Коли знаєш, що ти не один…

Цю зворушливу розповідь, що нагадує сюжет відомої телепередачі «Жди меня», довелося почути під час спілкування у стінах Центрального госпіталю МВС із військовослужбовцями, які були травмовані 1 грудня під час зіткнення з радикально налаштованими молодиками, що намагалися прорватися до Адміністрації Президента України. Історія, головним героєм якої є військовослужбовець строкової служби бригади спецпризначення внутрішніх військ МВС «Барс» молодший сержант Федір Рябов, не лише руйнує стереотипні уявлення про вихованців інтернатів, а й переконує: зазнавши скрути, ніколи не варто здаватися, бо світ – не без добрих людей…

У 10-річному віці Федір потрапив до навчально-виховного закладу для дітей, позбавлених батьківського піклування. Про ті роки він пригадує неохоче і зі смутком: «Коли помер батько, ми залишились удвох з матусею. Потім згорів будинок. Я опинився в інтернаті, а мама поїхала на заробітки до Росії й відтоді я її не бачив…». Мати Федора й донині значиться серед осіб, які зникли безвісти. Юнак навіть не здогадувався, що в нього є рідні сестра та брат: коли Федя був ще зовсім маленький, вони вже залишили батьківський дім і, як то кажуть, пішли в люди. Тож із плином часу втратили зв’язок із родиною.

Звісно ж, дитинство у Федора було дуже нелегке. Після випуску з інтернату в рідному Стаханові 2007 року він вступив до машинобудівного технікуму. Хоч і без батьківської допомоги, без надійного плеча рідної людини, але юнак упевнено долав усі життєві випробування: «Я почав займатися спортом, здобув звання кандидата в майстри спорту з кікбоксингу. Напевно, саме спорт допоміг мені загартувати характер, навчив ніколи не впадати у відчай і бути наполегливим».

Саме завдяки своїй наполегливості Федір і досягнув мети: навесні 2013 р. став до лав спецназу внутрішніх військ. Тут варто пояснити, що призовникам, які походять із неповних родин, а тим паче – круглим сиротам, навіть за їхнього великого бажання, потрапити до ВВ дуже складно (таких юнаків неохоче беруть до військ, щоб у майбутньому не мати проблем зі строковиком «із групи ризику»). У Стахановсько-Брянківському об’єднаному міському військовому комісаріаті Федору порадили звернутися до Луганського обласного військкомату. «Знову почувши відмову, я вийшов із кабінету. У коридорі зустрів підполковника Віктора Дем’янюка, заступника командира з виховної роботи бригади «Барс», у якій нині проходжу службу», – усміхаючись, пригадує Федір. Хлопцеві не було чого втрачати, тож він набрався сміливості й вирішив попросити допомоги у своєму питанні. І недарма: то була його визначальна зустріч із небайдужою людиною.

«Дуже добре пам’ятаю ту нашу коротку розмову, – розповідає підполковник Дем’янюк. – Федір сказав: „Візьміть мене служити, не пожалкуєте!”. Я повірив цим простим, але щирим словам – і не помилився. Він не те що виправдовує сподівання, а й навіть перевершує їх своєю мужністю та силою волі».

Того ж дня Федір у складі команди новобранців вирушив потягом до столиці. Після проходження початкової підготовки та складання Військової присяги був направлений до навчального центру ВВ, що в місті Золочеві, а коли повернувся до «Барса», його призначили командиром відділення з присвоєнням військового звання «молодший сержант». За словами Федора, бойові товариші стали для нього другою родиною, а тієї атмосфери взаємної підтримки та братерства, що панує в підрозділі, треба ще пошукати в цивільному житті: «Останні півроку мене оточують люди, завжди готові прийти на допомогу. Безперечно, що й вони можуть розраховувати на мою підтримку, адже ми – одна команда…».

Про події, що сталися 1 грудня під час виконання завдання з охорони громадського порядку біля будівлі Адміністрації Президента України, Федір розповідав на лікарняному ліжку. «Напад агресивних молодиків був цілком несподіваним для всіх нас, військовослужбовців ВВ», – пригадує юнак. Разом із бойовими товаришами він стояв у першій лаві, і одним із перших зазнав ударів провокаторів. У солдатів летіло каміння, їх били палицями та металевими ланцюгами. Федір із товаришами не зрушили ні на крок. У якийсь момент він знепритомнів… Численні забої, травма грудної клітки та черепно-мозкова травма – такий діагноз поставили молодшому сержанту Рябову лікарі госпіталю.

У палаті, не приховуючи радості, юнак поділився надзвичайно втішною новиною: кілька днів тому знайшлися його рідні! Можна лише уявити ті емоції, переживання юнака, який сиротою виріс в інтернаті, коли у слухавці почув голос рідної сестри, що його розшукала, а за тисячі кілометрів із нетерпінням чекає на зустріч ще й брат! «Словами не передати тих почуттів, коли ти вже звик до самотності, до думки, що один на цьому світі, а тут така неочікувана новина… – не по роках мудро розмірковує Федір. – Знаєте, й одужується швидше, коли відчуваєш, що ти не один, що комусь потрібен».

Як з’ясувалося, його 32-річна сестра, що живе з родиною в столиці, роками шукала Федора: надсилала запити до навчальних закладів, потроху розплутувала клубок життєвих перипетій молодшого брата й нарешті у військкоматі дізналася, де він проходить службу. «Під час нашої першої зустрічі з сестрою впізнав я її тому, що вона дуже схожа на маму, – підбирає слова юнак. – Таку, як її пам’ятаю з дитинства…». А 42-річний старший брат багато років тому переїхав до Ізраїлю.

Нині, після закінчення лікування, молодший сержант Рябов у складі свого підрозділу знову несе службу з охорони громадського порядку в столиці й у вільні хвилини спілкується з рідними. Федір каже, що планує продовжити службу у внутрішніх військах як військовослужбовець за контрактом, і зізнається, що має нову мету: вибороти право носити Краповий берет. Хочеться вірити, що цілеспрямованість та завзяття допоможуть йому досягти цієї мети.

Ірина МАКАРЧЕНКО,

м. Київ.

Фото Андрія НЕКРАСОВА

друкувати