Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Наші люди
30/03/2015 9:19

Володимир Дериведмедь: «Донбас – це діти, яких ми виховаємо!..»

Цей чоловік звернувся до нас на вулиці Артемівська, коли ми стояли біля розташування 1-ї медичної роти Нац­гвардії, прислухаючись до канонади, що долинала від Дебальцевого.

– Ви журналісти? – почав розпитувати він, вказуючи на позначки «Преса» на нашому одязі, й одразу ж здивував нас тим, що розмовляв чистою українською мовою, яку нечасто можна почути на теренах Східної України. – Хлопці, напевно, я невчасно, але це важливо!.. В Артемівську ми відкриваємо перший магазин дитячої книжки…

У його голосі відчувалися гордість і водночас – неспокій, що його ідею сприймуть як щось банальне. Та ми одразу ж згадали вивіски по вулицях уже добре нам відомих Слов’янська, Краматорська, Артемівська, Костянтинівки: у жодному з них ми не бачили книгарні! І ось, у складний, фактично – воєнний час, неподалік від «лінії вогню» раптом хтось дбає про дитячу літературу! Такою людиною виявився військовий пенсіонер майор у відставці Володимир Дериведмедь.

Випускник Харківського гвардійського вищого танкового командного училища, він воював в Афганістані, 16 років жив в Артемівську, потім стільки ж – у Києві, але зрештою повернувся в місто своєї молодості. А незабаром спалахнула «неоголошена війна»…

– Коли почалася АТО, я пішов добровольцем у батальйон «Донбас», навіть відслужив там три місяці. Але через вік у штат мене взяти не змогли – мені все ж таки 63 роки. Тоді я подумав: а що я можу зробити корисного для «просування» України в рідному місті? І зрозумів, що треба починати з дітей – допомагати їм розуміти рідну країну в усьому її різноманітті. А що для цього може бути кращим за хорошу книжку? Так виникла ідея відкрити спеціалізовану книгарню дитячої літератури: навчальної і для розвитку дитини. Звісно ж, основна частина асортименту – українською мовою, але є й англійською та іншими мовами.

– Навіщо Вам це тепер? Невже тут хтось цікавиться книжками, та ще й українськими?

– Я спеціально порахував: у гуртожитку, де мешкаю з родиною, нині проживають 150 дітей-переселенців з усього Донбасу. І я зрозумів – саме сюди потрібно везти книжки, які формуватимуть світогляд і кругозір дітей. Патріотів своєї країни треба ростити, тим більше тут – на Донбасі. Я давно казав батькам дітей в Артемівську: «Зрозумійте, для того, щоб вас і ваших дітей належно сприймали в інших містах України, їх потрібно належно виховувати, давати більше знань про свою державу, як це роблять в усіх куточках нашої країни!» І починати необхідно з мови та історії. Причому загальної історії України – кожного її регіону, а не тільки Донбасу. Тоді в дитини буде складатися цілісне світосприйняття, повна картина й розуміння процесів, які в різний час відбувалися на території України.

– А як узагалі тут ставляться до української літератури?

– Не повірите – ставлення чудове! Особливо, якщо книжка якісна й цікавого змісту. До речі, ви знаєте, що в нас в Артемівському районі 95% шкіл – україномовні? В місті – лише дві російські школи! І зовсім не тому, що їх за владними розпорядженнями закривали чи українізували – нічого подіб­ного! Просто батьки прагнули віддавати дітей до україномовних шкіл. Я сам через це пройшов у своїй родині. Хоч і жив в Україні, 26 років розмовляв російською. Та одного разу моя трирічна донечка прийшла із садочка й сказала: «Добрий вечір, тату!» Відтоді я перейшов на українську. А старша донька, яка живе в Києві й теж вчилася й спілкувалася російською, пішла на курси української мови. А як інакше? Не пам’я­таю, хто сказав: «Коли палять книжки – це страшно, але ще страшніше, коли книжки є, але їх не читають». На мою думку, наші нинішні проблеми походять саме від цього. Ми, вочевидь, дозволили тут, на Донбасі, так ставитися до себе… 

Але ми не такі, як росіяни! У нас і нині немає до них тих злості й неповаги, які вони відчувають до нас. Мені є з чим порівнювати: у мене два сини – кадрові офіцери російської армії. Коли почався цей конфлікт, сказав їм, що вони повинні розуміти: я захищатиму землю, на якій народився. Шкода, але один із моїх синів – палкий прихильник Путіна. А другий син сказав, що він відчуває себе не росіянином, а українцем…

– А якої Ви думки про тезу, що інколи звучить у дискусіях: «Навіщо Україні боротися за Донбас? Відділити їх – і нехай собі живуть»?

– Це зовсім неправильно! Донбас – український! Звісно ж, тут є ті, хто дивиться в бік Росії  і при цьому прагне отримувати від України пенсії, субсидії та інші блага. Так ось: Донбас – це не вони! Донбас – це діти, яких ми виховаємо! 

У нашому місті було чимало пасивних, байдужих людей. Але навіть у них змінюється ставлення до подій у країні. Чимало артемівців з перших днів конфлікту почали допомагати нашій армії – збирали продукти, теплі речі. А коли відкрився шпиталь медроти Нацгвардії, приносили білизну, засоби гігієни, картки попов­нення мобільного зв’язку – все, що могло знадобитися медикам та пораненим. А бачите ось це кафе на протилежному боці вулиці? Його власниця, звичайна жінка-підприємець, щодня годує півсотні українських солдатів і ставиться до хлопців, як до своїх синів…

Олексій ЛЕБЕДЬ, з району АТО.

Фото автора

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті