За 500 метрів від ворога
Після невеличкої перерви район антитерористичної операції на Донбасі знов відвідала «Передова інформаційна група». Проект, започаткований два місяці тому харківськими волонтерами-журналістами та прес-службою Національної академії Національної гвардії України, набирає обертів – здійснено серію подорожей, опубліковано десятки матеріалів про захисників України й події на фронтах «неоголошеної війни». Цього разу ми вирушили до місцевості поблизу села Кримського Новоайдарського (до жовтня 2014 р. – Слов’яносербського) району Луганщини…
Хочу розпочати цей матеріал словами подяки на адресу цивільних колег, які заради участі в мобільних прес-«десантах» віддають свої час, сили, творчу енергію. Спасибі вам – гадаю ми робимо важливу справу! Крім суто журналістської діяльності, проект став набувати додаткових функцій – через нас волонтери передають «на передову» посилки з різними речами та продуктами, адресовані підрозділам, до яких ми плануємо завітати. Також наш автомобіль поступово перетворюється на своєрідну пересувну бібліотеку – у нашому вантажі завжди є декілька різних книжок, зібраних за допомогою друзів, знайомих і просто небайдужих людей, а також газети та журнали.
Зауважу: на передовій гвардійці читають охоче, навіть жадібно! На деяких блокпостах, впізнаючи нас, насамперед, запитують, чи не привезли ми нових книжок? А в кількох підрозділах навіть утворилися маленькі бібліотечки: дуже приємно бачити в якійсь землянці акуратну поличку, а на ній – книжки. Тож ми й надалі розповсюджуватимемо друковане слово, і якщо хтось хоче допомогти літературою – звертайтеся, фронтовики будуть вам надзвичайно вдячні…
Одну зі згаданих бібліотечок ми виявили якраз на одній із позицій підрозділу НГУ під Кримським. Це така ж цікава деталь польового побуту, як і саморобні меблі або невеличкий «город» у патронному «цинку», де вирощують зелену цибулю. Потреба в бодай «клаптиках» мирного життя, що нагадують про домашній затишок, актуальна саме тут, буквально перед обличчям ворога, адже лише за 500 метрів звідси починається територія, окупована бойовиками «ЛНР», з якої, всупереч оголошеному перемир’ю, чи не щоночі лунають постріли.
Протягом майже місяця гвардійці щодня безперервно риють, удосконалюючи свою оборону, облаштовуючи окопи, бліндажі, ходи сполучення. А наприкінці дня, проведеного за цією нелегкою працею, із заходом сонця, починається, як іменують воїни, «друга зміна»… Командир блокпоста, лейтенант із позивним «Пальма», пояснює:
– Вдень тут можна ходити навіть без бронежилета та шолома. Але це ілюзія спокою, бо коли сутеніє, настає час роботи ДРГ – диверсійно-розвідувальних груп, починають «працювати» стрілецька зброя або навіть міномети, щоразу по-різному. Ми не можемо прогнозувати, що й коли станеться, але кожен розуміє: вечір означає повну екіпіровку й дуже мало сну…
Цікавимось стосунками з місцевим населенням. Офіцер відповідає:
– У селі, поблизу якого ми перебуваємо, залишилося відсотків двадцять місцевих жителів. Дорогу, якою сюди раніше завозили продукти, нині контролюють сепаратисти, тож транспортне сполучення відбувається ґрунтовими шляхами, «через поле», а там не всяка техніка проїде. Через це в місцевих виникав дефіцит продовольства. Не привозять сюди й пенсії, а більшість із цих людей вже немолоді. Допомагаємо їм чим можемо – відвозимо консерви, інші продукти. Хіба можемо в цій ситуації нічого не робити? Дехто з них вже зізнається: мовляв, добре, що ви тут стоїте, без вас нам було б гірше – напевно, з нами вони почуваються захищеними…
На іншому, «крайньому», блокпосту, який ближче до селища, військові спілкуються з населенням ще частіше. Гвардієць із позивним «Музикант» розповідає, що їхній підрозділ відряджений під Кримське вже вдруге, місцеві жителі прийняли їх не одразу, але поступово стосунки налагодилися:
– Ще першого дня після приїзду сюди дехто з них спересердя сказав мені: «Дарма ви приїхали на нашу землю!». Та минуло небагато часу – і ми подружилися, навіть телефонуємо одне одному. Прагнемо бути хорошими сусідами. Наприклад, ділимося консервами та хлібом, питною водою. Наші хлопці допомагали відновлювати обірвані лінії енергопостачання, ми навіть неодноразово під’єднували місцевих до свого генератора. Для нас це вже звичайний життєвий процес – ці люди звикли до нас, а нам приємно допомагати їм, наскільки це наразі можливо. Зізнаюся, тут, у Кримському, назавжди залишиться частина мого серця – хоча, сподіваюся, це все тимчасово…
Боєць наголошує: важливо розмовляти з людьми, зважаючи на їхній менталітет – завоювати довіру силою чи зброєю неможливо. До слова, гвардійці діляться з місцевими не лише харчами, а й новинами. Адже багато з них через відсутність електрики відрізані від інформації, а військові мають змогу стежити за подіями в Україні і світі за допомогою телевізорів, якими обладнані деякі бліндажі, та мобільного Інтернету.
