Переписана атомом доля
З Марією Василівною Бузаровою ми зустрілись у переддень річниці Чорнобильської катастрофи. Завітати до редакції ветерана ОВС змусила серйозна стурбованість важким становищем правоохоронців, що нині несуть службу в зоні відчуження. Очільниця Ради ветеранів Чорнобильського райвідділу, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС з власного досвіду знає, як нелегко там працювати.
«Ми були потрібні в зоні лиха»
26 квітня 1986 року на початку третьої години ночі у квартирі Марії Василівни пролунав телефонний дзвінок: схвильований черговий Чорнобильського районного відділу внутрішніх справ повідомив, що на атомній електростанції вирує пожежа. Нашвидкуруч одягнувшись в однострій із новенькими, отриманими напередодні, погонами майора міліції, начальник інспекції у справах неповнолітніх вже за кілька хвилин була на центральній вулиці міста Чорнобиля. Там її за вже відпрацьованим планом навчальної тривоги мало підібрати службове авто. Та цього разу замість нього назустріч жінці рухалася колона великих машин – до ЧАЕС поспішали пожежники з Ірпеня й Бучі. Це були не навчання – сталося непоправне…
«Так це ж та маленька майор, що вказувала нам дорогу до електростанції!» – почує вона за кілька місяців в Ірпені, де змушена буде починати нове життя, полишивши улюблений райвідділ, затишну квартиру, все, до чого звикла майже за два десятиліття в Чорнобилі. Техногенна катастрофа, не питаючи, «переписала» її долю, як і долі всіх працівників Чорнобильського РВ – «моїх хлопців», як називає їх Марія Василівна. Та, перш ніж їхні життєві стежки розбіглися по всьому Радянському Союзу, чорнобильські міліціонери виконали свій службовий і громадянський обов’язок, не пошкодувавши власного здоров’я і навіть життя…
«Ми, місцеві правоохоронці, мусили залишатись у зоні лиха, – розповідає ветеран. – Адже ніхто краще за нас не знав територію району». До складу кожної з груп, що регулярно об’їжджали села й замірювали рівень радіації для укладання карт забруднення, входив працівник Чорнобильського РВ. Зведені групи також обходили садиби в покинутих селах: перевіряли, чи не було випадків мародерства. «Від вигляду осиротілих обійсть ставало моторошно, – розповідає ліквідатор. – Та ще більший жаль брав, коли доводилося супроводжувати місцевих жителів до вже колишніх їхніх помешкань. Під час евакуації вони взяли лише найнеобхідніше, а повернутися могли хіба що за важливими документами чи фотографіями. Селяни побивалися: все їхнє майно, зароблене здебільшого тяжкою працею, перейшло у власність невидимого загарбника».
З жалем згадує Марія Василівна й про свою квартиру в Чорнобилі. У переддень катастрофи, відсвяткувавши з колегами присвоєння чергового звання, вона відпросилась у керівництва на два дні: запланувала перед Великоднем генеральне прибирання. «Встигла лише вікна помити… А потім, після вибуху, їх ретельно заклеїла: сподівалася, що це хоч якось зашкодить проникненню радіації до житла. Та хіба ж це могло допомогти? – гірко посміхається жінка. – Радіаційний бруд проникав усюди. З усього майна чистими лишилися тільки книги».
Окрім своїх безпосередніх обов’язків, Марія Василівна, за власною ініціативою, взялася допомагати керівникові КПП «Дитятки» Михайлові Пилипенку: друкувала списки людей, які в’їжджали та виїжджали із зони. З гордістю розповідає про це, адже згодом ті, здавалося б, формальні папірці, допомогли багатьом, хто у протистоянні «мирному атому» дістав дозу радіації, довести свою участь у ліквідації наслідків аварії й отримати заслужений статус та пільги.
Випробовування за випробовуванням
Майор Кучер (це прізвище Марії Василівни за першим чоловіком) продовжувала нести службу в небезпечній зоні до початку серпня 1986 року. Вплив радіації давався взнаки. Багатьох колег, яким ставало зовсім зле, госпіталізовували. Начальник інспекції у справах неповнолітніх трималася до останнього. Та її самопочуття з кожним днем погіршувалося. «Усередині все пекло, – пригадує Марія Василівна. – Я вже не могла їсти. Лише пила теплу воду з медом». Шостого серпня її забрали до Центрального госпіталю МВС УРСР.
...Після півторамісячного лікування в госпіталі й двотижневої реабілітації в Підмосков’ї жінку-правоохоронця перевели в Ірпінський міськвідділ внутрішніх справ. Треба було звикати до нового місця й колективу, вирішувати питання із житлом. І хоч Марія Василівна почувалася не надто добре, часто непритомніла, вона не здавалася. Адже ось-ось після тривалої розлуки вся сім’я мала зібратися разом.
Під час евакуації двох її донечок – тринадцятирічну Оксану й дев’ятирічну Інну – разом зі всією школою вивезли до піонерського табору в Одеську область. Невдовзі звідти надійшов лист: лікар дитячого закладу повідомляла, що стан здоров’я Оксанки різко погіршується, та лягти до лікарні вона відмовляється – погрожує втечею. І за цією – ще одна тривожна звістка від молодшої, Інни: вона благала не залишати її саму на Одещині. «Донечка просила забрати її до чорнобильської квартири, – голос Марії Василівни затремтів, – обіцяла сидіти там тихесенько й носа не показувати…». До зараженого радіацією міста дівчатка вже не повернулися. Інну відвезли до родичів. А для Оксани мати змогла організувати лікування в Трускавці. Пізніше донька зізнається, чому влаштувала протест: дуже боялася загубитись у лікарні серед чужих людей і ніколи вже не побачитись із сім’єю.
