Денис Пояцика: «Суперник боксує так, як ти даєш йому це зробити»
Спостерігати за боями іменитого «українського отамана», спортсмена-інструктора спортивної команди Національної гвардії України старшини Дениса Пояцики завжди цікаво. Міць та сила духу, гострий розум, заряджений блискавичною реакцією, наполегливість і самосвідомість переможця вирізняють його з-поміж решти спортсменів боксерського «прайду». Поза рингом Денис – щирий, усміхнений і без жодного натяку на сумнозвісну «зіркову хворобу». Ми зустрілись із чемпіоном незадовго до чергового бою «Українських отаманів» у Британії і поспілкувалися про те, з чого почався його шлях до чемпіонських поясів, а ще – про життя поза спортом.
– Денисе, ми з Вами – земляки…
– Дуже приємно (усміхається. – Ред.)
– Як я знаю, Ваша спортивна кар’єра починалася у Кременчуці, у спортивному клубі єдиноборств «Легіон». Розкажіть, будь ласка, нашим читачам, чому обрали саме бокс і хто, власне, привів Вас у секцію.
– У «Легіон» ми прийшли з хлопцями всім двором. Нам було років по десять, хотіли навчитися захищати себе. Комусь вистачило декількох прийомів, а я залишився. До боксу ще займався дзюдо, але через часті тренування почав відставати у школі й мама змусила мене покинути спорт. Та зрештою зрозуміла, що без спорту я не зможу, і змирилася. Тоді я навіть уявити собі не міг, наскільки серйозно пов’яжу своє життя з боксом. Спочатку напрацьовував тактику, потім стало цікаво здобути черговий розряд, звання майстра спорту, майстра спорту міжнародного класу. «Міжнародника» два роки не міг заробити. А вже після перемоги на чемпіонаті Європи отримав і заслуженого майстра спорту.
– Перший чемпіонат Європи, у якому Ви взяли участь, приніс Вам тріумфальну перемогу. Вас помітили на міжнародній боксерській арені. Як чемпіонський титул європейського континенту вплинув на Вашу подальшу кар’єру?
– Після перемоги на чемпіонаті Європи пропонували боксувати в Німеччині серед професіоналів. Мені тоді виповнився лише 21 рік, хотілося потрапити на Олімпійські ігри. Готувався до Олімпіади в Пекіні, однак того року ліцензію отримати не вдалося. У моїй ваговій категорії її здобув Олександр Усик, зрештою він і поїхав представляти Україну. Тоді навіть опустилися руки, поступово з лідерів української збірної я відійшов на другий план. Напевно, у цьому була й моя провина. Потім мене запросили боксувати за азербайджанську
команду «Baku fires», з якою я виступав два роки. І вже коли в Україні з’явилися «Отамани», повернувся. Це наш третій сезон.
– Саме цього сезону Вас обрали капітаном «Українських отаманів». Відчуваєте підвищену відповідальність?
– Приємно, що хлопці бачать у мені лідера, адже капітана команда обирає шляхом голосування. Я давно боксую, уже майже 20 років, добре знаю тренерів. З Михайлом Івановичем Мельником (головний наставник «Українських отаманів», заслужений тренер України. – Ред.) працюю з 14 років. Коли бачу, що хлопці не витримують навантажень, можу підійти до тренерів і поговорити з ними, щоб трішки послабили темп, поберегли наших бійців. А щодо відповідальності… На рингу або б’ють тебе, або б’єш ти. Бути битим
нікому не хочеться. Тому, коли виходжу в «квадрат», б’юся і за себе, і за команду, і за країну.
– Як складаються стосунки всередині команди? З ким найбільше приятелюєте?
– Я з усіма хлопцями в гарних стосунках. До того ж ми всі – зі збірної України, тому постійно перетинаємося на зборах і поза нашою базою. Напевно, найбільше товаришую з Колею Буценком та Дімою Грінченком, теж нашим земляком.
– В «Отаманів» велика армія вболівальників: коли Ви боксуєте вдома, в Україні, трибуни завжди заповнені вщерть. Мабуть, не вистачає цієї підтримки, коли бої проходять за межами країни?
– Вдома завжди відчувається підтримка вболівальників, за це їм спасибі. За кордоном теж приходять нас підтримати. Нещодавно боксували в Китаї і було приємно побачити в залі українські прапори. Зазвичай, ті, хто там навчається чи працює, приходять на наші виїзні бої.
– Денисе, як налаштовуєтеся на бій?
– Мене часто запитують, чи дивлюся я бої противника. Скажу відверто: переглядаю дуже рідко. Я взагалі вважаю: немає значення, які перемоги в суперника за плечима – він боксуватиме так, як ти дозволиш йому це зробити. Минулого місяця в боях проти команди Куби наш Вова Матвійчук боксував із призером Олімпійських ігор, срібним призером чемпіонату світу, чемпіоном Панамериканських ігор Ясніелем Толедо. Вова «закатав» йому такий бій, що кубинець не знав, як йому з ним боксувати. Поєдинок тривав на рівних. У боксі, як і в будь-якому іншому виді спорту, сьогодні можеш показати один результат, а завтра – через травми, погане самопочуття тощо – зовсім інший.
