Чужих дітей у спорті не буває

Часто буває так: людина роками віддає якомусь захопленню весь свій вільний час і всі свої сили, і зрештою настає момент, коли вона усвідомлює: улюблене заняття варте того, щоб стати сенсом подальшого життя. Так сталося і з Олексієм Охріменком – нині пенсіонером МВС, офіцером міліції. Фахівець із профпідготовки, що понад двадцять літ відточував професійну майстерність правоохоронців, нині має змогу щедро ділитися своїм досвідом із молодим поколінням. Створивши власний спортклуб, він навчає дітей та юнацтво секретам рукопашного бою та займається з ними фізичною підготовкою.

Родом із ДЮСШ

Ще коли працював інструктором, потім – інспектором із бойової та службової підготовки Васильківського міськвідділу внутрішніх справ, що на Київщині, Олексій Григорович витрачав чимало часу, займаючись із дітьми мистецтвом самооборони. Тренування проводив кілька разів на тиждень у переобладнаному на спортзал підвалі адмінбудівлі МВ. Заняття починалися після завершення робочого дня й тривали до пізнього вечора, проте повсякчас сюди приходило кількадесят школярів і навіть дошкільнят. Примітно, що ніхто з них згодом, коли подорослішав, не переступив Закон, а дехто навіть пов’язав свою долю зі службою в міліції.

– Я виходець із ДЮСШ. Колись чи не кожен нормальний військовий, міліціонер виростав саме з дитячого спорту. На жаль, нині ця система перебуває в кризовому стані. Добре, що є ентузіасти, а серед них – і державні мужі, які намагаються відновити цей рух, привернути до нього інтерес, – зауважує Олексій Григорович. – У шостому класі я дуже хотів тренуватись у секції вільної боротьби, куди записалися мої товариші. Однак мама вирішила: то не варте уваги, навіть небезпечно – буцімто, там постійно лише травми діставатимеш. Та за два роки я таки досяг свого – мені дозволили займатися в міській школі № 6, у секції почесного динамівця Віктора Авдєєва, тренера-викладача з боротьби самбо й дзюдо, який виховав чимало призерів, переможців всеукраїнських і міжнародних турнірів. Приміром, Руслан Диптан став срібним призером чемпіонатів Європи й світу з боротьби самбо, Олег Сабодаш завоював «срібло» єврочемпіонату та «бронзу» першості світу із самбо, В’ячеслав Костюк піднявся на третю сходинку п’єдесталу, змагаючись за Кубок світу. А вихованець цієї ж школи Дмитро Павленко – чемпіон Європи 2005-го. Авдєєв – ініціативна людина, досяг певних висот у спорті, багатьом допоміг у житті. От і мені посприяв, щоб служив строкову у внутрішніх військах, у конвойному підрозділі. Відтоді служба в органах стала професією.

Треба розуміти, для чого це тобі

– Починав цю справу Олександр Ткач – працівник патрульно-постової служби, один із найкращих учнів Авдєєва, – веде далі співрозмовник. – Він тренував дітей, а згодом і я долучився. Пам’ятаю, як із ним вручну виносив землю з підвалу, розширюючи простір до потрібних для спортзалу розмірів. Зробили підлогу, постелили дошки, а зверху – мати, облаштували підсобне приміщення й невеличкий тренажерний куточок. Для цього стягували звідусіль різний спортінвентар. До Ткача приходили діти, та й працівники не цуралися у вільну хвилинку зайти.

У відділі міліції той гурток проіснував років зо п’ять. Потім, через різні обставини, довелося шукати інше місце. Перші вихованці стали кістяком клубу «Алексіс», який був відкритий у спортзалі міської загальноосвітньої школи № 2 у листопаді 1999-го завдяки старанням Охріменка. Тепер тут під егідою Васильківської ДЮСШ функціонує відділення панкратіону – виду спорту, що поєднує елементи боротьби й рукопашного бою та фактично є відродженим олімпійським єдиноборством. Вихованці клубу «Алексіс» не раз брали участь у різних чемпіонатах, демонструючи майстерність і здобуваючи перемоги. Приміром, у лютому в Білій Церкві на чемпіонаті області з панкратіону серед юнаків 1993–2003 р. н. понад двадцять із них вибороли призові місця.

…До виходу на пенсію Олексій Григорович працював викладачем в Училищі профпідготовки працівників міліції ГУМВС у Київській області, де активно пропагував моржування, подаючи власний приклад.

– Треба розуміти, для чого це тобі, налаштуватися. Знічев’я не варто кидатися в крижану воду, бо можна захворіти. Скажу правду: спершу я й сам сприймав моржування не дуже серйозно, але згодом повірив у його цілющість, – зауважує керівник «Алексіса». – Вибирав час між парами, приходив до лунки, купався, розтирався й біг назад, не одягаючись. Дехто з мене сміявся, а потім і сам долучався до загартовування. Були серед моїх послідовників і курсанти.

Головне – не медалі, а шляхетність духу

Син Охріменка, Роман, теж займається панкратіоном і навчається в інституті фізкультури. Дружина Тетяна одразу підтримала захоплення чоловіка, яке стало їхньою сімейною справою.

– На змагання їздимо разом, – розповідає Тетяна Охріменко. – Я відповідаю за укомплектування та медзабезпечення. Доводиться бути й психологом – дітям непросто даються спортивні перемоги, та й поразки треба допомагати пережити. Батьки нам довіряють, тож на час тренувань, турнірів їхні діти стають нашими.

– Коли постійно перебуваєш серед дітей, не відчуваєш себе старим, – каже тренер. – Цікавишся тим самим, що й вони, так само свіжо думаєш. Звісно, сам при цьому не перетворюєшся на дитину – маєш подавати приклад. От дивіться: я вже на пенсії, а ще можу багато чого зробити у спортзалі. Це їх стимулює, змушує прагнути більшого, незалежно від того, який спосіб життя панує в їхній родині.

Охріменку завжди подобалася команда з Фастова та її організатор, нині пенсіонер, підполковник міліції Юрій Хоменко, колишній заступник начальника лінійного відділу на залізничній станції Фастів. Спортклуб «Каскад» він відкрив 1997-го, коли ще працював в «органах». У Хоменка зібралася потужна команда тренерів. Він сам – знавець стилю карате сьотокан та рукопашного бою, Анатолій Жгут – інструктор із бойового гопака й рукопашки, як і Юрій Пустовій. Тому клуб, який потім перейменували на «Доброслав», мав змогу відкрити кілька секцій у напівпідвальному приміщенні стадіону «Машинобудівник», зокрема з кульової стрільби, самозахисту для дівчат і жінок. Примітно, що на заняттях вихованці не лише вдосконалюють спортивні кондиції, а й вивчають історію бойових мистецтв, психологію, козацький вишкіл, відпрацьовують алгоритм дій в екстремальних ситуаціях.

Звісно, навряд чи більшості з них судилося перевершити в майстерності Брюса Лі чи Чака Норріса, проте головним досягненням молоді є виплекана старшими наставниками шляхетність духу, що ніколи не змириться з несправедливістю.

Геннадій КАРПЮК, «ІЗ».

Фото з архіву О. Охріменка

друкувати