Сищик – це назавжди
У рубіжанський карний розшук міліції Луганщини Володимир Дурандін прийшов у буремні 1990-і, маючи за плечима досвід оперативної роботи. Йому одразу доручили вести так званий убойний напрям – із розкриття вбивств і злочинів, пов’язаних із завданням тяжких тілесних ушкоджень. Сищик згадує – часи були дуже важкі. У країні орудували бандитські угруповання, замовні вбивства стали звичною практикою, процвітав рекет. Опери приходили на роботу о сьомій ранку, а додому поверталися пізньої ночі…
Учився сам та навчав інших
«А злочинність лише набирала сили й нахабнішала, – розповідає Володимир Михайлович. – Міліції, де й зарплата була низькою, і технічна оснащеність залишала бажати кращого, доводилося тоді важко. Допотопні „уазики” марно намагалися наздогнати швидкісні іномарки, бензину не вистачало, застарілі рації не могли змагатись із сучасними засобами зв’язку, що їх використовували представники кримінального світу. Правоохоронні органи відчували брак кадрів, натомість кримінальні вовки об’єднувались у жорстокі, безжальні банди».
З огляду на цю ситуацію керівництво вирішило будь-що зміцнити лави міліції. Карний розшук поповнили молодими оперативниками. Запровадили спеціалізацію – кожен мав відповідати за конкретний напрям роботи: розкриття квартирних крадіжок, викрадень автотранспорту, розшук безвісти зниклих осіб та злочинців, які переховуються від правосуддя… Дурандін залишився на тій же самій лінії.
1995-го в Рубіжному з його ініціативи створили спецпідрозділ швидкого реагування «Барс». Міцні хлопці з автоматами брали участь у відпрацюванні місць скупчення криміналітету, допомагали в розкритті тяжких злочинів. З появою «Барса» в місті різко скоротилася кількість крадіжок, розбійних нападів. Навіть «гастролери» знали: Рубіжне краще оминати стороною.
Уже тоді Володимира Михайловича вважали одним із найфаховіших розшуковців. Тож йому нерідко доводилося навчати молодих колег, до того ж на власному досвіді. Назавжди запам’ятав сищик науку і свого наставника, підполковника міліції Миколи Згожева: «У роботі опера не повинно бути дрібниць. Спирайся лише на факти. Ніколи не застосовуй фізичну силу до підозрюваного. Цим ти тільки показуєш свою слабкість і втрачаєш авторитет». Ці слова стали для Дурандіна життєвим кредо. Він вдячний долі за те, що йому на життєвому шляху зустрілося чимало цікавих людей, для яких міліція була не просто місцем роботи, а способом життя. Чоловік зумів перейняти від них потрібну науку й потім передавав її наступним поколінням оперативників.
Початок клубка – червона нитка
Чи варто казати, скільки часу, сил, скрупульозної й виснажливої роботи вимагає розшук злочинців? Скільки треба опитати людей, перевірити дрібних деталей, які, зрештою, потрібно зібрати разом так, щоб вийшла картинка?..
…В одному з приватних будинків Рубіжного вбили літню жінку. Оглянувши місце пригоди, сищики почали відпрацьовувати основну версію вчинення злочину – пограбування. Поряд з тілом жертви правоохоронці виявили яскраво-червону нитку. У будинку бабусі речей такого кольору не було.
Дурандін та ще кілька його колег вирушили в селище Силікатне. За допомогою дільничних вони вийшли на підозрілу пару. Чоловік був чотири рази судимий, його «дама серця» пиячила, з неї не сходили синці. Також правоохоронці знайшли свідка, який тієї ночі бачив співмешканців неподалік будинку загиблої. Оперативники почали перевіряти їх на причетність до вбивства.
«Коли Валентину (підозрювану. – Ред.) викликали на допит, я звернув увагу, що вона кульгає, – каже Володимир Михайлович. – Запитав: „Що з ногою?”. Жінка підняла холошу: її нога була обмотана червоною хусткою. Так вона „лікувала” бешихове запалення. Незабаром експертиза засвідчила: виявлена біля трупа нитка була саме з цієї хустки».
І хоча спочатку цей дует спростовував свою причетність до злочину, однак цей доказ був беззаперечним. Тож зрештою затримані зізналися в убивстві пенсіонерки. Як з’ясували вартові порядку, вночі бузувіри вдерлися до оселі жертви, щоб роздобути гроші на випивку. Але з будинку пішли майже «порожніми»: у літньої жінки не було ані заощаджень, ані коштовних речей…
Ось ще приклад із практики нашого героя. На пустирі виявили мертвого чоловіка. Труп, заритий у пісок, першими знайшли собаки й обгризли обличчя до невпізнанності. Сищикам знадобилося три доби, щоб встановити особу вбитого і знайти зловмисника. Під час огляду квартири, де мешкала жертва, члени слідчо-оперативної групи виявили капці зі слідами крові. Почали шукати душогуба серед родичів і з’ясували: в убитого були неприязні стосунки із зятем. Чергова сварка обернулась убивством тестя… До речі, у родині про це всі знали, але мовчали.
