Благодійник України, або Вельможа з козацького роду

З середини ХVІІІ ст. підневільне становище України у складі Російської імперії постійно було джерелом опозиційних настроїв української еліти Лівобережжя та поширення ідей незалежності, що досить чітко окреслюється через родинні стосунки козацької старшини й українського шляхетства. Деякі дослідники відносять до того часу зародження ідей самостійного розвитку України. На арену суспільного життя виходять видатні діячі, які залишили яскравий слід в історії не лише нашої держави. Багато зробили вони і для розвитку Російської імперії, займаючи у її владних структурах високі керівні посади. Історія підтверджує, що Україна в усі часи постачала Росії таких видатних особистостей.

Одним із таких діячів був Дмитро Прокопович Трощинський (1749 –1829), уродженець села Яреськи, що на Полтавщині. Він – український державний, військовий діяч і меценат, нащадок племінника гетьмана І.Мазепи полковника Степана Трощинського. У 1708 р. за наказом Петра І його було знято з посади і заарештовано як родича опального гетьмана. 1726 р. прихильник Росії Данило Забіла доносив цариці: «Є в Малоросії проклятого Мазепи племінники й друзі улюблені незаймані, тому що при зраді не були; таких слід особливо остерігатися й упокорювати». Очевидно, він мав на увазі родичів Трощинських.

Другого предка цього роду – Дем’яна (Трощину) – добре знали в Запорізькій Січі. За Богдана Хмельницького він став полковником. А дядько Дмитра був єпископ переяславський Амфілохій. Він і привіз здібного племінника до Києво-Могилянської академії. Вже на той час вона була першою вищою школою не лише в Україні, а й у Східній Європі. В її стінах навчалися гетьмани, ієрархи, дипломати, полководці, вчені, козацькі вельможі. До них належав і Дмитро Трощинський.

Після закінчення навчання в академії, Дмитро став канцеляристом у Миргородському полку. Вирішував адміністративні, цивільні справи, розглядав прохання, що надходили до канцелярії, вів листування. Цікавився і збирав інформацію про становище в губернії і застосовував необхідні заходи щодо поліпшення становища місцевого люду. Потім служив у Малоросійській колегії у Глухові, президентом якої був Петро Румянцев. Цей державний орган Російської імперії був заснований для управління Гетьманщиною і для легального звуження прав української автономії.

Трощинський-старший був у приязних стосунках з відомими на той час діячами Безбородьком і Кочубеєм. Двері їхніх домівок були відчинені й для Дмитра, який глибоко цікавився історією України. Йому дуже знадобилися багатющі бібліотеки їхніх помість. Ці люди стали для нього впливовими покровителями. Неоціненним здобутком Дмитра було й те, що він володів кількома іноземними мовами. Тож уже в 20 років обійняв почесну посаду – як знавцеві юриспруденції і військової теорії йому доручили вести земські справи князівства Молдавського. Тут зробив неабияку кар’єру. Вельможний князь О. Безбородько (1747–1799), що очолював на той час канцелярію Катерини ІІ, ставить Трощинського радником Головного поштового управління. До речі, він також уродженець України, з Глухова, навчався у Київській Духовній академії, служив при гетьманському правлінні. В подальшому став державним канцлером Росії.

Як відомо, козаки брали участь у визвольних війнах українського народу та російсько-турецьких війнах. У 1770 р. Трощинського направляють до військово-похідної канцелярії Першої російської армії під командуванням Румянцева. Збереглися свідчення про те, що Дмитро виявив себе в боях як хоробрий кавалерист, за що і був відзначений нагородами. Надалі проводив активну діяльність у державній, військовій та культурній сферах України і Росії.

Згодом Трощинський стає статс-секретарем імператриці, а за часів Павла І та Олександра І – директором Поштового департаменту (1801), міністром уділів, міністром юстиції (1802–1806). Це і був той період, коли обдаровані українці обіймали чимало ключових постів Російської імперії, активно розбудовували її. Впродовж 1812–1814 рр. Дмитро Прокопович - міністр фінансів Росії. Він був успішною, законослухняною людиною високої гідності, служив імперії, як мовиться, вірою і правдою. Йому надавали розкішні маєтки , нагороди, і навіть призначили сенатором. Але Трощинський ніколи не забував, що він – українець, не цурався свого коріння. Робив для земляків усе, що міг, і залишався прихильником давніх порядків в Україні, тобто, гетьманського врядування. За його кошти щороку навчалося не менше десятка юнаків із Полтавщини і Київщини.

