Поранене тіло, та не зломлений дух
25 березня на Рівненщині була проведена операція із затримання та знешкодження членів організованого злочинного угруповання, що діяло на території Рівненської та сусідніх областей. Під час затримання в перестрілці був смертельно поранений лідер ОЗУ Олександр Музичко на прізвисько Сашко Білий. Поранення дістав і боєць підрозділу швидкого реагування «Сокіл», який, на щастя, залишився живим.
У той час, як бійці «Сокола» затримували охорону Музичка, він сам кинувся втікати. Попередження працівників міліції про можливість застосування вогнепальної зброї та вимогу зупинитись і лягти на землю Музичко проігнорував. Він відкрив вогонь у бік працівника «Сокола», який входив у першу п’ятірку затримання, влучивши в окуляри, насунуті на каску, та погон. Ще одна куля, випущена Музичком, влучила правоохоронцеві у праву руку.
Боєць відчув поштовх і різкий біль, що змусив його впасти та скотитися схилом. Проте спецпризначенець усе ж спромігся звестися та зробити кілька пострілів по ногах зловмисника, тримаючи пістолет у пораненій руці. Музичко продовжував стріляти й утікати в темряву, піднімаючись крутим схилом, що поріс чагарником.
«Я зрозумів, що маю підвестись і продовжувати виконувати покладені на мене обов’язки, адже на лінії вогню опинилися мої колеги, – згадує ті години боєць «Сокола» Руслан (ім’я змінено. – Авт.). – Затримання озброєних злочинців – це командна робота, і коли один боєць вибуває, для інших усе може закінчитися фатально».
Про службу в міліції Руслан мріяв ще з дитинства. Приклад подавав сусід – працівник карного розшуку. Гартувати свої тіло й дух для майбутньої професії хлопець вирішив заняттями спортом. Віддаючи левову частку свого часу тренуванням, здобув звання майстра спорту з єдиноборств. Після закінчення коледжу фізичного виховання, юнак пішов служити в повітряно-десантні війська. Тут майбутній соколівець здобув цінний досвід, навчився працювати на рівні надможливостей, загартував характер. А стрибки з парашутом після служби переросли в хобі.
Службу в органах внутрішніх справ Руслан розпочав, як і його взірець у професії, із карного розшуку. Утім, у майбутньому він бачив себе в лавах спецпризначенців. Загартований роками занять професійним спортом і службою в повітряно-десантних військах, – чим не ідеальний кандидат для «Сокола»? Отак, уже майже десять років Руслан служить у міліцейському спецпідрозділі.
Про свої заслуги боєць розповідає неохоче, а ось колеги пишаються своїм бойовим товаришем і переповідають десятки успішно проведених операцій із затримання небезпечних злочинців, звільнення заручників.
«Вдача усміхається підготовленим» – девіз наставника та товариша по службі Руслана. День у спецпідрозділі розпочинається із тренувань. Усі заняття – зі спеціальної, фізичної чи тактичної підготовки – проводяться в умовах, максимально наближених до реальних.
Взаємовідносини в колективі базуються винятково на довірі. «Коли йдеш на затримання, своє життя довіряєш напарнику, а він своє – тобі. Тому й відповідальність несеш подвійну. Це – основний принцип нашої роботи», – розповідає Руслан.
«Я служу не перший рік, але де на тебе чатує небезпека, передбачити фактично неможливо. Поранення дістав уперше. Попри це, змінювати професію не збираюся». На запитання «Чого вам тепер найбільше не вистачає?», соколівець скромно відповідає: «Вільного часу, який я б міг присвячувати сім’ї».
Поза службою Руслан дбайливий чоловік і батько. Зі своєю дружиною він познайомився ще в юності, у 17 років. Закохані пережили розлуку роками служби Руслана в армії. Відтоді вони нерозлучні. Нині подружжя виховує дитину. Дружина в усьому підтримує свого чоловіка, зокрема й у виборі професії: ніколи не дорікає тим, що більшість часу він пропадає на службі. Нечасті вихідні родина соколівця завжди проводить разом.
Ірина ЛЕМЕШЕВА, м. Київ