Розколоти «міцний горішок»
Значно складніше розкривати «кваліфіковані» вбивства, якщо злочинець готується до справи, майстерно «замітає» сліди, а сищики не мають жодного очевидця чи навіть малої зачіпки… Інколи правоохоронцям потрібен не один місяць, щоб відшукати винних. Приміром, Володимир Михайлович і нині пам’ятає, скільки довелося попрацювати, щоб розкрити подвійне вбивство в одному з будинків міста.
До міліції надійшло повідомлення: у квартирі на першому поверсі виявлено два трупи. Убиті – приватні підприємці. Картина, яка постала перед оперативниками на місці пригоди, була не для слабкодухих. У коридорі лежав чоловік із трьома ножовими пораненнями – в серце й печінку. На кухні – по-звірячому вбита жінка: спочатку її катували, а потім завдали 18 (!) ударів ножем. З «почерку» міліціонери зрозуміли: діяв професіонал. Але хто він, за що й чому розправився з подружжям? На ці запитання мав відповісти Дурандін та його колеги.
Справа перебувала на контролі в керівництва обласної міліції. Генерал і його перший заступник особисто стежили за розслідуванням. Розшуковці трудилися, як кажуть, не покладаючи рук. Вісім томів оперативно-розшукової справи по 300 сторінок кожен, вісім місяців безперервної роботи... Цей випадок і справді виявився непростим. Проте сищикам вдалося розшукати та скласти разом усі фрагменти мозаїки: фінансові розбірки за участю бізнесмена з Харкова, який був членом бандитського угруповання, найманий убивця…
«За розкриття цього злочину мені дали премію в розмірі двох окладів, – згадує Дурандін. – Але не це головне. Ми із хлопцями вважали справою честі розколоти цей „міцний горішок”.
Багато хто в Рубіжному й досі пам’ятає гучну справу Юрія Баришева. Колишній афганець, спецназівець, він убив трьох людей. Трупи двох скинув у нужник, а третього – в озеро. Доки тривали пошуки підозрюваного, той встиг втекти в Росію. Там, у місті Тинді Амурської області, його й затримали за співучасть у вбивстві мисливця».
Володимир Михайлович з оперативниками й двома конвойними їздив на Далекий Схід, щоб етапувати Баришева в Рубіжне. Обласний суд присудив убивці 15 років позбавлення волі й 10 літ висилки. Проте спецназівець звернувся до Верховного Суду із проханням, щоб його розстріляли: мовляв, він не може контролювати свою поведінку в п’яному стані. Прохання задовольнили.
Розповідаючи всі ці історії, нині майор міліції у відставці не намагався приписати розкриття злодіянь тільки собі – він одне за одним називав прізвища колег, із якими працював пліч-о-пліч. Але не применшуватимемо і його заслуг. Приміром, саме майорське звання за розкриття низки вбивств Дурандіну присвоїв особисто міністр внутрішніх справ. Хоча тоді «максимумом» для його посади був капітан.
Нехай Правда не зникає!
Як і в будь-якої людини, траплялись у житті Володимира Михайловича непрості моменти. Але він умів тримати удар, та й професійний досвід навчив його, що з кожної ситуації можна знайти вихід. Правоохоронець жодного разу не пошкодував про зроблений вибір і віддані службі в міліції понад 20 літ життя…
«Сищик – це назавжди, – усміхається він. – Мені дотепер сниться робота, і я переживаю ці події вві сні, хвилююся…».
Перебуваючи на заслуженому відпочинку, офіцер підтримує тісний зв’язок із багатьма колишніми колегами, цікавиться роботою міліції. Йому небайдуже, що тепер відбувається в органах правопорядку й у суспільстві загалом.
«Намагаюся зрозуміти нинішнє життя: чому воно таке складне і безжальне, як зробити його кращим? – міркує Володимир Дурандін. – І дедалі частіше згадую вислів одного з французьких філософів: „Перша ознака занепаду моралі – це зникнення Правди, тому що правдивість лежить в основі будь-якої чесноти”. Мабуть, нині всім варто над цим замислитися…».
Валентина ЗВЯГІНЦЕВА,
Луганська обл.
