«Генерал наступу»
Славетний життєвий та службовий шлях пройшов уродженець України, двічі Герой Радянського Союзу Маршал Радянського Союзу Кирило Семенович Москаленко. Під час Великої Вітчизняної війни він виявив себе як видатний полководець, а в післявоєнний період зробив значний внесок у зміцнення обороноздатності СРСР.
Артилерист, кіннотник, танкіст…
Він народився 11 травня 1902-го в селі Гришиному Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині – Червоноармійський район Донеччини) у великій родині – був шостою дитиною. З 5-річного віку Кирило пізнав нелегку селянську працю. А в дев’ять літ осиротів – помер батько…
Попри життєві труднощі, хлопчина неабияк прагнув до знань: закінчив чотири класи сільської початкової школи та двокласне училище Міністерства освіти, 1917-го виборов стипендію для навчання в сільськогосподарському училищі, проте науку довелося перервати через події громадянської війни.
У рідному селі Кирило працював у місцевому ревкомі, після захоплення губернії військами Добровольчої армії був змушений переховуватися через загрозу страти. 1920-го вступив у загін Червоної гвардії, брав участь у боях із махновцями, згодом у складі Першої кінної армії воював проти військ генерала Врангеля в Криму. Військова справа відтоді стала його покликанням…
1922 року Москаленко закінчив Харківську об’єднану школу червоних старшин і потому служив в артилерії 6-ї Чонгарської кавалерійської дивізії – командиром взводу, батареї, дивізіону, начальником штабу полку. Після навчання на курсах удосконалення командного складу РСЧА з 1932-го очолював штаб полку кавалерійської дивізії Особливої Червонопрапорної Далекосхідної армії, дислокованої під Читою, за два роки став командиром полку.
1935-го, після призначення начальником артилерії 23-ї механізованої бригади, дислокованої в Приморському краї, затятий кіннотник Москаленко, як і чимало його колег, здобув нову спеціальність: замість їзди верхи й вправ із шашкою йому довелося вивчати і «приборкувати» сталевих «коней» – танки БТ і Т-26. Із цим завданням він впорався успішно, склавши іспит із водіння танків та стрільби з них самому командувачу армії Маршалу Радянського Союзу В. К. Блюхеру. 1936 року його перевели до Києва й призначили командиром 133-ї механізованої бригади, а згодом направили в Артилерійську академію ім. Ф. Е. Дзержинського. 1939-го Кирила Семеновича призначено начальником артилерії 51-ї Перекопської стрілецької дивізії Одеського військового округу, в лавах якої під час радянсько-фінляндського збройного конфлікту він брав участь у бойових діях на Карельському перешийку, за що був нагороджений орденом Червоного Прапора. Потому обіймав посаду начальника артилерії дислокованих у Молдові 35-го стрілецького й 2-го механізованого корпусів, у квітні 1940-го йому присвоєно військове звання «комбриг», а вже за два місяці – «генерал-майор артилерії».
У травні 1941 року – нове призначення: командиром 1-ї моторизованої протитанкової артилерійської бригади резерву Головного командування, що формувалась у складі 5-ї армії Київського військового округу, у лісах під Луцьком. Кирило Семенович доклав чимало зусиль для прискорення процесу створення та підготовки цього елітного з’єднання, оскільки був переконаний: не за горами – війна, і не боявся про це відкрито говорити…
Орден Леніна – за сорок перший
У ніч на 22 червня телефонний дзвінок підняв його з ліжка: «Війна!». 1-а артбригада негайно вирушила до кордону. Перша зустріч із ворогом відбулась у складних умовах: у небі панували літаки люфтвафе, сухопутні гітлерівські з’єднання мали більш ніж трикратну перевагу. Прикриваючи відхід радянських військ у районах Луцька та Володимира-Волинського, бригада Москаленка сповна використала потенціал своєї вогневої потужності, знищивши близько 70 ворожих танків і бронемашин. А згодом протитанкісти РГК відзначились у жорстоких битвах, що відбулися на напрямку головного удару ворожої групи армій «Південь», поблизу Рівного, Торчина, Новограда-Волинського, Малина, та в обороні переправ через Тетерев, Прип’ять, Дніпро, Десну.