Під час денного затишшя в розташуванні гвардійців, у дворі, оточеному покинутими будинками, вирує життя. На саморобній пічці-«буржуйці» закипає чайник, в повітрі витають пахощі страв, які хлопці готують на обід. Тут також ввечері чекають на обстріли, кажуть: добре, що хоч давно не чути вибухів снарядів гаубиць та «Градів».
Музикант (цей позивний боєць дістав за звичку постійно ходити з навушниками і слухати музику) гостинно демонструє нам тимчасове житло підрозділу: старанно обладнаний бліндаж. На столі – старенький телевізор і шахівниця, на стіні – листок з молитвою і прапором улюбленої футбольної команди.
– Я – затятий, можна сказати, професійний уболівальник, – усміхаючись, говорить воїн. У розмові спливають дуже цікаві деталі його біографії. Виявляється, до весни 2014-го Музикант жив за кордоном, у чеській столиці Празі. Коли ж почалися бойові дії на Сході, повернувся до рідного Дніпропетровська, сказавши дружині, що їде владнати питання з отриманою у спадок нерухомістю, а сам – «мобілізувався» до Нацгвардії як доброволець.
– Я тут захищаю від подальшого розповсюдження сепаратизму своє рідне місто, де в мене залишилися мати, друзі, – розмірковує гвардієць. – Дніпропетровськ, як і Харків, надто близько до району АТО, і я не хочу, щоб до них також прийшла війна. Саме тому я готовий служити щонайменше рік, сумлінно і до кінця… За цей час у нас сформувався хороший колектив. Взагалі, люди, які пройшли хоча б одну ротацію на фронті – дорослішають, стають відповідальнішими, вони чітко усвідомлюють, де вони й навіщо. У наших умовах – це дуже важливо. На війні, в принципі, між людьми виникають особливі стосунки, тут більше щирості, простоти, люди відвертіші, аніж у мирному житті. Ти впевнений, що товариші завжди прийдуть тобі на виручку, поділяться останнім. І хоч нині розкидані з побратимами по різних блокпостах, зв’язку не втрачаємо – телефонуємо, іноді в гості їздимо, після кожного обстрілу переживаємо, чи не було втрат, якщо потрібно, допомагаємо одне одному…
Атмосфера в колективі багато в чому залежить від командира. Нам із командиром пощастило. Особисто я в ньому впевнений «на всі сто». Він завжди на зв’язку, приймає швидкі й розумні рішення. Коли у фронтових умовах не переймаєшся зайвими, непотрібними питаннями, сподіваєшся на командира, довіряєш йому – це справді дуже важливо…
Музикант переконаний: тільки через взаємодопомогу можна досягти миру:
– Я сприймаю цю країну, як поле, заросле бур’янами. Вони проросли й у душах людей. Попереду в нас багато роботи, щоб все це вичистити – і з себе, і з тих, хто поруч…
Наостанок ми почули від командира блокпоста, майора з позивним «Мода» цікаву історію, яка свідчить: навіть у воєнних умовах життя бере своє, люди продовжують прагнути щастя, закохуватись.
Нас зацікавило жіноче ім’я, виведене на капоті однієї з вантажівок: «Віолочка». Як охоче пояснив офіцер, воно належить волонтерці із Запоріжжя, яка ще під час першого відрядження на Схід допомагала підрозділу із забезпеченням, не раз приїжджаючи в район АТО:
– Служив тоді в нас призваний ще під час першої хвилі мобілізації водій Дмитро, земляк цієї дівчини. Вони з Віолою познайомилися в Попасній, де ми тоді були розквартировані. Між ними спалахнули романтичні стосунки, одним із проявів яких стало те, що автомобіль Дмитра став «іменним», діставши назву на честь його коханої.
За фронтовими звичаями, подібні назви техніки не змінюються, навіть попри те, що в цього КрАЗа вже інший водій. Напевно, ім’я дівчини справді принесло щастя машині й тим, хто на ній їздив. «Віолочка» продовжує нести службу на фронті, а закоханий водій, який написав це ім’я на капоті, вже демобілізований і повернувся додому. Тож сподіваємось, незабаром у Запоріжжі з’явиться нова молода родина…
Олексій ЛЕБЕДЬ, з району АТО.
Фото автора
