Назавжди оперативник

Міліцейська професія дісталася Володимиру Цаньку в спадщину від батька. Той був родом із села Черник Свалявського району Закарпаття. За легендою, тут кілька століть тому осіли переселенці з Болгарії, яких називали «цаньками», звідки й пішло поширене в цій місцевості прізвище. Так от, Черник «подарував» краю кількох міліцейських офіцерів. Одним із них був і тато Володимира Васильовича, який очолював Свалявський, а потім Хустський райвідділи міліції. На початку 1960-х чоловік загинув, однак через десяток літ його справу продовжив син.

Подарунок для першого

секретаря компартії

Закінчуючи школу, Володимир думав над тим, щоб подальше життя присвятити радіофізиці. Але спогади про батька, його роботу в органах внутрішніх справ не давали хлопцеві спокою. Тому, зрештою, обрав міліцейську стезю й розпочав службу вільнонайманим на посаді оператора пункту централізованої охорони в Мукачеві. Відтак вступив у Львівський держуніверситет. Провчившись два курси, пішов у армію, а коли повернувся, продовжив навчання заочно, водночас ставши дільничним інспектором в ужгородській міліції.

Проте в «шерифах» юнак довго не затримався: невдовзі перейшов у карний розшук. Півтора роки працював у профілактичній службі, де обліковували всіх, хто повертався з місць позбавлення волі. Цей досвід згодом неабияк допоміг Цаньку в оперативній роботі. Звісно, будні сищика були нелегкими, однак молодий офіцер швидко опановував усі професійні тонкощі й незабаром отримав перше підвищення. Його призначили старшим інспектором відділу боротьби зі злочинністю й доручили розкривати злочини, вчинені проти іноземних громадян.

Був саме кінець 1970-х: на часі – проведення Олімпійських ігор у Москві. Усі протиправні діяння, пов’язані з іноземцями, контролювали «на горі» – у МВС та Комітеті держбезпеки. І Володимиру, як то кажуть, «пощастило»: на його території обікрали очільника іноземної делегації…

…До Дня Перемоги на українсько-чехословацькому кордоні проводили святкові заходи. За кілька тижнів до цього з дружнім візитом на Закарпаття завітав перший секретар компартії Чехословаччини. Удень він відвідав визначні місця краю, а ночувати гості зупинились у готелі «Дружба». Зранку ужгородським міліціонерам повідомили неприємну звістку: вночі хтось обікрав автомобіль керівника делегації, припаркований на стоянці поблизу готелю. У салоні машини були переважно подарунки від української сторони. Перед гостями вибачилися. Про всяк випадок ужгородські вартові порядку зателефонували в райони, де приймали делегацію, та склали перелік подарунків – можливо, вдасться обдарувати гостей такими ж.

Водночас тривали пошуки крадіїв. Сищикам вдалося вийти на трьох школярів. Вони були з гірського населеного пункту Міжгір’я, але навчалися в обласному центрі. Як з’ясувалося, тієї ночі хлопці накинули оком на представницьку чорну «Татру», у салоні якої лежали дефіцитні тоді речі. Їх, а також статут компартії Чехословаччини – у ньому перший секретар робив свої замітки, – підлітки й поцупили. Цей документ, вилучений у підозрюваних із подарунками, потім став беззаперечним доказом вини неповнолітніх зухвальців. Під час святкування Дня Перемоги викрадені речі повернули чехословацькій делегації, члени якої висловили захоплення оперативністю розкриття злочину.

Шукали моряка, а знайшли прикордонника

Згодом Володимир Цанько став заступником начальника карного розшуку ужгородської міліції, а 1981-го – очолив цей підрозділ. Звісно, останнє десятиліття радянської влади було відносно спокійним порівняно з майбутніми дев’яностими, але без резонансних злочинів теж не обходилося. Зокрема, в одному з мікрорайонів Ужгорода тривало інтенсивне будівництво приватних будинків, у деяких уже поселилися люди. У новий дім заїхала й родина медиків. Якось вдень господиня раніше звичного поверталася додому. На вулиці вона помітила двох молодиків, які несли важку ношу: валізу та зброю в чохлі. Жінка упізнала свої речі й одразу кинулася до чоловіків: мовляв, куди чуже тягнете? Наступної ж миті один із зухвальців ударив бідолаху ножем у живіт (на щастя, лікарі змогли врятувати жінку).

Почувши крики, на місце пригоди прибіг оперативник карного розшуку, що проходив неподалік. Він кілька разів вистрілив у бік нападників, але їм вдалося втекти. Пізніше закарпатські міліціонери спільно з російськими колегами затримали злочинців аж у Ленінграді.

За два роки після цього випадку Володимир Васильович став першим заступником начальника Ужгородського райвідділу, де керував кримінальним блоком міліції. З тих часів Цанько згадує випадок, коли довелося розшукувати ґвалтівника, що вчинив наругу над 6-річною дівчинкою. Потерпіла – угорка за національністю – про свого кривдника змогла розповісти небагато. Вартовим порядку вдалося дізнатися тільки те, що негідник обманом затягнув свою жертву у відлюдне місце, де вчинив злодійство. А ще дитина запам’ятала: на стегні в нелюда було татуювання – чоловік із мечем, який завдає удару жінці по голові.

Так оперативники отримали хоч якусь зачіпку. Перешкодою було те, що злочин стався неподалік вокзалу і вчинити його міг хтось із пасажирів під час стоянки поїзда (зупинки були тривалими, адже ходову вагонів змінювали для подальшого слідування за кордон). Маючи словесний опис лиходія, міліціонери розпочали його пошуки. Під час цих заходів сталася навіть комічна ситуація. У коло підозрюваних потрапив відомий артист Володимир Талашко (грав у фільмі «У бій ідуть лише „старики”»), який проїздом опинився в Чопі. Потім перед ним, звісно, вибачилися.

