Аби Україна у щасті буяла…

Саме заради щастя України та його народу жив, творив, вів активну діяльність поет, прозаїк, драматург, майстерний перекладач Михайло Петрович Старицький, який увійшов в історію української літератури як письменник демократичного напряму. Велику роль відіграв він і в житті реалістичного професійного театру, будучи одним із його організаторів. За 40 років своєї літературної і театральної діяльності (1864–1904) він вніс значний вклад у передову українську культуру, залишивши по собі багату спадщину.

Михайло Петрович народився 14 грудня 1840 р. в селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині в сім’ї дрібного поміщика, який служив ротмістром у царському війську. Мати походила з родини Лисенків. На 12-му році життя хлопчина залишився круглим сиротою. Його опікуном і вихователем став дядько Віталій Лисенко – батько геніального українського композитора Миколи Лисенка.

М. Старицький спочатку закінчив Полтавську гімназію. Допитливий юнак не обмежувався лише наукою. Він багато читав, особливо класиків літератури – Шевченка, Котляревського, Пушкіна, Гоголя, відвідував вистави, поставлені за їхніми творами. Свого часу навчався в Харківському та Київському університетах. Брав активну участь у студентській культурно-освітній організації «Громада», в якій значну роль відігравав М. Драгоманов. Із ним у Михайла склалися приязні стосунки. Та багато працював самостійно, продовжуючи літературну діяльність. Самотужки вивчив німецьку, французьку, англійську та інші мови. Його творчими пробами були переклади поезій Пушкіна, Лермонтова, Байрона, Гейне, Шекспіра, Гюго. У 22 роки він одружується на Софії Віталіївні, сестрі Миколи Лисенка. До речі, Михайло Петрович – батько славних дочок: письменниці О. М. Старицької-Черняхівської, драматичної актриси М. М. Старицької і дитячої письменниці О. М. Старицької.

Твори Т. Шевченка, народна поезія пробудили в ньому великий інтерес до життя українського народу та щире прагнення служити йому художнім словом, корисною діяльністю, хоча це було не просто за тих часів: царський уряд завдав відчутного удару по культурно-освітній роботі в Україні, видавши 1863 р. так званий Валуєвський циркуляр про заборону української мови. Але Старицький активно працює в недільних школах, народних бібліотеках, у театральних, хорових, етнографічних гуртках, багато читає , уважно стежить за пресою. Виходять його вірші «Думка», «До подруги», «Мій рай» та інші, пройняті розду-мами про тяжке життя українського люду, в якому «ні ради, ні правди нема», а також свідчать про зміцнення його демократичних поглядів, поетичну майстерність.

У кращих поетичних творах він виступав як продовжувач реалістичних традицій Т. Шевченка. Свою музу Старицький називав порадницею туги народної, шлях поета – тернистим і тяжким… Водночас він вимагав, щоб поет кликав «до борні за нещасних братів». Його патріотичні почуття особливо переконливо й виразно звучать у вірші «До України»:

Мотиви любові до рідного краю в поетичних рядках автора тісно переплетені з мотивами нужденного життя народу. Поет правдиво змальовує соціальні контрасти в тогочасному суспільстві й досягає особливої художньої виразності та яскравості. Його поезії «Місто спить», «Сумно і тьмяно», «Учта» та інші висвітлюють народні муки і страждання , а також сподівання, що український народ здобуде волю й незалежність. Його слово кликало до боротьби проти національного гніту. Митець ще більше поринає в літературну та громадсько-культурну діяльність. Бере активну участь у роботі Південно-західного відділу географічного товариства, разом з М. Лисенком організовує Товариство українських сценічних акторів. Знайомиться з київськими народниками й піддається їхньому впливу. Поліція встановила за ним таємний нагляд, зробила на квартирі обшук. Та це не залякало Михайла Петровича. Він продовжував працювати й пише п’єси «Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок» за відомими творами Гоголя.

Повернувшись 1880 року з-за кордону, куди змушений був виїхати, щоб уникнути арешту за причетність до студентських заколотів і за переховування прокламацій народовольців, він закінчує драму «Не судилось» і видає збірку поезій «З давнього зшитку. Пісні та думи». Через три роки виходить друга його збірка. Обидві вони були новим значним явищем в українській літературі. В них порушувалися животрепетні проблеми життя народу.