Разом із доньками в нове помешкання прийшла й радість. Щоправда, ненадовго. Вже за день «швидка» забрала непритомну Марію Василівну. Її прооперували в лікарні сусіднього містечка Бучі. Та одночасно з хірургічним втручанням жінці довелося пройти ще одне випробування. За час її тривалого лікування стосунки з чоловіком зіпсувалися. Марія Василівна подала на розлучення. Діти з розумінням поставилися до цього рішення. Вони всіляко підтримували матусю, взяли на себе більшість домашніх клопотів. «Дівчатка в мене дуже самостійні й слухняні, – мати з гордістю розповідає про доньок і з усмішкою додає. – От тільки морську капусту їсти не могла примусити!». Рекомендований лікарями продукт був сестричкам зовсім не до смаку. Доводилось іти на хитрощі: корисна водорість непомітно з’являлася в усіх гарячих стравах.
Не жаліти себе, допомагати іншим
В Ірпінському МВ інспектор у справах неповнолітніх швидко заслужила повагу й симпатію, новий колектив допомагав їй долати всілякі негаразди. Не втрачала зв’язку Марія Василівна й із хлопцями з Чорнобильського райвідділу. 1987-го, в річницю аварії на ЧАЕС, вона зібрала колишніх своїх колег разом. Такі зустрічі стали традиційними й відбуваються щороку. «Спочатку ми збиралися не в самому Чорнобилі, а в сусідніх населених пунктах – Горностайполі, Славутичі, Ірпені, – зазначає Бузарова. – Для всіх нас кожне побачення – важлива подія. І до аварії ми були дружнім колективом. А пройшовши крізь атомне пекло, навіки зріднилися».
Про чорнобильських колег Марія Василівна розповідає багато й із радістю: «Мої хлопці – чудові люди! Вони завжди відгукнуться, якщо до них звернутися по допомогу, не пошкодують часу й зусиль. Та якщо йдеться про власні інтереси… За себе просити не вміють». На щастя, у «хлопців» є жінка, яка готова про них подбати. Очоливши ветеранську організацію Чорнобильського райвідділу, та й до того, вона бралася вирішувати, здавалося б, безнадійні питання, й завжди з позитивним результатом: сімейні й побутові проблеми, пошук й оформлення документів тощо.
І, мабуть, Марія Василівна не була б собою, якби могла спокійно проходити повз чужу біду. Споглядаючи під час своїх поїздок до зони, як живуть самосели, вона не може примиритися з їхнім тяжким становищем. «На покинутих територіях мешкають переважно самотні старенькі бабусі, – розповідає жінка. – Вони харчуються лише тим, що виросло на городі, дехто хіба ще курочок тримає. Добре, що адміністрація зони дослухалася до потреб людей і організувала для них щомісячний виїзд за провізією до Іванкова. Тепер я веду перемовини про відкриття
аптеки в Чорнобилі, щоб самосели й правоохоронці зони відчуження мали можливість придбати хоча б найелементарніші ліки».
Та наразі найболючіше питання для Марії Василівни й ветеранської організації, яку вона очолює, – це становище міліціонерів, які нині несуть службу в зоні. Вони не полишають своїх постів, хоча вже кілька місяців отримують зарплату не в повному обсязі. До того ж, згідно з новоприйнятим Господарським і Бюджетним кодексами України, міліція зони відчуження залишиться без державного забезпечення. Тому ветерани ОВС, у яких є досвід роботи в зоні лиха, стали на захист своїх колег.
Заслужена винагорода
Після розлучення Марія Василівна близько трьох років самотужки піклувалася про дітей. Аж поки на її порозі не з’явився колега з міськвідділу. «Ми з оперативником Павлом Бузаровим були хорошими друзями, – каже жінка. – Він сам виховував двох синочків, і діти наші гарно ладнали». Та того разу чоловік завітав не з дружнім візитом, а щоб… запропонувати одружитися. Марія Василівна зізнається, що це освідчення було для неї несподіванкою, вона не сприйняла його серйозно. Однак наміри оперативника були цілком серйозними. А надійними союзниками стали доньки Марії Василівни, які пройнялися до нього щирою симпатією. Дівчатка змогли знайти переконливі аргументи. «Вони навіть зобов’язалися виконувати значну частину материнських обов’язків і всіляко піклуватися про хлопчиків, – веде далі співрозмовниця. – І їм таки вдалося вмовити мене вийти заміж!»
Наприкінці травня велика родина Бузарових святкуватиме своє 25-ліття. Діти повиростали, створили власні сім’ї, подарували батькам шістьох чудових онучаток. І цей щасливий шлюб, згуртована родина стали заслуженою і справедливою винагородою для маленької жінки, яка, пройшовши крізь безліч тяжких випробувань, не втратила людяності й віри у краще, не зачерствіла душею й не втомлюється робити добрі справи.
Марина ГОНТАР, «Моменти»