Незабаром дитина згадала: ґвалтівник обіцяв показати їй «гальюн» – туалет на кораблі. Припустивши, що збоченець має якийсь стосунок до морської справи, розшуківці розпочали перевірки через військкомати. І за кілька днів таки вирахували підозрюваного! Ним виявився офіцер-прикордонник, який служив у Чопі. До того ж на роботі його вважали взірцевим сім’янином. Щоправда, потім з’ясувалося, що на попередньому місці служби в Одеській області за чоловіком помічали схожі «гріхи», але там до зґвалтування не дійшло. Працівники міліції оперативно затримали злочинця. До речі, той, почувши, що його шукають, намагався кислотою «витравити» татуювання.

Премію отримав завдяки… скаргам

1984-го Володимира Цанька, єдиного із Закарпатської області, направили на стаціонарне навчання в Академію МВС СРСР у Москві. Ще задовго до цього він почав цікавитися таким рідкісним тоді в Радянському Союзі явищем, як наркоманія. Вважалося, що ця проблема притаманна винятково капіталістичному суспільству. Однак правоохоронець знав: в Ужгороді є кілька осіб, що полюбляють «кайфонути». Тому сищик став глибше «копати» в цьому напрямі, вивчав спосіб життя, сленг наркоманів, вдавався в зміст невідомих доти понять…

В академії оголосили конкурс на найкращу наукову роботу на правоохоронну тему. І закарпатець вирішив викласти свої дослідження стосовно наркоманії. Так отримав друге призове місце, 60 карбованців премії та звільнення від складання іспитів...

Після московського «відрядження» Володимира Васильовича призначили керівником міліції у Великоберезнянський район Закарпатської області. Раніше там стався конфлікт між міліцією та однією з етнічних груп: представники останньої влаштували неабиякий скандал у райвідділі. Отож треба було стабілізувати ситуацію. Молодий енергійний керівник із головою поринув у роботу. Він зміг не лише владнати конфлікт і покращити оперативну обстановку в районі, а й значно зміцнив матеріальну базу райвідділу – для працівників обладнали тир, спортивні майданчики тощо. Також Цанько навів порядок із заїжджими «гастролерами». Оскільки через Великий Березний можна проїхати фактично однією вулицею, а регіон – прикордонний, вартові порядку пішли на певні хитрощі. Один міліцейський наряд ставав на в’їзді до селища, інший – на виїзді. Вночі зупиняли весь транспорт і нібито фіксували держномери в спеціальний журнал. Після таких заходів злочинів, вчинених приїжджими, відчутно поменшало, а райвідділ посів чільне місце серед найкращих підрозділів області.

Щоправда, такі успіхи нового начальника не всім були до вподоби. Хтось став писати у відповідні інстанції анонімки, скарги. Почалися перевірки. І хоч ніяких порушень вони не виявили, проте для керівника приємного було мало. Та і в нещасті щастя буває: райвідділ визнали другим (!) у Радянському Союзі за розвитком спортивної інфраструктури. А Володимиру Васильовичу знову вручили премію – 50 карбованців.

1989-го Цаньку довірили очолити міліцію обласного центру – Ужгорода. Тоді якраз зводили нову адміністративну будівлю міськвідділу. Це теж окрема історія. До того ця територія належала закарпатському «Агробуду», де базувалася важка техніка. Правоохоронці вже мали на руках проектну документацію, а місце ніяк не звільняли. Тоді якоїсь ночі під орудою начальника ужгородської міліції всю техніку вивели з «міліцейської» території й до ранку вирили котлован. Почалися «розборки», про конфлікт стало відомо керівництву області, обкому партії. Тодішній начальник УВС Закарпаття Володимир Сірик неабияк переживав, та все обійшлося. А за три роки «виріс» міліцейський будинок-красень.

Двічі пенсіонер

У вересні 1994-го Цанько, якому ось-ось мало виповнитися 40 років, вирішив піти на пенсію. День свого звільнення він запам’ятав назавжди, оскільки той збігся з трагічної подією: в Ужгороді підірвали «убозівця» Василя Балегу, який незабаром помер. Але на «гражданці» досвідчений сищик без діла довго не сидів: за якийсь час очолив службу безпеки однієї з фінустанов області.

Проте трохи більше ніж за рік Володимиру Васильовичу запропонували повернутись у міліцію, і він погодився. Очолив управління карного розшуку Закарпаття. Там йому вдалося створити команду однодумців, завдяки злагодженим діям та професіоналізму яких у регіоні оперативно розкривали майже всі резонансні злочини. Коли 2000-го міліцію області очолив Віталій Максимов, полковник Цанько сягнув піку своєї кар’єри – став першим заступником начальника УМВС. Після цього він також керував кадровим апаратом та міліцією громадської безпеки.

На початку 2005-го Володимир Васильович вдруге вийшов на пенсію. І без роботи знову не залишився: очолив відділ безпеки управління Національного банку в області, де працює й понині. Тепер чоловік має трохи більше часу для відпочинку: 59-річний полковник міліції у відставці полюбляє вирушити на «тихе полювання», посидіти теплими вечорами на дачі з друзями, колишніми колегами. Не полишає й давньої звички – багато читає художньої літератури. Свого часу цю любов до книжок йому прищепив наставник Віталій Чмельов – «опер» від Бога.

Володимир Цанько зізнається, що в душі назавжди залишився оперативником. Тому він неабияк поважає тих, хто вибрав нелегкий шлях сищика й схиляє голову перед ветеранами карного розшуку.

Михайло ПИСКАЧ,

Закарпатська обл.

друкувати