«Героєм себе не вважаю»
Від листопада 2013-го військовослужбовцям внутрішніх військ МВС (а нині – Національної гвардії України) довелося пережити суворі випробування. Ніде правди діти: досвідчені офіцери, бувалі «контрактники» подекуди виконували службово-бойові завдання на межі своїх можливостей. Що вже казати про бійців строкової служби. Однак вони все витримали – 18-19-річні юнаки мужньо й стійко ділили та ділять тяготи військової служби зі своїми старшими однополчанами. Більше того: ризикують життям, демонструють приклади мужності й відваги, нічого не чекаючи натомість…
«Таких, як я, багато»
Коли автор цих рядків зателефонував строковику львівського Римникського полку НГУ солдату Роману Сапілі, він уже на початку розмови поділився сумнівами, чи варто про нього взагалі писати матеріал: «На днях до мене приходив кореспондент місцевої газети. Я, звісно, відповів на його запитання, але, зрештою, сказав, що героєм себе аніскілечки не вважаю. Таких, як я, насправді дуже багато…».
Говорячи «таких, як я», Роман мав на увазі солдатів строкової служби, яким випало побачити війну на сході країни. На День Перемоги, 9 травня, виконуючи службово-бойове завдання в Маріуполі, він дістав вогнепальне поранення – у його ліву ногу влучили дві кулі, випущені сепаратистом, що стріляв із натовпу мітингувальників. Поруч із Романом впав старший солдат Богдан Шлемкевич, бронежилет якого пробили кілька куль. Перемагаючи нестерпний біль, під ворожим вогнем разом із однополчанами Роман Сапіла відтягнув споборника, який стікав кров’ю, у безпечне місце. Потім були нестерпні сорок хвилин чекання прибуття медиків, які, попри всі зусилля, так і не змогли допомогти Богдану – він помер від ран…
Розповідаючи про пережите, Роман уникав подробиць. «Зрозумійте мене правильно, мені тяжко про це згадувати», – пояснив він. А в мене, коли слухав юнака, до горла зрадливо підступив клубок – адже в телефонній слухавці лунав голос молодої людини, яка лише вступила в доросле самостійне життя й не з власної вини розпочала його з болю та крові.
На службу – за прикладом брата
Коли питання не стосувалися маріупольських подій, Роман охоче розповідав про свою біографію. Народився й виріс у селі Рудники на Львівщині, вивчився на автокранівника, торік у квітні був призваний на строкову службу до лав внутрішніх військ МВС.
Юнака направили до львівського Римникського тричі орденоносного полку. До речі, для Романа предметом гордості є те, що в рідній для нього 2-й патрульній роті чотири роки тому служив строкову його старший брат Андрій. «Ось такий збіг! Я у другій роті ніби продовжив військову династію! − усміхається Сапіла. – До речі, у військкоматі, коли мене призивали, я й просився до ВВ тому, що брат про свою службу розповідав багато хорошого. Завжди казав: якщо йти на строкову – то тільки у внутрішні війська!».
Як зізнався Роман, після його поранення батьки спересердя не раз жалкували про те, що він пішов служити. Сам солдат під час таких розмов вважає за краще мовчати: «Про що говорити? Час не повернути назад і нічого не змінити…».
Мріє про одужання й мирну Україну
Розповів солдат Сапіла й про свої мрії. Перша й найголовніша з них – одужати. Тепер він перебуває в рідних Рудниках у реабілітаційній відпустці, яка триватиме до середини серпня. «Вдома і стіни лікують!» – зауважив Роман.
У розмові юнак жодного разу не дозволив собі поскаржитися на життя. Однак зрозуміло, що йому справді несолодко: «Нині ходжу на милицях, нога в гіпсі. А що найприкріше, лікарі чесно мені сказали: бігатиму ще нескоро…».
Стосовно другої мрії Романа, то вона дуже проста: щоб Україна була єдиною, вільною від бандитів і терористів, а головне – мирною: «Не хочу, щоб ще хтось із товаришів-однополчан опинився на моєму місці, пережив те, що довелося пережити мені».
«Романе, а не тримаєте на когось чи на щось зла за те, що Вам випали такі випробування?» – зрештою таки запитав я наприкінці розмови. «Та ні.., − відповів він. – На кого злитися? І навіщо? Така вже моя доля − доля солдата…».
Сергій ДІДИК, м. Київ.
Фото з особистого архіву
Романа САПІЛИ
