Вчений, педагог, життєлюб
18 червня виповнилося 90 років доктору юридичних наук, професору, заслуженому діячу науки і техніки України полковнику внутрішньої служби у відставці Володимиру Дмитровичу Бабкіну. Переоцінити його внесок у розвиток вітчизняної наукової думки – неможливо. Знаний український політолог і правознавець Володимир Горбатенко охарактеризував нашого ювіляра словами видатного французького мислителя Франсуа Ларошфуко: «Його здатність до проникнення безмежна; він завжди однаково й невтомно діяльний, чітко розпізнає далеке, неначе воно в нього перед очима, охоплює й осягає уявою грандіозне, бачить і розуміє мізерне, мислить сміливо, широко, по-діловому, дотримуючись у всьому міри; схоплює все до дрібниць і завдяки цьому нерідко віднаходить істину, приховану під таким щільним покровом, що іншим її побачити не дано».
Майбутній доктор юридичних наук народився 18 червня 1924 року в Києві. Однак раннє дитинство минуло не там, а поблизу західного кордону країни – батько Володимира Дмитровича служив прикордонником. Тривожне життя на заставах, де ще сіяли страх серед місцевого населення загони бандитських отаманів, стало для маленького Володі передвісником майбутнього воєнного лихоліття.
Першим освітнім закладом, поріг якого переступив тепер уже знаний науковець, а тоді звичайний семирічний хлопчак, була київська спеціальна артилерійська школа № 13. Навчання поєднувалося з суспільно-політичними складовими: відмінник, лідер, староста класу й громадський активіст – таким його запам’ятали однокласники й учителі.
Шкільний випускний класу Володимира Бабкіна припав на 1941-й – рік початку Великої Вітчизняної війни. Тоді йому, як і тисячам його ровесників, довелося дуже швидко подорослішати. Володя рвався на фронт, де вже воював, а згодом зник безвісти, його батько. Однак тих, кому ще не виповнилося вісімнадцяти, на передову не відправляли, натомість долучали до роботи на оборонну промисловість країни. Бабкін отримав направлення до Запорізького авіазаводу (нині завод «Січ») в далекому місті Омську. Упродовж півтора року він виготовляв боєприпаси для фронту. Проте спроб потрапити на передову не полишав, оббиваючи поріг військкомату. Зрештою, 1943-го, Володимир Дмитрович домігся свого. Його направили до 1-го Омського військово-піхотного училища, а за рік, у жовтні, і в діючу армію, де був командиром стрілецьких підрозділів. Найпам’ятнішим видався бій під Кенігсбергом, у якому Володимир Бабкін дістав поранення.
Наприкінці 1944 року війська 3-го Білоруського фронту під командуванням генерала армії Черняхівського вийшли на територію Східної Прусії. Головний удар планувалося завдати в напрямі міста-фортеці Кенігсберга.
– Тоді я був командир кулеметного взводу 140-го Червонопрапорного полку 182-ї стрілецької дивізії, – ділиться спогадами Володимир Дмитрович. – Ми ретельно готувалися до вирішальних боїв, відпрацьовували тактику стрімкого подолання укріплених гітлерівцями позицій. 6 квітня 1945 року одержали бойове завдання, згідно з яким нашому стрілецькому батальйону потрібно було пройти селище Коєнен, а далі наступати в напрямі залізничної станції Норгау. Ми, кулеметники, мали рухатися в лавах стрілецьких рот, підтримуючи вогнем їхнє просування. Вранці розпочалася потужна артилерійська й авіаційна підготовка. Позиції ворога розміщувалися за 350-400 метрів від нас. За сигналом ракети ми рушили на штурм: першою траншеєю батальйон оволодів без особливих втрат, але вже перед другою, що простягалася на околиці селища, наша атака захлинулася й наштовхнулася на сильний кулеметний вогонь. Тоді ми втратили зв’язок із командиром полку. І все ж, основним силам вдалося прорватися в селище, де вони вступили в рукопашний бій з уцілілими гітлерівцями. Було вкрай нелегко, адже до всього ми не знали особливостей місцевості та розташування сил ворога. До нас не надходила допомога з другого ешелону.
Пам’ятаю, як побачив, що на мене біжить гітлерівець, поцілив у нього, як раптом переді мною вихопився ще один ворожий вояка. Я відчув різкий удар і гострий біль у лівому стегні – німець двічі вистрілив у мене. Зізнаюсь: не відразу зрозумів, що мені роздробило стегно, і за інерцією намагався рухатися далі, проте ліва нога стала важкою і неслухняною. Зрештою, упав біля якогось обгорілого будинку… Бій тривав до вечора. Лише потім прийшли санітари й винесли з поля бою поранених, зокрема й мене…
Перемогу Володимир Бабкін зустрів у шпиталі міста Гранца. Проходячи тривале лікування, до 1946 року залишався в офіцерському резерві. Жага до навчання привела учорашнього фронтовика до Військово-юридичної академії Радянської Армії. Конкурс на вступ до навчального закладу був неймовірним. Та майбутній професор успішно склав усі іспити й за сукупністю балів пройшов – серед кількох сотень абітурієнтів – дванадцятим.
