Гартовані в боях
Успішний наступ у Приазов’ї, під час якого було визволено від бойовиків «ДНР» та російських найманців кілька населених пунктів, а лінію фронту – відсунуто від Маріуполя на відстань до 20 кілометрів, став результатом спільних зусиль бійців Національної гвардії України (серед яких найбільше відзначилися бійці полку спеціального призначення «Азов») та воїнів Збройних сил України.
Найзапекліші бої точилися за село Широкине, де «ополченці» чинили сильний опір у підготовлених ними потужних оборонних позиціях. Долю битви багато в чому вирішили лише три українські воїни – екіпаж танка Т-64 одного з підрозділів об’єднаного угрупування Національної гвардії України в секторі «М», які на своїй бойовій машині билися проти трьох ворожих танків (це окрім іншої військової техніки та піхоти).
Із цього протистояння наші хлопці вийшли переможцями – один з танків сепаратистів дістав важкі пошкодження, решта втекли з поля бою. Під час сутички в нашої бойової машини відмовила гармата, але й після цього екіпаж і далі підтримував воїнів влучним кулеметним вогнем. Завдяки цьому українські війська заволоділи укріпленнями противника поблизу Широкиного, закріпились і впродовж кількох діб утримували оборону під постійними артилерійськими обстрілами.
Усіх трьох героїв я застав на одному з блокпостів за ремонтом своєї бойової машини. Саме через пошкодження хлопці вийшли з бою, і на передовій їх змінив інший екіпаж (який, до речі, воює не менш героїчно – за останньою інформацією, танкісти знищили ворожу 100-мм протитанкову гармату МТ-12 «Рапіра», яка активно обстрілювала наші позиції).
Себе троє танкістів жартома називають «добровільно мобілізованими»: усі вони, отримавши повістку військкомату під час часткової мобілізації, свідомо стали до лав Нацгвардії, хоча кожен із них міг уникнути призову й не потрапити в район АТО та й узагалі до війська.
Командує грізною машиною сержант Юрій Криворучко, який проходив строкову службу ще 25 років тому у військах тодішнього Білоруського військового округу. У цивільному житті він – працівник приватного підприємства, провідний фахівець-покрівельник.
Юрій охоче ділиться спогадами про бої за Широкине: «За лісосмугою ми бачили дими від бойової техніки, розвідка передала, що там мають бути танки та бронемашини сепаратистів. По димах ми й вели вогонь, майже наосліп, по нас «працювали» у відповідь. Дякувати Богу, не влучили, хоча осколками танк посікло добряче. Але техніку бойовиків ми звідти вибили…».
Ворожі артилерійські обстріли танкісти перечікували в бліндажі. Сепаратисти вели по них вогонь «усіма калібрами» – з «градів», самохідних гаубиць, мінометів, до того ж, як і завжди, – анітрохи не переймаючись долею мирних жителів, будинки яких вони руйнували. За словами Юрія, з нашими бійцями в бліндажі ховались і троє цивільних. Один з них розповів про часи, коли в Широкиному хазяйнували «козачки»: «Вони мародерствували, забирали все, що їм хотілося. Могли постріляти по машинах чи будинках просто так – для розваги…».
До речі, того ж дня, вже після зустрічі з танкістами, мені довелося поспілкуватися з однією з місцевих жительок, Світланою Миколаївною, яка прийшла до штабу угруповання НГУ зі своїм лихом: «Я живу на околиці Широкиного, мій дім окремо стоїть. А ті терористи просто вщент його зруйнували, пристрілювалися по ньому чи що…».
Примітно, що один із танків, яким протистояв екіпаж сержанта Криворучка, мав на антені… український прапор! Мимоволі згадалися матеріали «найчесніших» російських ЗМІ про звірства, які нібито чинять наші військові – чи не була це чергова провокація, спеціально для об’єктивів «бійців інформаційного фронту» сусідньої «братньої» держави?
Про механіка-водія сержанта Михайла Падалку я чув ще раніше чимало доброго від їхнього командира роти майора Геннадія Беседіна. За його словами, Михайло – механік від Бога, який здатний «перебрати» бойову машину, до якої він ставиться, як до коханої дівчини. Саме тому його танк перебував в ідеальному технічному стані, що безпосередньо виявилось у боях.
Під час бесіди до блокпоста з боку передової під’їхали бійці «Азову» й один з танкістів, навідник солдат Олександр Рибак, попрямував до них привітатися. Розмова спочатку «не клеїлася»: «азовці» – народ суворий, та й заклопотані були, обслуговуючи свою зенітну гармату. Проте, коли вони дізналися, що говорять з представником того самого екіпажу, який разом із ними штурмував Широкине, їхнє ставлення одразу ж змінилося: «Та це ж ті самі хлопці, що „сєпарам” дали прикурити! Дякуємо, що підтримали нас, без вас не впоралися б!».
