованку – кілька ящиків „Каберне”. Викликав до себе директорку сільмагу, яка була і завідувачкою, і продавчинею в одній особі, а вона каже мені: „Синку, та ніхто ті ящики не ховав. Просто в селі такий товар попитом не користується. Ось і стояло вино в захаращеному кутку складського приміщення”. Повіривши жінці, я її відпустив. І тут згадав про цей магазин! Покликав своїх хлопців, дав їм гроші, сказав адресу й відправив по вино. Потім роздав кожному по пляшці. Звісно, ми вживали його як ліки, не зловживаючи. Напевно, це також допомогло нам зберегти часточку здоров’я».
Загалом у небезпечній зоні Василь Крушевський пробув до кінця жовтня. Він відповідав за евакуацію підприємств та їхніх матеріальних цінностей. «Напевно, найтяжче було проводити евакуацію в селі Зазим’є. Переправляти техніку, велику рогату худобу доводилося за допомогою порому, адже тоді ще не звели міст через річку Прип’ять, – розповідає ліквідатор. – Бідолашні тварини, налякані в смерть, калічилися, падали у воду. Доводилося їх рятувати. Однак тяжко було не стільки фізично, скільки морально, адже тоді всі розуміли, що назавжди прощаються з колишнім життям».
Розпочати життя з чистого аркуша довелось і Василю Крушевському. Треба було вирішувати питання з житлом, звикати до нового місця роботи. Нині полковник з неабиякою теплотою згадує обухівських колег, які прийняли його, наче рідного. Вони допомогли новачкові адаптуватись і будь-якої миті були готові підставити плече. Потому Василь Васильович із родиною «осів» у Броварах, де живе й дотепер. Там і закінчив службу в органах внутрішніх справ, перейшовши до податкової. А в Чорнобиль, який став йому рідним, ліквідатор їздить щороку, адже там залишилася часточка його життя…
Додати коментар