Це був період тяжких випробувань, невиразної гіркоти й непоправних втрат, і тим визначнішим став факт нагородження генерала Москаленка орденом Леніна – рівно за місяць після початку війни, 22 липня 1941-го! Як ішлось у нагородному листі, «за період бойових дій з 23.06. по 19.07.41 р. 1-а протитанкова бригада виявила себе як могутній засіб боротьби… Після перших своїх атак німецькі танки почали боятись артилерії й намагались усіляко її обходити…». Загалом протягом місяця безперервних боїв з’єднання знищило понад 300 танків ворога, увесь цей час комбриг постійно перебував на лінії передових батарей, які стріляли прямим наведенням, виявивши холоднокровність, гостроту мислення та особисту безстрашність.
У вересні 1941-го Кирило Семенович призначений командиром 15-го стрілецького корпусу 5-ї армії, на чолі якого воював у районах Чернігова, Ніжина, Ічні, Пирятина саме в трагічні дні, коли війська Південно-Західного фронту опинились у ворожому оточенні…
Невдовзі, у розпал битви за Москву, генералові Москаленку доручили командування кінно-механізованою групою 13-ї армії із завданням: розгромити єлецьке угрупування ворога. У період із 4 по 14 грудня 1941 року війська групи знищили 2,5 тис. ворожих солдатів і офіцерів та визволили 170 населених пунктів! Обстановку тих днів найкраще ілюструє перехоплена радіограма до штабу німецької 3-ї танкової дивізії: «Машини спалити, самим відступати на південний схід!»…
З грудня 1941-го на чолі 6-ї армії Південно-Західного фронту генерал Москаленко брав участь у Барвінково-Лозівській наступальній операції, з березня 1942-го, уже як командувач 38-ї армії, – у Валуйсько-Россошанській оборонній операції, з серпня того ж року як командувач 1-ї гвардійської армії – у Сталінградській битві.
Під час підготовки до Острозько-Россошанської операції Москаленко організував потужний артилерійський наступ, сконцентрувавши на кожному кілометрі фронту понад 100 гармат і мінометів. Операція була проведена 13–27 січня 1943 року за ініціативою Кирила Семеновича, який щодо цього наважився зателефонувати Й. В. Сталіну – і отримав не лише згоду, а й суттєве підкріплення. 40-а армія, якою він командував, прорвала головну смугу оборони фашистів, а слідом за нею вперед рушили 3-я гвардійська танкова армія та 18-й стрілецький корпус. Втрати німців становили 128 тис. солдатів і офіцерів…
Під час Курської битви 40-а армія тримала оборону й відбила всі атаки ворога, прикриваючи головне угруповання військ, а потім була направлена на прорив ворожих позицій. Рухаючись майже без зупинок до Дніпра, війська Москаленка опинилися попереду цілого фронту – цей напрямок став головним під час визволення Києва.
Для форсування Дніпра на лівому березі були сконцентровані значні сили радянських військ. Розширялися плацдарми, будувалися переправи. Подолання Дніпра в районі села Великий Букрин коштувало життя понад 250 тисяч солдатів та офіцерів Червоної Армії. Зрештою сама логіка битви за Дніпро змусила Ставку Верховного Головнокомандування перенести напрямок головного удару на Лютізький плацдарм, що за 30 км від Києва. Після закінчення операції з перебазування військ вранці 3 листопада 40-а армія Москаленка перейшла в наступ, який виявився цілковитою несподіванкою для ворога. Невдовзі рушили й війська з Букринського плацдарму. Після двох днів боїв війська, що атакували, були посилені 3-ю гвардійською танковою армією. Ворог не витримав натиску й почав відступати. На світанку 6 листопада столиця України була очищена від окупантів.
136 воїнів 40-ї армії були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. На лівому березі річки Кирило Семенович став генерал-полковником, а на правому, за форсування Дніпра, 23 жовтня 1943-го йому було присвоєне звання Героя Радянського Союзу…
«Заговорений» від кулі
З 27 жовтня 1943 року Москаленко знов командував 38-ю армією, яка брала участь у Житомирсько-Бердичівській, Проскурівсько-Чернівецькій, Львівсько-Сандомирській, Карпатсько-Дуклинській, а також Західно-Карпатській, Моравсько-Остравській наступальних операціях, визволяла міста Житомир, Жмеринку, Вінницю, Львів та інші.