– Ви боксуєте вже двадцять років. Хвилювання перед поєдинком все ще виникає?
– Хвилювання завжди є. Напевно, тому й не передивляюся боїв суперників, щоб зайвий раз не думати про майбутній поєдинок. Виходжу на ринг і вже там включаюся. Абстрагуюся від усього: ані спалахи фотокамер, ані вигуки вболівальників на трибунах не заважають мені зосередитися на бої. Чую лише тренера, який може підказати щось зі сторони. Робиш якісь висновки, змінюєш тактику. Інколи тренер прикрикне, дасть «на горіхи» (усміхається. – Ред.) – і починаєш працювати інакше.
– Як сприймаєте поразки? Навчились гідно програвати?
– Без поразок не можна відчути справжнього смаку перемоги. Роблю висновки після кожного поєдинку, а тим паче, якщо програв бій. Можливо, десь не допрацював, а можливо, навпаки – заганяв себе. У спорті, як і в житті, потрібно пізнати все.
– Яка перемога в кар’єрі для Вас найзнаковіша?
– Важко сказати, стільки боїв було. Напевно, перемога на чемпіонаті Європи. Це моє перше змагання такого рівня, й одразу ж – чемпіонський титул. Багато яскравих спогадів: і перемога на Кубку Президента, і в «Динаміаді»…
– До слова, про «Динаміаду». Вам цікаво брати участь у змаганнях такого рівня? Є гідні суперники?
– Звісно, цікаво. В останньому чемпіонаті були сильні супротивники, яскраві поєдинки. Останнім часом, напевно, через ситуацію в країні, такі чемпіонати не проводяться, але якщо їх поновлять і мене запрошуватимуть, побоксую із задоволенням.
– Найближчий поєдинок «Отаманів» відбудеться наступного тижня, на виїзді, з британською
командою. Як готуєтеся до бою
з «Лев’ячими серцями»?
– Тренуємося. Сподіваюся, травма не перешкодить вийти на ринг…
– Коли травмувалися? Під час минулого поєдинку?
– Ні, на тренуванні зіткнулися з партнером колінами. Наче нічого страшного, але це наклалося на стару травму. У мене обидва коліна прооперовані – професійний спорт дається взнаки. Тим паче, такий його вид, як бокс, коли б’ють тебе й б’єш ти. У кожного боксера є свій набір травм.
– Наступного року – чергові Олімпійські ігри. Плануєте
взяти реванш у самого себе
й здобути путівку на Олімпіаду в Ріо?
– Взяти ліцензію WSB і поїхати на ігри 2016 року – моя головна мета. Але я не люблю завчасно про щось говорити. Вважаю, що краще робити свою справу: боксувати й перемагати.
– Денисе, а поза рингом доводилося використовувати професійну майстерність?
– Востаннє бився поза рингом, напевно, років у 16. Якась дворова бійка була. Тепер я тверезо оцінюю свої сили й розумію, що можу покалічити людину, яка не має жодного стосунку до боксу. Буває, чіпляють, мовляв: «О, ти ж Пояцика, боксер, нумо, покажи, на що здатен…». Та я завжди намагаюсь владнати будь-який конфлікт словами. Бійка – це вже останній аргумент.
– Часто Вас впізнають на вулиці?
– Ті, хто стежить за виступами «Отаманів», впізнають. Часто в аеропортах підходять, підтримують. Якось у Кременчуці їхав з вокзалу додому, і мене впізнали в маршрутці, почали вітати з перемогою, хвалити. Звісно, це приємно…
– Що Вас цікавить поза боксом? Як відпочиваєте від рингу?
– Насправді в мене багато інтересів: і риболовля, і дайвінг, і на автомобілі люблю поганяти. Інша справа, що на все це обмаль часу. Постійні збори, тренування. Але немає чого скаржитися, така в мене робота.
– Денисе, мама дивиться Ваші бої?
– Не просто дивиться, а ще й навчає мене, як потрібно боксувати (сміється. – Ред.).
– Тобто вона не з тих, хто сидить перед телевізором із валер’янкою?...
– Де там! Наслухається коментаторів, а потім телефонує й розповідає, як потрібно було бити. Я такі розмови швидко припиняю. Кажу: «Мамо, ти ж зателефонувала, щоб запитати, як у мене справи, так?». Взагалі не люблю, коли люди, далекі від спорту, професійного боксу, починають давати мені якісь поради. Зі сторони завжди легше судити. Коли приїжджаю додому, одразу прошу маму не говорити про бокс. За двадцять років «наївся» його досхочу, хочеться відпочити від усіх цих хуків, аперкотів і просто насолодитися життям…
– На цій хорошій ноті про насолоду життям пропоную закінчити наше інтерв’ю. Перемог Вам, Денисе, і, звісно ж, олімпійського золота!
Бесіду вела Марія САЛЬНІК, «ІЗ»
Коментарi
-
jeff
24/03/2015 8:14
While the following year’s well-known colorations are often green, citrus, plus light red, Chanel hasn’t aside all of outside withi
Додати коментар
