Їхні подвиги відзначено орденами. Посмертно…

Ми продовжуємо розповідати про працівників міліції та військовослужбовців Національної гвардії України, які поклали життя під час антитерористичної операції на теренах Донбасу і посмертно відзначені державними нагородами.

На тлі справжнього шоку, який пережила Україна після «Іловайського котла», коли на десятки пішов підрахунок загиблих, поранених і зниклих безвісти, в інформаційному вирі дещо «загубилися» повідомлення про меншу за кількістю жертв – проте не менш болючу, трагедію, що сталася 5 вересня на іншій, південній ділянці «фронту» антитерористичної операції. Того дня, близько 16 год. 30 хв. у районі смт Тельманового Донецької області колона авто- та бронетехніки Національної гвардії України, що рухалася до визначеного району виконання службово-бойового завдання, раптом потрапила під зосереджений обстріл з двох боків. У «голові» колони запалав підбитий з гранатомета бронетранспортер, кулі й осколки зрешетили кабіни та кузови новеньких вантажівок «КрАЗ», а по «хвосту» почав пристрілюватися ворожий міномет. Але гвардійці, попри те, що більшість із них були зовсім юними строковиками, не спасували – прийнявши бій і відкривши вогонь у відповідь, вони пішли в атаку і зрештою вирвалися з вогневого «мішка», проте зазнали при цьому болісних втрат: 12 із них дістали поранень, п’ятеро воїнів повернулися додому «вантажем 200»…

Зокрема, той бій став останнім для 35-річного капітана Андрія Шанського. За страшною іронією долі, Андрій Миколайович загинув на рідній землі його малої батьківщини, адже народився він у смт Мирному Тельманівського району.

Випускник Українського державного лісотехнічного університету капітан Шанський, як кажуть військові, «перейшов на штабну роботу» до територіального управління лише в червні 2014 р., а до того протягом 12 років служив у лавах окремої бригади спеціального призначення внутрішніх військ МВС «Барс» – спочатку як солдат строкової служби, а потім як професійний військовослужбовець за контрактом. Військову кар’єру він обрав цілком свідомо, наслідуючи приклад батька, ветерана ВВ полковника у відставці Миколи Миколайовича Шанського. Андрій здобув офіцерське звання, у 2005–2007 рр. служив у складі Спеціального миротворчого підрозділу МВС України міжнародних поліцейських сил Місії ООН у справах Автономного краю Косово. Командування та колеги згадують про нього зі щирою повагою, як про енергійного й авторитетного молодого офіцера, що досконало володів англійською мовою, мав чималий службовий досвід і чудові кар’єрні перспективи.

Його проводили в останню путь 9 вересня в Чернігові, де проживають батьки загиблого – той день міська влада оголосила скорботним. Серед багатьох людей, які прийшли на панахиду та похорон, щоб ушанувати полеглого офіцера й висловити співчуття його батькам і дружині, були друзі, бойові побратими-гвардійці, керівники місцевих органів влади та Управління МВС у Чернігівській області, громадські активісти, а також багато місцевих жителів, хоч і не знайомих з Андрієм та його родиною, проте небайдужих до їхнього горя…

Того ж дня в Харкові поховали однолітка й однополчанина Андрія – 35-річного капітана Петра Лавриненка. Закінчивши факультет внутрішніх військ Національного університету внутрішніх справ, Петро Григорович загалом присвятив військовій службі понад 17 років, залишивши по собі світлу пам’ять у тих, хто знав його в мирному житті, і щиру вдячність у тих, з ким він прийняв останній бій… Адже, за свідченнями однополчан, у мить смертельної небезпеки капітан Лавриненко врятував чимало життів, виявивши справжню мужність, рішучість, і вміло керував діями підлеглих, аж поки куля ворожого снайпера обірвала його життя.

Самотньою залишилася мати Петра Григоровича, адже він не встиг створити власної родини, як і троє молодших за нього гвардійців, що загинули разом із ним…

Ніколи не загоїться рана від непоправної втрати й у батьків та сестри 19-річного солдата Миколи Миколайовича Кобринюка, поховання якого в рідному селі Шельпахівці Хрестинівського району Черкащини перетворилося на вияв щирої всенародної скорботи за полеглим юним захисником Батьківщини: буквально всім селом, разом із делегаціями з усього району, під численними державними прапорами земляки проводили Миколу від його рідної хати до місця вічного спочинку…

«Коля був надзвичайно відповідальна людина, господар слова й діла, патріот нашої держави. Якщо людина була з ним щирою, він готовий був для неї прихилити небо, поділитись крихтою…» – не приховуючи сліз, сказав над труною солдата сільський голова Віктор Обараз. За своє коротке життя цей енергійний і життєрадісний юнак встиг досягти чимало: виріс свідомою, порядною людиною, закінчив Брацлавський агроекономічний коледж Вінницького державного аграрного університету, восени 2013-го охоче пішов на строкову службу до лав внутрішніх військ МВС. А коли над Вітчизною нависла загроза, написав рапорт із проханням направити його в район АТО, пояснивши матері свій вчинок фразою, яка останніми місяцями не сходить з вуст тисяч справжніх патріотів України: «Якщо не я – то хто?..»