Деякі вважали Москаленка суворою людиною, проте суворість він виявляв, коли порушували норми дисципліни. Був вимогливий, проте справедливий, піклувався про підлеглих, ставлячи інтереси справи вище особистих настроїв та переживань. Цього вольового, ерудованого воєначальника сам Й. Сталін називав «генералом наступу»…
Весняними днями 1945 року війська 4-го Українського фронту проводили Празьку наступальну операцію. 38-а армія, якою командував Москаленко, стрімко наступала, прагнучи вийти на Чеське плато через Судетські гори. Але в Празі спалахнуло народне повстання, і гітлерівці кинули великі сили на його придушення. Столиця Чехословаччини по радіо благала про допомогу.
В ім’я порятунку повстанців війська трьох фронтів – 1-го, 2-го та 4-го Українських – із різних напрямків почали наступ на Прагу, швидко зламавши опір ворога. Зокрема, Москаленко сформував рухому групу з трьох танкових бригад і стрілецької дивізії на автомашинах – і особисто очолив її, увірвавшись до Праги 9 травня… Група армій «Центр» опинилась у кільці. У полон були взяті понад 859 тис. солдатів і офіцерів, захоплено багато трофеїв…
За успішні бойові дії війська генерала Москаленка 18 разів відзначали в наказах Верховного Головнокомандувача Й. Сталіна. Відомий радянський військовий журналіст Давид Ортенберг писав про Кирила Семеновича: «Він часто бував у самому пеклі бою, на передових позиціях. Йому на диво щастило. У «емки», на якій він проривався з оточення сорок першого року, були пробиті всі чотири скати, на задньому сидінні вбито двох офіцерів. На Сторожівському плацдармі під час відвідування переднього краю снайперська куля вбила солдата, який супроводжував командарма; під час Львівсько-Сандомирської операції – важко поранило осколками снаряда генерала Єпішева, командира дивізії генерала Ладигіна та його ад’ютанта, що перебували з Кирилом Семеновичем. Поруч Москаленка падали люди, а він, немов заговорений, залишався неушкодженим й поводився під ворожим вогнем так незворушно й холоднокровно, що навіть сумніви брали, чи є в цієї людини природний інстинкт самозбереження...».
По війні, у 1945–1948 рр., він продовжував командувати армією, а невдовзі – військами Московського району протиповітряної оборони (згодом – Московського округу ППО). Після смерті Сталіна саме до Москаленка звернулися М. Хрущов та Г. Маленков, які попросили підібрати групу військових для захоплення міністра внутрішніх справ СРСР Л. П. Берії. 26 червня
1953-го Кирило Семенович брав участь у цих подіях, а згодом, протягом півроку, – у слідстві та суді над главою МВС, звинуваченим в антипартійній та антидержавній діяльності. 23 грудня 1953 року Берію засудили до розстрілу, того ж дня вирок був виконаний…
А за два дні відбулася подія, у якій сповна проявився характер генерала Москаленка: його викликав міністр оборони М. О. Булганін, який запропонував написати реляцію на себе та інших учасників «операції» зі знешкодження Берії – для присвоєння їм звання Героя Радянського Союзу. Але Кирило Семенович категорично відмовився, оскільки не вважав подвигом те, що зробив… Другу медаль «Золота Зірка» Маршал Радянського Союзу Москаленко отримав лише 21 лютого 1978-го «за заслуги в розвитку і зміцненні Збройних сил СРСР». Дещо раніше, 5 жовтня 1969-го, його заслуги у визволенні Чехословаччини були відзначені званням Героя ЧССР.
До 1960 року К. Москаленко командував військами Московського військового округу, потому – очолював Ракетні війська стратегічного призначення. Саме він 12 квітня 1961-го на космодромі «Байконур» проводжав у космічний політ Юрія Гагаріна. З 1962 року обіймав посаду головного інспектора Міноборони – заступника міністра оборони СРСР, із 1983-го працював у групі генеральних інспекторів Міноборони.
Серед багатьох вітчизняних та іноземних нагород Кирила Семеновича – сім орденів Леніна та орден Жовтневої революції. 1969 року він видав книжку спогадів «На Південно-Західному напрямі», став почесним громадянином міст Тирасполя та Вінниці. Помер 17 червня 1985-го, похований на московському Новодівочому кладовищі. У місті Червоноармійську встановлено бронзовий бюст К. С. Москаленка, а в Харкові – меморіальну дошку. Його ім’ям названо Полтавське військове училище зв’язку та вулиці в Києві та інших містах.
Лев КУДРЯВЦЕВ,
м. Київ