Старицький віддавав багато зусиль і часу організації театральних вистав і концертів. У 1883 р. він як антрепренер очолив українську професійну трупу під режисурою М. Кропивницького, до якої ввійшли талановиті актори: М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий. Київський генерал-губернатор Дрентельн заборонив українським театрам виступати на території свого губернаторства, куди входили Київська, Волинська, Подільська губернії. Такі перешкоди чинили також місцева влада й поліцмейстери інших міст України.

На відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві, 1903 р. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко

Українське театральне мистецтво розвивалося кволо. Миритися з таким станом було неможливо. За таких складних обставин особливо відповідальною була роль М. Старицького – керівника великого колективу акторів. Він проявив величезну енергію в організації театру й у розгортанні його діяльності. Під його керівництвом трупа змужніла й здобула славу. Вистави йшли на високому художньому рівні. Та незабаром вона розпалася на два театральних колективи: молоді актори на чолі зі Старицьким і старші – з Кропивницьким.

У 1885 р. Михайло Петрович створює нову трупу й плідно працює як режисер і артист у народному театрі. У ці ж роки з’явилися кращі його драми – «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У темряві», «Талан» та інші, що вирізнялися оригінальністю. Прагнучи розширити репертуар українського театру, він працював над інсценізацією творів письменників. Його театр здобув широку популярність глядачів. Про нього заговорила преса. Трупа з великим успіхом гастролює в Москві й Петербурзі, а згодом кілька років мандрує просторами Російської імперії та за її межами (Варшава, Мінськ, Вільнюс, Тбілісі та ін.).

Постійні утиски царської цензури, приниження, тяжкі умови життя – все це підірвало здоров’я М. Старицького і змусило його в 1893 р. залишити сцену. Він цілком віддався літературній діяльності. З прози письменника найвідоміші роман «Кармалюк», повість «Облога Буші». М. Старицький написав понад 30 драматичних творів. Вони є визначним явищем в українській драматургії і театрі. Серед його драм: «Юрко Довбуш», «Зимовий вечір», «Циганка Аза», які збагачували репертуар українського театру. Звертався письменник і до історичної тематики (драми «Богдан Хмельницький», «Остання ніч», «Маруся Богуславка» й великий незакінчений роман «Перед бурею»).

У своїй творчості Старицький був не лише борцем, громадянином, а й вимогливим художником, що ревно дбав про силу й виразність української мови, а й щедрою, привітною людиною. Цікаво, що 1894 р. російська Академія наук призначила йому персональну пенсію «За літературні праці рідною мовою». Старицький подарував свою маєтність українському драматичному театру. Жив на гонорари за свої п’єси. Крім театру й літератури добре грав у шахи. У нього вдома було багато книг (1934 р. більшу частину його книгозбірні придбала Ленінградська читальня).

Незважаючи на погіршення стану здоров’я, М. Старицький продовжував громадсько-літературну діяльність. Був одним з організаторів Всеросійського театрального товариства, а 1897 р. на Першому Всеросійському з’їзді сценічних діячів у Москві, виступив з пропагандою українського мистецтва. Поява його на трибуні викликала бурхливу овацію. Він висловив протест проти переслідування української культури царським урядом. То були часи репресій царизму та жорстокого поліційного утиску, свавілля, гоніння на передову думку. Лютувала цензура на все українське. На цьому похмурому тлі яскраво виділявся образ видатного драматурга і режисера, талановитого поета, прозаїка, театрального діяча Михайла Старицького. Жодна подія в літературному житті Києва не проходила без його участі. Лише після його наполегливих і тривалих клопотань губернатор М. Драгомиров дозволив проводити українські вечори на Рогнідинській вулиці. Але під наглядом поліції. А сам Старицький, попри все, надихав їхніх учасників творами Шевченка, власними патріотичними віршами та інших авторів.

В останні роки життя письменника посилюються нападки на нього з боку консервативних та буржуазно-націоналістичних діячів. Було, що й одержував листи з погрозами. Намагаючись дискредитувати Старицького, вони поширювали наклепницькі твердження про неоригінальність його драматичної творчості. А він не припиняв літературної діяльності навіть будучи тяжко хворим. Лише за кілька днів до смерті написав вірш «Двері, двері замкніть…»

Помер Михайло Петрович Старицький 27 квітня 1904 року. З ним прощався весь Київ.
Нині ім’ям Михайла Старицького в 1955 р. названо вулицю і провулок у Києві (Подільський район, Куренівка).

Лев Кудрявцев, для «ІЗ»

друкувати