Трощинський допомагав бідним козацьким родинам, удовам, сиротам. Саме за це Микола Гоголь назвав його «благодійником України». Біограф Трощинського Олександр Салій пише, що він «сприяв у вихованні і матеріальному забезпеченні ряду молодих діячів, які згодом яскраво виявили себе на теренах розвитку держави, права, науки, літератури, мистецтва». Серед них – і той же М.Гоголь, якому Трощинський допоміг вступити до Ніжинської гімназії, і художник В.Боровиковський, і вчений, засновник Харківського університету В.Каразін, і керівник кодифікації Основних державних законів Російської імперії М.Сперанський.

Трощинський, крім усього, збудував власним коштом церкви у рідних Кибинцях на Полтавщині і в Кагарлику під Києвом. Тут він залишив по собі ще й чудову пам’ятку – парковий ансамбль під назвою «Земна куля в мініатюрі» (його офіційно відкрито 1811 р.). Хто побуває там, буде щиро вражений цією красою. У Кагарлицькому парку до цього часу збереглися й дерева, посаджені за його життя.

Дмитро Прокопович був одним із лідерів українських консервативних автономістів, членом гуртка О. Безбородька. Туди входили також Степан Ширай, Михайло Миклашевський, Василь Капніст. І сам Безбородько, і його однодумці, будучи українськими патріотами, вірили, що їхня діяльність, зокрема щодо об’єднання українських земель, нехай і в складі Російської імперії, цілком відповідає національним інтересам України. Козацько-старшинські шляхетські сім’ї, невдоволені політикою Росії щодо України, у ХІІ – ХІХ ст. досить часто поріднювалися. У таких сім’ях з покоління в покоління передавався волелюбний дух нашого народу, вони берегли пам’ять про велич і звичаї своїх козацьких предків. Та внаслідок зросійщення, якого зазнало українське суспільство з середини ХІХ ст., українське шляхетство перестало бути елітним провідником національних інтересів українського народу й почало зливатися з російським дворянством. Носіями національної ідеї залишилися лише поодинокі з них.

Перебуваючи на міністерських посадах, Трощинський пропагував українське питання. Він належав до тих державних мужів, котрі наполягали на необхідності скасування кріпосного права й утвердження гуманних правових норм життя тогочасного суспільства, вимагав надійного захисту прав кожного громадянина. Впродовж усього свого перебування на вершинах влади відстоював не тільки автономію України, а й відновлення її правової системи.

На початку 1812 р. полтавське шляхетство обирає його губернським проводирем. Трощинський активно поринає в громадські клопоти. Разом із Василем Капністом та Іваном Котляревським організовує козацькі полки у війні 1812 р., наполягаючи на козацькому устрої ополчення, бурхливо конфліктує із самодуром генерал-губернатором Лобановим-Ростовським. Та боротьба згрупувала всю українську «партію безбородьківців», і вони перемогли у тому затяжному конфлікті. Цар таки відсторонив від управління губернією князя Лобанова, а на його місце було посаджено князя Миколу Рєпніна-Волконського.

Українофільські та автономістські погляди Д.Трощинського приймалися найвищими петербурзькими колами. Але не всі свої надбання цей діяч подавав для загального ознайомлення. У листі до І.Р. Мартоса він обмовився про наявність у нього в Кибинцях «таємної архіви» і творів, про які «жодному духові не повідомляється». Трощинський та його близький сусід і приятель, поет, громадський діяч В. Капніст підтримали свого часу проект відомого автономіста М. Миклашевського щодо відновлення українського війська.

У роки своєї відставки цей діяч-благодійник жив у розкішній садибі в Кибинцях. Він володів 70 тисячами десятин землі та 6 тисячами кріпаків. З початку ХІХ ст. його маєток був одним з найважливіших осередків української культури. Тут проводилися вечори, бали, грав свій оркестр. Діяла унікальна бібліотека, картинна галерея. Садибу відвідувала передова інтелігенція, відомі письменники, поети, діячі: М.Гоголь, В.Капніст, І. Муравйов-Апостол та інші. Маєток у Кибинцях називали «Малоросійськими Афінами». У селищі діяв самодіяльний театр. До речі, батько М.В. Гоголя працював управителем маєтків Трощинського. Він писав для театру комедії, був актором і диригентом.

Трощинського не стало на вісімдесятому році життя, на дворі був 1829 рік. Дмитро Прокопович похований у рідній садибі в спорудженій ним церкві. Його ім’я залишило по собі добру славу. Це був типовий останній представник старого козацького світу, який на межі століть перероджувався у зросійщене дворянство.

На будівлі в Яреськах, де народився Трощинський, у 1980 р. на честь нього встановлено меморіальну дошку.

Лев Кудрявцев, для «ІЗ

друкувати