На двох – чотири відрядження до зони відчуження
Крізь горнило Чорнобиля пройшли представники чи не всіх міліцейських служб та підрозділів внутрішніх військ. Вони зробили те, чого від них чекала Батьківщина, і навіть більше. Рядові герої нерядових буднів. У кожного з них від тих часів залишилась у пам’яті своя історія. Ось лише дві з них…
Що ж сталося?..
Знайомство з майбутньою зоною відчуження у Володимира Шутого, 1986 року – старшого оперуповноваженого Управління карного розшуку УВС Київської області, відбулося задовго до катастрофи. Річ у тім, що в період із 1981-го по 1986 рік Володимир Михайлович був куратором по лінії карного розшуку Іванківського, Поліського, Чорнобильського районів та міста Прип’яті. Тож у ці краї навідувався досить часто, добре знав кожен їхній куточок. Десятки разів проходив, проїжджав повз примітну старезну сосну, ліс, який згодом назвали Рудим, і не відав, що за якихось п’ять років вони стануть своєрідними символами однієї з найбільших трагедій людства…
Двадцять вісім років тому, у квітні, Володимир Шутий був у відпустці. Проводив її в буденних турботах: мав забрати автівку з ремонту, привезти батькам на Чернігівщину домашню птицю та й, зрештою, приділити увагу родині, для якої в нього через постійну зайнятість відповідальною службою завжди бракувало часу. Того дня, 26 квітня, куди б не подався, усі запитували: чи не чув, бува, що там сталось у Прип’яті?.. Вирішив зайти до свого колеги, що мешкав неподалік, щоб у нього дізнатися про той переполох довкола. Двері відчинила дружина товариша й сказала, що чоловіка підняли вночі за сигналом тривоги й наказали негайно з’явитися в управління. Щось тенькнуло в серці – вирушив поспіхом додому: а раптом телефонуватимуть із роботи? Поріг квартири переступив із запитанням: «На службу часом не викликали?..».
Щоб якось відволіктися від незрозумілого почуття тривоги, взяв із собою чотирирічного синка та вийшов на подвір’я поганяти м’яча. Дружина спостерігала за своїми хлопцями з балкона. І раптом жінці стало якось недобре – у розпал дня в столичному мікрорайоні не було видно жодної живої душі...
Доба – на порятунок родини
Четвертого травня Володимир Шутий уже приїхав у Прип’ять. Це було його перше відрядження до зони відчуження.
«Мене відрядили туди виконувати суто оперативну роботу, оскільки на той час я був старшим оперуповноваженим агентурного відділу, – розповідає Володимир Михайлович. – Пробув там днів десять. Об’їздив усі навколишні містечка й села – потрібно було знайти своїх людей. Відзначу, напевно, те, що й всі чорнобильці: ніяких інструкцій, як поводитись у зоні радіаційного лиха, тоді не було, якихось засобів захисту – теж. Та й ми через необізнаність не надавали всьому тому особливого значення.
Пам’ятаю, восьмого травня зателефонував із Прип’яті додому, а дружина каже: „Володю, треба кудись виїжджати, бо місто напівпорожнє…”. А в нас діти ще зовсім маленькі: одному чотири роки, а другому й рочку не було. Подзвонив начальнику, попрохав, щоб відпустив. Хорошою людиною був, на жаль, його вже немає серед нас. „Даю добу, але формально я тебе не відпускав”, – почув у слухавці.
Я швиденько помчав додому, за своїми. Мав відвезти їх до сестри в Росію. Поки їхали, нас зупиняли на кожному посту й змушували мити машину, бо рівень радіації „зашкалював”. А на під’їзді до Москви стояла колона пожежних автівок, які із брандспойтів мили весь автотранспорт, що заїжджав у місто. Приїхав до сестри, передрімав пару годин і гайда назад. На ранок телефонував начальнику вже з Прип’яті…».
Радіаційний експонат
Удруге до цих місць Володимир Шутий приїхав за кілька місяців потому, наприкінці червня – початку липня. «Їхав із чітким завданням: вивезти всі документи, які зберігались у кабінетах начальників міліції Прип’яті та Чорнобиля, – веде далі Володимир Михайлович. – Як сьогодні пам’ятаю: під’їжджаю до Чорнобильського міськвідділу, підіймаюсь на другий поверх, де був кабінет начальника, відчиняю двері, а в кріслі очільника сидить заступник міністра внутрішніх справ Радянського Союзу! Я таких зірок на погонах тоді зроду не бачив, від несподіванки на мить аж мову відібрало. Та зрештою опанував себе, представився, доповів, що маю забрати папери із сейфа. Одним словом – виконував свою роботу. І гадки не мав, що перебування в цій місцевості може позначитися на здоров’ї. Молоді були, безтурботні…».