Той період Володимир Дмитрович згадує з особливою вдячністю, адже на його життєвому шляху зустрілися чудові педагоги: Сергій Братусь, Олексій Герцензон, Володимир Меньшагін, Михайло Строгович, Семен Студенікін, Альфред Стальгевич, Віктор Чхіквадзе та ще багато інших. Саме вони заклали в молодому офіцерові міцний «підмурок» знань. За роки студіювання в академії Бабкін чудово зарекомендував себе, тож, після закінчення ад’юнктури, йому запропонували залишитися викладати в альма-матер.
1957 року в життєписі Володимира Бабкіна з’явилася нова – «міліцейська» – лінія. Його запросили до Вищої школи МВС СРСР на посаду заступника начальника навчального відділу, а згодом – заступника начальника кафедри державного-правових дисциплін. 1958-го він захистив кандидатську дисертацію, що досліджувала суспільно-політичні та правові погляди М. Є. Салтикова-Щедріна.
За два роки Володимиру Дмитровичу запропонували змінити «географію» – із Білокам’яної повернутися в рідний Київ, де його багатого професійного досвіду потребувала Київська вища школа МВС СРСР, нині – Національна академія внутрішніх справ України. Тут Володимир Бабкін надовго пустив коріння. Упродовж двох десятиліть він обіймав посаду заступника начальника КВШ із навчальної роботи. Складно переоцінити його внесок у розвиток академії та зміцнення її авторитету серед інших навчальних закладів. Скільком майбутнім офіцерам міліції він дав путівки в життя – не злічити. Ті роки науковець згадує, як складні, адже багато речей доводилося починати «з нуля», але дуже плідні.
– Тодішньому керівництву Вищої школи вдалося підібрати дуже кваліфікований педагогічний колектив, – розповідає Володимир Дмитрович. – За короткий відтинок часу ми створили навчальний заклад із солідною кадровою, науковою та матеріально-технічною базами. Тішить те, що й нині, тепер вже Національна академія внутрішніх справ, є одним із найкращих вищих навчальних закладів не лише в Україні, а й за її межами.
Коли Володимир Бабкін зрозумів, що зробив для свого «дітища» усе, що міг, вирішив рухатися далі. 1969-го захистив докторську дисертацію, а невдовзі йому було присвоєне учене звання професора. Тоді Володимира Дмитровича визнали одним із провідних фахівців країни в галузі зарубіжної правової думки. У 1980-х він приєднався до професорської когорти інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук Київського державного університету ім. Тараса Шевченка.
Володимир Бабкін – один із фундаторів вітчизняної політології. 1993-го його обрали президентом Української асоціації політологів, а за два роки – академіком новоствореної громадської Української академії політичних наук. Тоді ж науковцеві запропонували посаду провідного наукового співробітника Інституту держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України, з яким він співпрацював ще з 1962-го. Власне, у його стінах Володимир Дмитрович трудиться й нині, за сумісництвом викладаючи в низці вищих навчальних закладів країни. Складно уявити, як наш герой знаходив у добі час для сну та відпочинку, адже до всього упродовж 1995–1999 років він був заступником голови Експертної ради ВАК України із правових наук, а ще – членом двох спеціалізованих рад із захисту дисертацій. Володимир Бабкін підготував п’ятьох докторів та шістнадцятьох кандидатів наук.
Щоб перелічити всі здобутки ювіляра, не вистачить не те, що газетних шпальт, а й солідного книжкового видання. Однак спробуємо окреслити основні з них. Професор Бабкін – автор понад трьох сотень наукових праць із питань юридичної й політичної науки та правової педагогіки, зокрема 11 індивідуальних і колективних монографій, а також восьми підручників і навчальних посібників. Під його керівництвом авторський колектив провідних вітчизняних науковців підготував перший в Україні «Політологічний енциклопедичний словник». А впродовж 1994–1997 рр. він очолював Центр організаційного та науково-методичного забезпечення підготовки «Юридичної енциклопедії» в шести томах. Також був членом редколегії та автором низки статей до неї. Значний внесок зробив і в підготовку унікальної за своїм задумом та масштабом десятитомної праці – «Антології української юридичної думки». Володимир Дмитрович – один з авторів «Міжнародної поліцейської енциклопедії». За цю працю його відзначено першою премією на VI Всеукраїнському конкурсі Спілки юристів України.
Для вільного польоту думки, плідної роботи вкрай важливо, щоб вдома була надійна фортеця. У цьому, як зізнається, сам Володимир Дмитрович, йому пощастило. Перша дружина, з якою подружжя Бабкіних виховало чудову доньку, передчасно померла. У той складний життєвий період Володимир Дмитрович, здавалося зовсім випадково, (проте наразі він упевнений – це була доля), зустрів своє перше – юнацьке кохання – однокласницю Олену, з якою його розлучила війна. Відтоді в його дім знов повернулися затишок і спокій. Нині Володимир Бабкін вже прадідусь. Донька Ольга пішла його стопами. Вона – академік Української академії політичних наук, завідувачка кафедри політичних наук Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. Онук, Олексій, закоханий у небо, обрав професію льотчика. Нині він командир повітряного корабля міжнародного сполучення. А найменший у родині Бабкіних, правнук Іван, поки що визначається з майбутнім життєвим покликанням.
…Нехай Ваші, Володимире Дмитровичу, 90 років стануть лише розквітом життя та плідної праці. Міцного Вам здоров’я й натхнення на подальше виховання гідної зміни правоохоронців, юристів, науковців. Многая Вам літа!
Марія САЛЬНІК, «ІЗ».
Фото Олега ТАБОРОВСЬКОГО