Сотні земляків із села Петропавлівки та всього Братського району Миколаївщини віддали останню шану іншому 19-річному герою – випускнику золочівського Навчального центру ВВ молодшому сержанту Юрію Вікторовичу Спащенку.

За словами рідних та друзів, Юрій змалку вирізнявся патріотичними переконаннями, тож він цілком свідомо вирішив чесно виконати військовий обов’язок, відслуживши строкову у військах правопорядку. А згодом також свідомо зголосився стати на захист Вітчизни зі зброєю в руках. Вирушаючи на схід держави, на боротьбу з бойовиками-сепаратистами, він заспокоював рідних, запевняв їх, що повернеться живим – але не судилося… Під час церемонії поховання, попри біль утрати, батьки Юрія висловили впевненість у тому, що їхній син віддав своє молоде життя за майбутнє вільної та незалежної України, зазначивши: «Головне, щоб ця жертва не була марною…»

П’ятий загиблий воїн, житель Дніпровського району столиці солдат Олександр Іванович Звінник – із покоління, яке журналісти полюбляють іменувати «Ровесники незалежності». Власне, він лише на один день молодший за Українську державу – народився 25 серпня 1991 року. На знімках, розміщених на його сторінках у соціальних мережах – життя звичайної молодої людини: кадри, зняті «на пам’ять» під час строкової служби в підрозділі Повітряних сил ЗС України – у казармі, із товаришами, біля літаків та спецтехніки для їхнього обслуговування, потім – після довгожданого «дембеля» – зустрічі із друзями, пікніки з шашликами «на природі», улюблений «Форд» біля гаража, оптимізм в усмішці на кожній світлині… Аж раптом, з весни 2014-го він знову позує в обмундируванні та зі зброєю в руках, із новими однополчанами – бійцями «мобілізаційного» батальйону столичної частини Нацгвардії…

Цей підрозділ – без перебільшення, один з найкращих серед такого роду військових колективів – заслуговує не менше теплих слів, ніж «розкручені» в мас-медіа добровольчі формування з назвами-«брендами». Адже мобілізовані до складу цього батальйону жителі столиці та Київщини продемонстрували надзвичайну сумлінність і дисциплінованість, щире прагнення якнайшвидше відновити військові навички. Фактично більшість із них, вирваних мобілізацією з плину звичного, комфортного й безпечного життя, були і є добровольцями, які знову наділи погони не з примусу чи страху, а саме з патріотичних міркувань. Одним із цих чоловіків був призваний із запасу працівник аеропорту «Бориспіль» солдат Звінник, у якого навіть за зовнішніми ознаками – за тим, як він у ті дні тримався перед камерою і носив форму, як ретельно складав у соцмережах свій невеличкий особистий віртуальний фото- та відеоархів – відчувається стримана, без жодного нездорового фанатизму ГОРДІСТЬ – за участь у захисті Батьківщини саме в ці, не найкращі для неї, часи, за причетність до справи розбудови потужної силової структури – Національної гвардії України.

Особливо яскраво це видно на останньому фотознімку, де Олександр разом із двома друзями позує на тлі колони військових вантажівок вітчизняного виробництва, що вишикувалася на Хрещатику вранці 24 серпня 2014 р. перед початком військового параду з нагоди Дня Незалежності України. У тому врочистому марші за кермом одного із новеньких «КрАЗів» саме й був солдат Олександр Звінник, професійні навички якого командування визнало гідними участі в параді. Тоді, за день до свого 23-річчя, він і не здогадувався, що «неоголошена війна» на сході України вже перейшла у фазу неприхованої російської агресії проти його Вітчизни, і військова техніка ледь не з парадної колони вирушатиме «на фронт», а 5 вересня він, єдиний син у родині, разом із чотирма побратимами зустріне смерть у жорстокому бою…

Ми пам’ятатимемо кожного з вас, герої!

Підготували

Сергій КОВАЛЕНКО, «Моменти»,

та Євген РОЖЕНЮК, м. Київ

друкувати