Третій візит Володимира Шутого до «мертвої зони» припав на пізню осінь. Як нині щиро зізнається, навіть попри те, що на той час уже була інформація щодо наслідків впливу радіації, він, як і сотні його побратимів, не сприймав це на віру. Красномовним доказом тому став експонат із зони – шкіряний плащ, у якому оперативник Шутий проходив десять днів під час свого третього відрядження до Чорнобиля. Після повернення в Київ той провисів у домашній шафі Володимира Михайловича ще десятиліття.
«Того разу мене відрядили в Прип’ять для розкриття злочинів. Ми саме затримали одного з членів групи, яка спеціалізувалася на крадіжках із помешкань жителів покинутих міст і сіл 30-кілометрової зони, – ділиться спогадами Шутий. – Щодня групою приїжджали з Іванкова із цим злодієм і ходили від домівки до домівки, відновлюючи картину подій. Наче це було сьогодні – бачу перед собою двері до квартири тодішнього першого секретаря міськкому партії, а на них – слід від взуття злодія… Моторошно було від пустки, що панувала навкруги. Здавалося, що місто застигло в чеканні чогось невідомого й страшного.
Та ми намагалися не звертати на це уваги, а працювали, працювали й працювали. Десь через тиждень після приїзду в Прип’ять один з місцевих керівників запитав, чи відмічаємося ми у спеціальному журналі. А ми й гадки не мали, що це потрібно було робити. Тому наступні дні заходили зранку до Прип’ятського МВВС і записували свої прізвища в цей журнал. Якби не ті записи та любительські фото на згадку біля бронетранспортера, то, мабуть, не мали б нині статусу „чорнобильців”. Бо коли через десять років кинулися підтверджувати факт, що були в зоні, ніяких документів не виявилося. Воно й не дивно… Тоді, коли все це сталося, ніхто до ладу не знав, як діяти, то що вже й казати про всі ті папери! У мене досі зберігся перший пропуск до Чорнобиля: звичайний папірець, на якому стояли печатка й підпис начальника УВС Київщини Володимира Корнійчука. Ручкою було написане чиєсь прізвище, а потім – очевидно, ця людина не змогла поїхати, – його закреслили й вписали моє».
«Нас готували до атомної війни, а не боротьби з мирним атомом»
Своя історія, пов’язана з Чорнобилем, у побратима Володимира Шутого – Миколи Ситюка, який 1986 року обіймав посаду начальника відділу карного розшуку Броварського міського відділу внутрішніх справ:
«Двадцять шостого квітня нас підняли за сигналом тривоги, наказали прибути до міськвідділу з „тривожними валізами”. Там поінформували, що надійшла команда відправити особовий склад у Прип’ять, а що сталося – не сказали, бо достеменно не знали самі. Мене як начальника відділу карного розшуку, чергову частину в повному складі, двох оперативних працівників та двох дільничних залишили в місті, усіх решту – відрядили туди. Ми й надалі працювали у звичному режимі, щоправда, були готові будь-якої миті виїхати на підмогу нашим хлопцям.
Пам’ятаю, як уже в перші дні травня всім наказали для захисту від радіації завішувати вікна зволоженою марлею. Та я розумів, що то марна справа – ще під час служби в армії навчався в спеціальному підрозділі й отримав посвідку хімінструктора. Але тоді нас готували до атомної війни, до роботи на полігонах. Про те, що таке могло статись у мирний час через вибух на атомній станції, ніхто й подумати не міг».
До зони відчуження Микола Васильович потрапив наприкінці липня, отримавши завдання, як і Володимир Шутий, розслідувати злочини, вчинені в згаданій вище місцевості.
«На тій території почалося мародерство, – розповідає наш співрозмовник. – Заяв ми отримали силу-силенну. Прип’ять була містом союзного значення, відповідним було й забезпечення: туди завозили дефіцитні товари, меблі, багато чого іншого. Після евакуації все те добро залишилося без нагляду. Звісно, спокуса нажитися на цьому для зловмисників була дуже висока. Працювали ми тоді не покладаючи рук, хоча нас ніхто й не контролював. Певно, так були виховані: нам і на думку не могло спасти, що можна було десь схитрувати. То про який там наш героїзм могла йти мова!..
Минулої весни ми з колегами-чорнобильцями їздили до Прип’яті, до Чорнобиля й там, біля атомної станції, випадково зустрілися з групою іноземних туристів, здається, з французами. Коли гід сказав їм, що ми – учасники тих подій, вони очам не повірили. Обступили нас, почали про все розпитувати, фотографувати. Вони думали, що свідків тих подій давно вже немає серед живих…».
Марія САЛЬНІК, «Моменти»
